Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич. Страница 83

— Думаю.

— У лікарні? — засміявся.

— У лікарні.

Варивон вийшов надвір, в задумі насвистуючи якусь мелодію. «Чортів Горицвіт! дуже просто — візьме і найде спосіб, як очистити овес од вівсюга. Чи не соромно буде, коли хворий тебе випередить? Що його, значить, зробити?» — зручно приліг на сани, і добрі коні понесли його в широкі іскристі далі зимового надвечір'я.

Село здалеку зустріло Варивона веселим гомоном і сміхом: на широку, перерізану місячним стовпом ковзалку висипала молодь. Під ковзанами шипів і попискував лід, з пагорбка одні за одними летіли гомінкі санчата, шаленим коловоротом мчало фургало, і увесь прозорий вечір зачаровано кружляв навколо рум'яної юності. Утікаючи від хлопців, на берег зі сміхом вибігло кілька дівчат.

— Варивон Іванович! — раптом пізнала одна свого бригадира.

— Варивон Іванович! Варивон Іванович! — загомоніло навколо, басовито обізвалась луна, і молодь кинулась на греблю. Не добігаючи до Варивона, три ланкових, мов по команді, вирівнялись в одну лінію і гордовито, задьористо попливли легкому білоруському танці «Бульба». Ось вони зігнулись, начеб сапаючи картоплю, молодцювате стрепенулись і почали обмотувати живою вервечкою хлопців та дівчат, збиваючи їх у тісний клубок. Величезний кущ живої «бульби» докружляв до свого бригадира і весело розсипався на греблі.

— Спасибі нашій бульбі, що так рясно зародила, бо воно, конєшно, тому що, що ж на сьогоднішній день, — підвівся на санях Варивон і став у позу розгубленого оратора.

Хтось передчасно пирснув, але парубочий кулак обережно зупинив нетерплячого.

Варивон діловито прокашлявся, оглянув усіх і серйозно продовжував:

— Воно річ, з одного боку, все-таки така, постільки по-скільки, позаяк взагалі зокрема і частково, бо часто-густо трапляється, зустрічається сеє, теє, другеє і сяк-так; ну, але, з другого боку, начебто нічого, та, власне кажучи, мало говорячи, на цьому можна й кінчати…

Гребля заколивалась од сміху.

— Варивоне Івановичу, післязавтра репетиція буде?

— Аякже! Тільки в лісі проведемо.

— Оце добре! — усміхнулась Степанида Сергієнко, сподіваючись, що за словами Варивона Івановича криється якийсь жарт.

— Репетиція в лісі! — загомоніло навкруг.

— Точно. Таку репетицію влаштуємо, що урожаєм запахне: будемо возити хворост для снігозатримування.

— Варивоне Івановичу, попередити всіх їздових? — виступив наперед Леонід Сергієнко.

— Усіх, Льоню, особливо горицвітівських: сам знаєш — хворий бригадир. А дівчатам треба буде мати плести. Да такі красиві, як придане. Чи ви тільки танцювати та ковзатись умієте? — жартівливо нагримав на своїх ланкових.

— Ми і їсти вміємо, — прибіднюючись, лукаво відповіли ті. — В свого бригадира науку проходили.

— А-а-а! Тоді я за наші діла не боюсь. Ну, летіть, зозулі, на коток.

Приїхавши додому, Варивон розшукав комірника, і пізнього вечора обсіє пішли до зерносховища.

— Чого ти таку нетерплячку пореш? — обурювався дорогою комірник, якому Варивон навіть повечеряти не дав.

— Важливе завдання є. Поки що це секрет. Але завдання державного характеру.

— Державного характеру? — зразу подобрішало перепечене морозом зморшкувате обличчя.

Дома Варивон висипав на стіл насіння і довго розглядав зерна вівса і вівсюга.

— Нічим тобі не відрізняються, значить, ні формою, ні розміром.

— Нічим, — піддакнула Василина, схилившись над столом. — Вівсюг тільки шершавий, а овес гладенький-гладенький.

— Що гладенький, то гладенький. А чого ж трієр не розбирає цього? Непутяща машина. Треба собі кращу збудувати.

— Конструкції Варивона Очерета, — розміялася Василина.

— Іменно так, стара. Що ж його вигадати? Сідай, стара, і разом подумаємо: одна голова добре, а дві — ще гірше.

— А ну тебе!

— Що, не подобається тобі твій чоловік?

— Варивоне, ну, не мели.

— А ти мені й досі подобаєшся. Іноді зиркнеш оком на якусь молодичку, а згадаєш про тебе. Спитати б чого? Начеб ти щодня не вичитуєш мені за мою любов поораторствувати на загальних зборах своєї сім'ї.

