Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич. Страница 87

А вулиця дедалі сильніше шумувала, розгулювалась, подавалася вшир, і високі паркани почали потріскувати, як тіснувата сорочка на кремезних парубочих плечах.

…І хто б міг подумати, що й справді через роки не один орач грозовими дорогами доїде, пішки дійде, на танках примчить до того оспіваного, та не тихого Дунаю…

В зеленоблакитному серпанку верхи поверталися з поля колгоспники. Пісня задумою оповила їхні смагляві обличчя. Вершники, здавалось, зрослися з підібраними грудастими кіньми. А над орачами недовершеним склепінням нахилились розлогі велетенські дерева, що входили в небо, і тому різко окреслені обриси людей та коней видавались масивними і збільшеними, як в картині.

Сумовитим плеском обірвалася пісня. Іще хвилинка тиші — і різнобійний гамір, жарти, сміх вдарились у паркани, вилясками обізвались за городами.

— Петре, киває!

— Хто?

— Гнідий обрізаним хвостом.

— Тебе пізнав. Нащо худоба і та знає, хто найбільше огріхів робить. Мій гнідий, як інспектор якості, все помічає.

— А до якої ти дівчини ходиш теж помічає?

— Добрий вечір, Докіє Петрівно, Югино Іванівно! Суперфосфат уже привезли?

— Привезли. Машиною до Вінниці на завод їздили.

— Будуть буряки?

— Побачимо. Кажуть люди, як посієш — щось буде, а на несіяному навряд чи вродить.

Позаду сильно зацокотіли підкови. Стоячи на весь зріст на коні, заплівши в повід ліву руку, галопом мчав невисокий білявий Леонід Сергієнко. Русявий чуб двома крильми підіймався над його головою, потім опускався донизу, обмітав понад самими бровами високе чоло і знову злітав вгору. В невеликих очах Леоніда світилась насолода і радісна упертість, а сатинова синя сорочка розгойданим дзвоном коливалась за парубком.

— От шибеник. Упаде — розтовчеться, мов крашанка, — сплеснула руками Докія, не зводячи очей з туго збитої, трохи нахиленої вперед постаті Леоніда.

— Не шибеник, а ворошиловський вершник, — обізвався позаду Степан Кушнір. — І не впаде — такі не падають. Ви ще не бачили, що він на змаганнях виробляв. Вечір добрий, Докіє Петрівно.

— Добрий вечір, Степане, — неприязно поглянула на голову колгоспу, що порівнявся із нею і поволі пішов поруч, скоса поглядаючи то на Югину, то на Докію. Чула на собі допитливий погляд, але рівно і гордовито несла голову, не обертаючись на Кушніра.

— Ще й досі на мене сердитесь, Докіє Петрівно? Сердитесь?

— Серджусь, Степане.

— Да, — ніяково протягнув, збираючи зморшки біля очей. — Біда з вами — не догодиш усім. Не догодиш. Таке діло.

— А для чого тобі всім годити? Надійсь, не нянька, а господар. Тому і робити по-хазяйськи повинен.

— Стараюсь, Докіє Петрівно. Стараюсь.

— Та вже видно це старання. Тобі людей, передових людей, піднімати треба, а ти їх назад за полу смикаєш: не випинайтесь, мовляв. Ти скажи: коли у тебе поміж щеп одна-дві зацвітуть раніше — радієш чи ні?

— Аякже. Аякже! Не раз любовним оком оглянеш, жінці, дітям покажеш.

— Отож бо й є. А як у тебе вийшло? Тільки ланки моєї Югини і Софії Шевчик вискочили на перше місце — ти зараз їм тицьнув гіршу землю! Тепер хочеш, щоб ми ласкаво усміхались тобі? Не за те досадно, що менше перепаде нам, а за те, що всі у нас хочуть тепер між людьми бути людьми і з кращими за одним столом сидіти, а не тулитись десь бідними родичами. Не гірші ми за інших. Ти гордості людської не втямив собі. Поганий з тебе хазяїн, Степане. За худобою більше трясешся, чим за людиною. От і все моє слово, і, хоч сердься, хоч ні, про це я сказала твоїй Ользі, — незадоволено поглянула на свого голову колгоспу, якого останні слова явно збентежили.

