Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич. Страница 96

— Чого ж тепер густіше сіється, ніж з того краю? — недовірливо подивився на Василенка і нахмурився.

— Не може бути такого, — обізвався Карпо, що ходив за кіньми. — То тобі здається, Дмитре Тимофійовичу.

Дмитро знову зосереджено почав ходити полем, і четверо очей з острахом впились в нього, коли підійшов до місця, де був прикопаний мішок. Вдарив ніском Дмитро в свіжу розм'якшену землю, і жовтувате, як старе сало, полотно мішка проглянуло на світ. І зразу ж оскаженів чоловік. Одним помахом руки викорчував мішок на незорану долину і, як хмара, швидко попрямував до сіячів.

— Отак ви сієте, вражі діти! Отак наше добро переводите? Отак… — він захлинався од гніву і тугих клубків слів.

— Прости, Дмитре Тимофійовичу, поплутав нечистий, — для чогось скинув картуза Василенко, закліпав очима, і облйччя його стало жалісним, як у скривджених дітей, а лисина почала парувати.

Карпо зразу зрозумів, що, коли втече, Дмитро передасть его в суд. Тому, бліднучи і холонучи, тримався біля коней, клянучи в душі все на світі.

Дмитро підлетів до нього, але Карпо спритно обкружляв навколо сівалки, раз і вдруге; Дмитро через сівалку потягнув його батогом по запітнілих плечах. І Карпо, зразу ж забуваючи свою провину, піддаючись тільки почуттю злості, і собі навскіс вдарив Дмитра замашним гарапником. На якусь-хвилину злоба затьмарила йому розум, зменшила настороженість, Цього було досить, щоб могутні руки перехопили його навколо стану, піднесли вгору і брязнули об землю. Але як на пружинах підхопився Варчук з землі і знову упав обличчям униз — кулак в Дмитра був важкий, мов довбня. Карпо, чорний, увесь вмазаний землею, шулікою вигнувся над ріллею, відскочив убик і, не чуючи вдару батога, щосили метнувся до шляху.

Блідий од люті і втоми, Дмитро підійшов до сівалки, злісно оцідив крізь зуби:

— Берися, злодію нещасний, за коні. Та швидко мені мотайся. До такого сорому дожити! Я б з досади втопився, вдавився. Що то, коли людина ніякої гордості не має. Тьфу! За один день така гидь увесь колгосп розікрала б. За один день! Вороги ви закляті.

Василенко з готовністю і вдячністю кинувся до коней, і Дмитро поволі пішов за сівалкою.

«Жаль, що той утік. Проворний. Та суд його провчить. — Кусав уста і ненавидячим поглядом дивився на обм'яклу потать Василенка. — Це доведеться тепер руками підсівати той клин, де чорти переставили сівалку».

Мовчки до пізнього смерку працював Дмитро на спустілому полі. До озерця невеличким косячком прилетіло кілька чирят і злякано метнулись назад. Втихомирились чайки; далеко на пагорбку, як троянда, розквітнув огник, а над ним меншим вогником замерехтіла зоря. Нарешті запрягли коней у воза, виїхали на дорогу.

— Дмитре Тимофійовичу, прости нам, — попрохав Василенко. Дмитро довго мовчав. Але коли знову занили зітхання і прохання, суворо відрізав:

— Якби ти у мене украв той мішок, усю комору обчистив, обібрав би мене до нитки — міг би простити. А це державне добро. Розумієш? І такі діла тільки держава розсудить.

— Прости, Дмитре Тимофійовичу. На весь вік зарікаюся навіть до чужої соломинки приторкнутися. Ну, схибнув чоловік. Так не добивай обухом його. Дай виправитись.

— І чого б я дурно-пусто язика трудив? — ще більше нахмурився Дмитро.

— Невже в тебе жалю нема? Невже в тебе серця нема? — потягнувся до рук бригадира. Той різко відсунувся вбік.

— По якому праву ти до мого серця поліз? Ти б його теж, коли б твоя воля, як той мішок, у землю б зарив, за карбованця продав би, за чарку з підкуркульниками пропив би… До злодіїв, розкрадачів громадської власності серце моє каменем, залізом розпеченим стає, — загарячився. — Ми за більшовицькі колгоспи, за заможне життя, за соціалізм боремось, ночей недосипаємо, а ви теж, як убивці, ночей недосипаєте, щоб обікрасти наші найдорожчі надії. За паршивого півлітра і нас, і дітей наших з торбами по світу пустили б, усе добро спекулянтам запродали б, бо душа у вас у спекулянтському бруді розкисла… Скільки ви копиць сіна продали?

— Був гріх, — покірно хитнув головою Василенко.

— От про це й скажіть на зборах. Попросіться у людей.

— Боюсь, Дмитре Тимофійовичу… Прости.

