Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич. Страница 44

— Співають! — Так сказав, наче новину відкрив, спокійний візник. — І хороше співають. Не так, як ми колись…

— Як це зрозуміти, Панасе Яковлевичу?

— Чуєте: сумна пісня. І голоси звучать сумно. Однак вслухайтесь, на душі в співаків нема печалі. А коли ми цю пісню в економії співали — кожне слово, як вдова, голосило. Літа не ті, Павле Михайловичу. За цією піснею моя молодість, мов безплідна камінна гора, устає, а для моїх дітей — там тільки голуби літають.

— Бо молодість лише на нашій землі почалася, — задумався Савченко, пригадуючи свою передчасно посивілу юність. — Що Павло пише?

— Скоро електротехніком приїде. О, чуєте, люди гомонять. Саме з сільради розходяться. Певне, теж про хлібозаготівлю говорили чи про соз або колектив.

Біля плоту в чиїйсь руці крихітним прапорцем замерехтів огник, на мить освітив голови двох селян. Грубувата мова чітко повисла над притихлим ставом.

— Погода ж стоїть як золото.

— Зерно в землю само проситься.

— Значить, наш соз худобу днів через десять отримає?

— Так Иона Чабану передавав. Він не обмане. Авторитетний чоловік.

— Кажуть, жінка його захворіла.

— Хіба на болоті не схопиш гарячки? Комарні ж там — чорні хмари. Жінка його, чував, у бригаді Котовського сестрою була.

— Бойова. По всьому видать.

Ці слова, наче пісня, схвилювали Павла Михайловича. В них невидимою інтонацією бриніла мова, вчувалася впевнена рука старого більшовика Мар'яненка, якого нещодавно райком послав у село на постійну роботу.

Під'їхавши до райпарткому, Савченко зразу ж викликав начальника райземвідділу. Високий ставний бессарабець Иона Чабану незабаром безшумно ввійшов до кабінету секретаря…

Трьох синів мав Сирдій Чабану і всім трьом наділив одну, вужчу за бідняцький наділ, наймитську долю. Не шовковою травицею — колючою стернею слалося їхнє дитинство. Похмурий боєр Андронакі Тодіка від материних грудей одного за одним одривав його дітей, і вони, маленькі й кучеряві, наче ягнятка, котилися в степи до чужих отар. Сонце навіки чорнило їх, вітри мелодійним дзвоном наливали голоси, а дощі гінко піднімали угору. Виросли діти в Сирдія Чабану як чорні орли, красиві, гордовиті, роботящі й дружні. Не розлучалися ні на роботі, ні на гулянках. Не розлучилися і в революцію: взимку 1918 року осідлали найкращих, ще невкованих коней Андронакі Тодіка і помчали до Григорія Котовського. Тільки білий веселий сніжок закурився за ними.

З-під грозових хмар, із синіх дощів, із колючих снігів виглядав Сирдій воїнів. І не дочекався: старший, уже командиром ескадрону, поліг на подільському полі, проріс пшеницями і червоним маком і знову ожив у безсмертному камені. Навіть після смерті не важкою була йому камінна шабля, по якій не кров, а дощові потоки сіялись на звільнену землю. Молодший син упав у лісах Тамбовської губернії, а з середульшим — Ионою — розлучила боярська Романія. Вона ж, як злодія, за синів закувала в залізо старого наймита, кинула в бруд прокислої в'язниці, а примарія віддала його город і халупу Андронакі Тодіку.

З в'язниці Сирдій вийшов напівсліпим і зовсім сивим. За діла синів йому вже не було газде 6 в своєму селі. Пішов старий шляхом, по якому промчали його діти на схід. Білий сніжок так само курився, як і в 1918 році, та не грів він тепер старого наймита. Бо над шляхом зараз не співали, а бездомними старцями трусилися заграблі дерева, із віт обмерзлими сльозами кришилися крижані зерна і в небі осліпле сонце надовго провалювалося в брудні мішки хмар. Велика безнадія охопила старого Сирдія, і сніг почорнів йому в очах.

— Батьку, не падай! — підхопили його юнацькі руки.

В болгарському селі його прихистили чужі діти — друзі його синів, прихистили як свого тата, вселили надію, що він побачить свою кров молоду, побачить щастя людське.

І старий терпеливо чекав зі Сходу великого дня…

— Буна сара, приєтене! 7 — щиро привітався Павло Михайлович з йоною Чабану.

— Буна сара, фрате! 8 — Чорнявий тридцятип'ятилітній красень, граючи блискучими виразними очима, легкими, розвідницькими кроками підійшов до свого секретаря.

