Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич. Страница 40

— Або ти, сину, коси, а я піду додому, або я піду додому, а ти, сину, коси, — проводжає Карпо батька хитрими сірими очима. Варивон пирхає, і старий Варчук, видко догадуючись, що говорять про нього, погрозливо повертається до косарів. Та вже три коси водночас шаржахають, і водночас три човники скидають на покоси білі паруси, а на обличчі Карпа така хазяйська ретельність і так старанно рухається циркуль його вигнутих ніг, що Сафрон завагався: чи не почувся йому парубочий сміх. Коли постать батька спустилась в долину, Карпо кинув грабки, трусонув пухнатим вогником чуба і пробасив:

— Закуримо, щоб тещина рідня почманіла, — і вже звичним голосом, наче остерігаючись, додав: — Ох, не так сказав, їй-право, забув, що й серед нас є такі, що тещу придбали.

— Це хто такий, значить? — дивується Варивон.

— Як хто? — аж присідає Карпо і з перебільшеним здивованням б'є себе долонями по колінах.

Грицько лежить на покосі і недовірливо мружиться на Карпа.

— Чого ж ти, невинна душа, лежиш і мовчиш, мов і не до тебе чарка п'ється? Надибав собі вже тещу? — впивається Карпо холодними очима в Грицька. Той, натомлений, не хоче задиратися з уїдливим багатирем і примирливо відповідає:

— Надибав.

— Аз Югинкою вже зорював?.. Вона, здається… — багатозначно підморгує, і рожеві пухкі щоки починають легко коливатися.

Обурення пересмикує Григорія, набухає всередині, але він уперто мовчить, тільки швидше на зубах перетирає солодку стеблинку вівса. Насуплюється і Варивон. Позлословити і він уміє й любить. Але ж на таку дівчину, як Югина, бридко наводити тінь, хоча б вона й не доводилась ріднею. Одначе Карпо не помічає настороженої тиші, продовжує скалити зуби:

— Медову дівчину вибрав.

— Помовч! — застережливо кидає Гриць, і очі його недобре туманіють.

— Станочок…

— Заціпило б тобі! — підводиться з землі Григорій.

— Литки у неї… — смакує Карпо і радіє, що вивів із терпцю такого спокійного парубка.

— Замовчи, слинтяю, коли хочеш, щоб не задзвонили завтра по тобі! — роз'ярено ступає вперед Грицько. — Коли купив руки, то вже думаєш, що в серце можна плювати! — і насувається зі стиснутими кулаками на Карпа. Той відскакує в овес, налякано і здивовано переводить погляд то на Грицька, то на Варивона.

— Чого ти? Наче жартів не знаєш.

— Пішов ти, значить, під три чорти зі своїми жартами. Скажеш, як совісті хватить, батькові, щоб скинули по десять копійок з нас, бо до самої ночі не косили. А то ще збіднієте. Ходімо, Грицю, — бере грабки Варивон і обережно переступає через покоси, щоб не обмолотити ногами колосся. Його велике обличчя аж пашить од обурення.

— Та що ви, хлопці? Верніться! — розгублено і здивовано говорить Карпо. Григорій тільки губи закусує, а Варивон відповідає за обох:

— Привик з кожного, як і батенько, варити воду, лазити чужу душу, ти в свою полізь… То-то й є, що обмажешся ній, як свиня в калюжі.

— Злидні прокляті! — тихо сичить Карпо і люто запускає грабки в овес. Та чуткий Варивон спіймав слова і гукає вже другого поля:

— Мовчи, гнидо, бо тільки світу твого, що чуже поїдом їсти. Увірветься бас! Увірветься.

Карпо замовкає. Перехиляючись всім тілом, люто шархає грабками. Він знає, що тепер у нього хватить терпцю косити до самого вечора — в хвилини злості завжди прибувала вперта сила і відлітала втома, як легкий димок.

«Бач, які тендітні стали. Голяки з голяків, а комизяться, мов щось путяще».

І хоча всіляко заспокоює себе, але неприємне чуття розвітлено ворушиться всередині, а з нього виколисується тривога. І ч, які тонкошкурі поставали, велике цабе їхня Югинка. Всі вони одним миром мазані. Хіба кілька років назад з ним так би посміли поденщики говорити? Не гне їх копійка тепер у дугу, не гне, бо дешевше дістати її: чи у місті, чи в радгоспі, чи в Шляхобуді — всюди знайдуть собі притулок. Пропасті на вас нема. А батькові скажу, щоб вищитали. Про совість, сукин син, заговорив. Роби по совісті — очі вилізуть; тільки й говорить про неї, хто за душею ні алтина не має, а в самого в калитці забряжчало б — іншої заспівав би… Добре було б відбити Югину, а потім піти до іншої дівчини. Криво починає посміхатися, бачачи в думках, як він уже насолив Грицькові. Ти ще потягаєшся зі мною…

…Тепле, м'яке надвечір'я, далека дівоча пісня і думки, що сьогодні увечері він, Григорій, піде до дівчини, присівали образу, заколисували обурення. Варивон пішов у село фільварком, а він перескочив темний од чорнобилю насип і вузенькою вогкою стежкою вийшов на леваду.