— Не ний, бо не розжалобиш!.. Мене сам товариш Сталін учить чесно виконувати завдання нашої держави і викидати з колгоспу куркулів та підкуркульників. А ти хочеш, щоб я у ваші брудні діла свої руки умочив. Як я тоді на портрет товариша Сталіна подивлюсь?

— Дмитре Тимофійовичу! Вірно це все. Каюсь. Один раз прости. Не скажи людям, — зовсім розкис Василенко.

— Не те що розкажу, а й у газету подам матеріал.

— Та що ти, Дмитре Тимофійовичу! Що хочеш роби — в суд подавай, тільки не пиши до газети. Це ж увесь район знатиме про мій сором. Увесь район! Прости! Вік дякуватиму.

І Дмитро з здивованням побачив сльози в неоднаково розширених з переляку очах.

Біля самого села, горблячись, одчайдушне вилетів на велосипеді Карпо Варчук. Він поспішав за порадою і захистом до Крамового. З лютою ненавистю глянув на Дмитра і ще міцніше натиснув на педалі. В голові його важко гупали кров і думки. Не сумнівався, що Крамовий допоможе, але поки що він, Карпо, не дурний з'являтися на очі колгоспникам. Як-небудь перекрутиться, поки не проясниться хоч трохи його діло…

X

В селі Дмитра чекала неприємна звістка. Коли він увійшов у простору стельмашню, що була завалена шпонами, обіддям, колодками, шпицями і пахтіла солодкуватим дерев'яним пилком, назустріч йому вийшов посивілий і поповнілий Іван Тимофійович Бондар. Недовго він проголовував: після тяжкого поранення перейшов на спокійну роботу — працював завідувачем стельмашні; збудував прекрасну парню на триста ободів, майстрував добротні вози і брички для свого колгоспу та й навколишнім селам допомагав. За колесами до них приїздили навіть із інших районів.

— Чого такий сердитий, Дмитре?

— Та нічого, — не сказав навіть слова тестеві про випадок на полі. — Полагодили мені васаг?

— Полагодив. Покрив таким лубом, що кожною клітиною, неначе вощина, сяє… Тобі по телефону передавав привіт секретар райпарткому Марков.

— Спасибі. Питався щось? — з приязню уявив собі білявого, середніх літ чоловіка з сміхотливими іскорками в очах кольору осінньої води на піщаних перемілах.

— Ні. Сказав, що виїздить працювати в іншу область. На підвищення пішов чоловік. Побажав тобі успіхів у роботі.

— Це погано, — похмурнішав і щиро запечалився Дмитро.

— Чого там погано? Чоловік уже буде працювати секретарем обкому партії.

— Для мене, тату, погано. То велика поміч була. Хороший чоловік жив із нами, — мимоволі зітхнув і сів на березову напівобтесану колоду.

— Да, дуже понімающа була людина, — погодився Бондар. — Людей цінувати умів. Візьму своїх стельмахів — усіх наперечет знав. Це не такий, що за цифрами та папірцями світу не бачить.

— Скільки він із нашим колгоспом попомарудився, коли ми відставали. Не жалів себе чоловік. Коли б не він, я й досі не був би бригадиром. Він і поговорить із тобою по-справжньому, і в хату зайде, твоїм хлібом-сіллю не погребує. І навіть коли відчитає тебе за щось, не чуєш, що принизили, втоптали в грязь, як в нас дехто робить. Умів заглянути в душу людську. А це найтрудніше, тату.

Тяжко задумавшись, вийшов на вулицю, перебираючи в пам'яті давні, болючі й радісні, спогади.

Хіба могли забутися ті роки, що яблуневим цвітом обсіяли широкі дороги і тепер не терпкою власницькою дичкою, а дорідними гронами перевисли над життям. Заглянемо в минулі роки…

То були незабутні зимові дні і ночі, коли сніги тисяча дев'ятсот двадцять дев'ятого року зустрічалися з метелицями і морозами тисяча дев'ятсот тридцятого.

В цю пору нові обрії оновлювали серце і життя селянина. І знову потекла і запарувала на снігах вірна кров, височена куркульською кулею, ножем запроданця-лиходія, злостивого безбатченка, що, продавши свою дрібненьку трухляву душу, без торгів закладав міжнародним паліям долю нашої землі, долю наших батьків та дітей. Злобливі недобитки, вигадючені куркульськими хуторами і затхлими націоналістичними багновищами, продажними повіями троцькізму і мстивими рештками бухарінців, вилазили із шкури, щоб повернути назад вітрила історії, щоб кинути наше життя під чужі ноги. Підлий і ниций ворог не гребував ніякими засобами, намагаючись збити село з єдино вірного шляху. Від отруйної брехні і до пострілу в вікно активіста, від лівої фрази і перекручення директив партії та уряду до куркульських повстань кидалася тьма минулого, що й досі де-не-де чіпляється до наших ніг смердючим болотом…