— Як здоров'я Іляни?

— Спасибі. Ілянуца одужує, — промовив співуче і ніжно.

— Тепер повік на болота не поїде?

— Поїде! Тільки про це й розмови. Літературою обклалася, їсть, а не читає. Боюсь, що болотяна гарячка на книжкову обернеться.

— Слідкуй за нею. Хай не переобтяжує себе.

— Услідкуєш! — Без тіні огуди, навіть з прихованою гордістю промовив Иона. — Почав я виносити книги з хати, так вона додумалася їх замість грілок прикладати. Не знаєш мою Ілянуцу!

— Знаю. Бережи її.

— З громадянської бережу. Раніше беззаперечно слухалася. Правда, тоді я парубком був, — засміявся, блиснувши сліпучими високими зубами. — Сьогодні вона мене вже зовсім переконала, що прибузькі плавні усім схожі на придунайські. — Сів, схрестивши руки на ріжку стола, так, як кладуть їх на ефес шаблі.

— І висновок який?

— Не маловажний: меліорація прибузьких плавнів — це прекрчсна підготовка для майбутніх робіт в Бессарабії. А потім на мене напалася — мало уваги болотам приділяю. Бюром райкому пригрозила. І знаєш, Павле Михайловичу, може осоромити на весь район.

— А це вже від тебе, від твоєї роботи залежить.

— Вона б хотіла, щоб увесь час на болотах киснув. А тут, як на зло, вранці приїхали меліоратори. Насилу втихомирив свою: хотіла з ними на Кругляк майнути.

— Повернулися з болота? — зацікавлено запитав Павло Михайлович.

— На жаль, повернулися. Це із дуже швидких, — осудливо промовив Иона. — В Будинку селянина відпочивають.

— Зараз викличемо, — поспішно вийшов у коридор. Звідти задзвонив молодечий голос:

— Я одним льотом. Кур'єрським!

Проворні кроки загупотіли на ганку і затихли в темряві.

— Иона, ти вже дістав худобу й реманент для созу «Серп і молот»? — став на поріг Павло Михайлович.

— Не дістав Не допоміг навіть кавалерійський натиск, — набігла тінь на високе чоло, обсипане чорними кульчиками кучерів.

— Погано. Це тяжке село. Бондареві в першу чергу треба допомогти. Як кваліфікуєш затримку?

— Кваліфікація така, що й сердитися не маєш права: ріст созів.

— Затримка приємна. Але все ж таки затримка. На коли пообіцяли допомогти?

— Днів через десять. Ми не першими стоїмо у списку.

— Зовсім погано. Треба, щоб созівці раніше за всіх засівали поля. Це наочна агітація Бондаря не зобидь. В його селі знаєш, яка куркульня.

— Що можна буде зробити — зробимо. Себе не пожалію. Для Івана Тимофійовича дістав трохи пшениці з учбово-дослідних ділянок сільськогосподарського інституту. Зрадіє чоловік Подивися, що за зерна! Із бронзи литі, — висипав з пакуночка на вузьку долоню червону розсип.

Павло Михайлович, стримуючи дихання, нахилився над нею.

— Хороше, хороше зерно. Ось чим наше поле снить… Вдовам і сиротам закінчили хліб збирати?

— Закінчили. Комсомолія за це всіма силами взялася. Особливо відзначилися дівчата з Новобугівки: Югина Бондар, Софія Кушнір і Василина Підіпригора.

— Славні дівчата. Бачив їх у райкомі при врученні комсомольських квитків. Йона, можу тебе порадувати: фільм «Бессарабська комуна» будемо демонструвати в кожному селі. Знаєш, скільки він думок викликає в селян? Вчора спеціально сидів у івчанському клубі. Захват увесь зал охопив.

— Шматок життя, Павле Михайловичу.

— Вірно, це шматок життя. Після сеансу підійшла до мене ціла делегація селян. Виступив один наперед, сам увесь у зморшках, руки чорні, міцні, мов коріння, груди як у молотобійця, а очі надією палахкотять.

— Дорогий товаришу, і це не туман ми бачили? Не підкрасили картину? — питає.

— Правду не треба підкрашувати, — відповідаю.

— Ех, і життя у людей… наче свято. А може все-таки в картину підпустили трохи туману?

— Поїдьте — побачите. Це ж недалеко; од Крижополя яких-небудь двадцять кілометрів.

— А таки поїду, — рішуче махнув головою. — Коли хоча половина правди живе в картині — зразу ж пишуся в колектив.