— Ти ще більше поораторствуй, то й дітей розбудиш.

— Еге, лякай, начеб я своїх очеретенят не знаю. Вони як робити, то робити, як вчитись, то вчитись, як їсти, то, значить, на свого батька рівняються, як спати, то теж так, що й гарматою не добудишся. Василино, давай заспіваємо. Коли співаю — думки в мене так легко пливуть, наче по якійсь канві невидимій. От воно може зразу ж і про вівсюг надумаємося.

— Охрипла я, Варивоне.

— Усе в тебе сьогодні, як в турецькому меджлісі… Ну, що ж його придумати? Ти, Василино, теж мізкуй, бо не буде тобі спокою, аж поки винахід не виллється, як говорять учені голови, в гармонійну форму. Жаль, що ти пищика схопила. Щоб мені більше не ходити на річку шмаття прати, а то зовсім голосу позбудешся. Пам'ятаєш, як ми після жнив поверталися з поля? Як заспівали: «Ой, зима, зима ще й мороз буде…»

— І не спам'ятались, коли й в село в'їхали. Кінчили пісню, оглянулись, а навколо вже люди стиснулись, — просвітилося радістю вибілене першими снігами спокійне обличчя Василини.

— Артисти, що й казати. — Варивон підійшов до радіо. — Знову діти поралися. Доведеться їх ще ремінцем повчити. Напевне трансформатора перепалили. — Поліз під стіл, де стояли сухі батареї, навпомацки перевірив контакти, повеселішав.

Злива музики зразу ж затопила всю простору теплу хату, і вже, стогнучи, просилась на привілля, наповнене симфонією вечірніх зір, іскристого снігу і пругкого синього вітру.

— Чайковський, — тихо підійшла Василина до столу. — Мій любимий композитор.

Варивон сів поруч з дружиною. Задумавсь. Уже, мов погожий осінній день, відпливла музика і молодо бризнула дівоча пісня, а Варивон не відривав широкої руки од наморщеного чола. Думки, скупчуючись, тепер лише краєчком черкались пісень, піднімались над ними, як зелене руно над землею…

— Василино! Ідея! Подай-но сукняну ковдру, — раптом вигукнув і нетерпляче підбіг до ліжка. Ковдру він так приладнав до скрині, що вона похило опустилась на землю. Аж бліднучи од хвилювання, сійнув жменю зерна по ковдрі і напружено застиг, поки овес не осипався на підлогу. На ворсистому сукні забіліло кілька зернин, їх і почав Варивон похапливо вибирати твердими пальцями. Потім підніс до світла і захоплено вигукнув: — Василино! Ні одної зернини вівса не залишилось на моєму трієрі — самий вівсюг. Ну, як тобі трієр конструкції Варивона Очерета? Подобається?

— Подобається, — почала Василина розглядати зерна вівсюга.

— А сам винахідник подобається? — запишався Варивон. — І після цього не догадаєшся щось на стіл поставити? Не буде з тебе справжньої господині. Ніколи не буде… Як це мені патент на винахід придбати? — І на обличчі Варивона відобразилась така нарочито перебільшена задума, що Василина розсміялась на всю хату.

— Смійся, смійся, а винахід хоч і кустарний, одначе толк принесе. Це, дивись, знов у газеті твого чоловіка пропечатають. Дмитро тоді лусне із завидків. Ну, мені пора ще до своїх хлопців, — швидко почав збиратися Варивон. — Треба сказати, щоб завтра всі по хворост їхали.

Але Василині і догадуватись не треба було, що Варивон аж горить від нетерплячки розповісти усім про свій дослід. Та навіть словом не обмовилась: знала — не любить чоловік, коли хтось наперед угадує його думки.

В правлінні Варивон зразу ж похвалився своєю спробою Кушніреві й для більшого доказу урочисто вийняв з однієї кишені жменю вівса, а з другої — пучку вівсюга. Кушнір зрадів, але діловито перемішав обидві купки зерна і перевірив дослід на своєму піджакові; коли ж на темних ворсинках заколихалися розбризкані вівсюжинки, він, навіть не обтрушуючи їх, підбіг до телефону й подзвонив у райземвідділ.

— Це діло усім, усім колгоспам згодиться! Удосконалимо твій почин. Як не ми — народ удосконалить. Бо цей вівсюг у печінках нам сидить. Правду кажу?

— Хіба ж ви можете коли щось не так сказати, — перебільшив заслуги свого голови і, чекаючи на розмову з районом, заскромничав, неначе молоденька ланкова.