В Степана Кушніра, коли він став головою колгоспу, з великою силою проявилась господарська діловитість і неймовірна скаредність. В правлінні колгоспу його можна було найти тільки вранці і пізнього вечора: цілі дні пропадав чоловік на полі, в лісі, на фермах, в млині, навіть по ночах обходив свої володіння, перевіряв, сторожів, конюхів, воловиків. І горе було тому недбайлиці, що попадав на в'їдливий язик голови колгоспу — умів з примовками і приказками, начебто незлостивими, так відчитати під загальний регіт на зборах, що хоч крізь землю провалися. І дивніше всього було, що й сам Кушнір найбільше боявся осудливої мови начальства, завжди слухався його без заперечень, хоча в думці міг і не з усім погоджуватися. Побоюючись начальства, він терпіти не міг працівників редакції і завжди, розпливаючись в усмішці, стрічав їх з глибоко прихованою недоброзичливістю.

— От, розумієш, непогано тепер діла йдуть. Непогано. А серед цих перешкрябів почуваєш, наче тебе догола роздягають серед білого дня. Догола! Вони тобі від короварні зразу ж в душу вскочать і такого там понаходять, що сам себе не пізнаєш. І то, все вони дуже швидко, швидко хочуть знати, щоб за годину їм і коні були готові.

Проте навіть і кореспондентам важко було випросити в Кушніра коней: завжди виїзні на той час чогось хворіли або були в роз'їзді.

Любов до коней, а пізніше до машин, в нього була надзвичайна, і добре перепало Полікарпу Сергієнкові, що раз осмілився назвати по-своєму лоша, коли голова колгоспу був у області на нараді. Приїхавши в село, Кушнір зразу ж напався на конюха:

— Видумав, видумав! Не ім'я, а якийсь приший кобилі хвіст. Ти почуваєш, що таке кінь? Це сила, краса, це хліб наш. Ти подивись, як він голову тримає! Ти знаєш, що про коня товариш Ворошилов і товариш Будьонний писали?.. Тому колгоспні коні завжди носили гучні і співучі клички.

А машини сяяли кожною деталлю.

Свинарки й собі, знаючи слабість свого голови, раз звернулися до нього, щоб дав кілька кличок поросятам. Але Кушнір чомусь зрозумів, що з нього вирішили насміятися, і не в жарт розсердився:

— Придумали мудриголови чорт батька знає що. Це буду я всяким добчинським-бобчинським назвиська підшукувати. Бач, як розледащілись на фермі. Я вам так підкручу всі гвинтики і гайки, що швидко насмішки витрусяться з голови. З своїх женишків, чортові кукли, насміхайтесь.

Свинарки так з нічим і пішли, але збірне назвисько добчинські-бобчинські блискавично прилипло до поросят і пішло гуляти по всьому селі. Навіть і в колгоспі, коли хтось що не так зробив, можна було почути: — Ех ти, Добчинський-Бобчинський. — І це вважалося одною з найпаскудніших лайок.

Вирвати ж зайву копійку в Кушніра — це була марна і непосильна праця.

— Я не банк і не філія банку. Не філія. Гроші в мене державні, а вони не люблять недержавного підходу. Так не люблять, як нива бур'янів.

І Кушнір при гарячій підтримці Григорія Шевчика швидко розправився з усіма так званими активістами, що крутилися біля колгоспу в гонитві за легкою копійкою і доброю чаркою.

— Це не актив, а лежні чортові, ненаситна утроба. І поки вони будуть вертітися і обжиратися біля колгоспу — добра не жди. Роз'їдять, проп'ють, розкрадуть, згноять нашу кривавицю.

Одначе, пильно дбаючи за колгоспне господарство, не раз допускався і помилок. Так і зараз; він дав розпорядження віддати краще вироблені землі передовиків відсталим ланкам. Думалось — передовики і гіршу землю доведуть до пуття. Це розпорядження обурило кращі ланки, і Кушніреві немало коштувало сил, щоб втихомирити незадоволення…

— А ти що скажеш? — роздумливо похитав головою після непривітної мови Докії.

— Самі знаєте, Степане Михайловичу, — захвилювалась Югина, аж краска зійшла з лиця і на ньому затремтіли вигнуті сердечком ямки. — Нелегко, та радісно високі врожаї дістаються. Добираєшся до них, як до найдорожчого скарбу. Мозолем і потом, і серцем підіймаєш той буряк. Ціле літо кланяєшся сапці, сонце опереджуєш в полі. І коли підтримують, допомагають, цікавляться тобою — ще краще хочеться зробити. От візьму я колишнє — своє господарство. Добре ми всі працювали, а такої відради, як тепер, ніколи не знала: про тебе заговорили, твоя праця в кінокартинах людей веселить і життя веселить. Хай іще ми небагато того діла зробили, але вже і нам щасно на душі. Раніше одна радість була: ти зібрав гарний врожай. А тепер до неї ще й ширша добавилась: увесь народ тебе, як мати дитину, прямо на руках підносить, любить, допомагає та й твоєї поради дослухається. І треба бути пічкурем чи безпросвітним сиднем, щоб не зрозуміти цього…