Стиснута жовтою рогозою, ситняком і осокою, несміливо засвітилась річечка, зелена понад берегами, з червоними прошвами посередині. Низькі, обсипані дрібним сухостоєм береги єднала своїм покаліченим тілом розбита громовицею стара верба. Зубцюватий присмалений корінь був тільки одним вузлом зв'язаний з глухим дупластим стовбуром, одначе на тому березі з втиснутого в землю вигнутого погруддя підіймалась розкішна зелена корона; дарма що нижні гілки мусили лежати на землі, на цьому ж березі, біля окоренка, спліталась вінком рівна памолодь.

Коли Грицько підійшов до річечки, з того боку проворно скочила на вербу невисока дівоча постать і, похитуючи гнучким станом та руками, розставленими коромислом, пішла над водою.

— От і впаде! — засміявся.

— Ой! — скрикнула дівчина з несподіванки і швидко-швидко замахала руками, щоб стримати рівновагу. І тільки тепер він пізнав, що йому назустріч ішла Софія Кушнір.

— І ч, які добрі. Ледь у воду не влетіла. Було б вам, — засвітила весело карими очима на Грицька. Дрібне обличчя було подовжене, як у вивірки, цікавість і настороженість проглядали в кожному русі, починаючи з темносмаглявого обличчя і кінчаючи точеними, пританцьовуючими ногами.

— То й що б мені було? — став біля кореня, щоб не пустити дівчину на берег.

— Побачили б тоді, — задиркувато покосилась і блимнула піввінчиком дрібних густих зубів. А в душі зітхнула: боліло її серце за цим спокійним яснооким хлопцем, заздрила Югині, дарма що та була найкращою подругою.

— Отак наловила б риби в приполу і понесла б Сафронові на вечерю.

— Хай він дідька з'їсть, а не рибу. Пустіть!

— Не пущу!

Софія стоїть біля самого берега, неначе невдоволено мружиться, та ніяк не може заховати трепетної усмішки. По блискучих, змовницьких вогниках, пригашених довгими віями, він уже догадується, про що думає і зараз має сказати дівчина; навіть приємно, що наперед взнав її помисли.

— От чекайте, скажу я Югині, що ви такий безсовісний.

— А що мені Югина?

— Коли обірве чуба, будете знати що.

— І привик же ваш брат до чуба.

— А ваш — до спідниць, — зіскакує з верби і з тихим скриком попадає в обійми Грицька.

— Чекай! Коли так — зараз у воду кину! — Схоплює дівчину, але та гнучка, мов лозина. Перегнулась і миттю вихоплюється з парубочих рук і вже, поправляючи хустану, оддалік стоїть на стежці.

— Коли не покличете на весілля, в неділю розкажу Югині, який ви дівчур.

— Не сумнівайся — безпремінно покличу, тільки щоб уста мені на колодку.

— Глядіть же, — сміється дівчина, легко перекручується і, пострибуючи, мов козеня, біжить по хвилястій стежці, накриваючи отаву двома крилами спідниці.

«Чортів Сафрон — знає, кого собі підібрати. Така наймичка всяку роботу жартуючи переробить. Хороша дівчина!» — Дивиться вслід Софії, що все глибше вбігає в сутінки, підіймається на високий насип, майнувши руками, стрибає на дорогу й зникає у вибалку. Однак через хвилину мовчазний вибалок починає співати, і дерева слухають пісню про дівчину, що запрошує хлопця прийти до неї босоніж темної ночі, щоб не забряжчали підкови, не загарчали собаки, не заскрипіла долівка, не почули парубочої ходи ні батько, ні мати.

«Тільки батька-матері нема в тебе, бідолаха», — Проходить обережно по вербі.

XXVІІІ

Югина прибиралась до сельбуду на виставу і ніяк прибратись не могла. То хусткою запнеться, то вінок на коси накладе, то червону спідницю надіне, а вже здається, що в голубій буде краще — і знов переодягається, біжить від скрині до стіни подивитися хтозна який раз в дзеркало. Поглянуть на неї веселі очі, обведені двома вузькими дугами брів, кругле рожеве лице, обрамлене кучерявим волоссям, невеличкий прямий ніс.