Небесний народ - Бонзельс Вальдемар. Страница 11

Через хвильку посмішка зійшла з мордочки їжака. Його темні оченята дивилися тепер серйозно і розважливо, а в поставі відчувалася продумана і виважена дія. Гассан виглядав розслабленим та водночас готовим розпочати двобій. А ще якусь мить назад він скидався на вайлуватого незграбу.

— Тепер, Ало, ви нарешті не вивернетесь, — повільно, погрозливим низьким голосом, пропихкав він. — Ніяк не сподівалися мене тут стріти, еге ж? Затямте собі: зараз вам усі ваші зміїні виверти, які так часто мене дурили, вже у пригоді не стануть. Ви мусите ставати до бою — і не інакше: перша ж спроба повернутися і дати драла закінчиться неминучою смертю!

Пронизливе сичання повторилося: Ала ніби не збиралася відступати. Та ось вона легким порухом удала, ніби хоче перелякано тікати з поля битви. Проте їжак не піддався на тактичний маневр, бо добре знав її викрутаси. А воно й справді: тільки що змія демонструвала небажання битися, як в наступну мить, розпрямившись, немов пружина, кинулася вперед. У повітрі мелькнула широко розкрита паща, де стриміли два отруйних зуби. Гадюка цілилася в єдине незахищене колючками місце: межи очі, там, де лоб.

Проте яким блискавичним не видався кидок змії, реакція Гассана була миттєвою. Він пригнув голову, тому Ала з розгону налетіла роззявленим для укусу ротом простісінько у настовбурчені шпичаки на потилиці.

Змія вклала в цей кидок немало сили, через що її губи та щелепа глибоко нанизалися на колючки. З голосним шипінням Ала сахнулася назад, сичачи від болю та злості і, незважаючи на те, що у неї з рота великими темними краплями зацебеніла кров, знову приготувалася нападати. Гассан продовжував непорушно сидіти. Він прекрасно усвідомлював, що не залишав змії вибору: потрібно було або битися, або померти, їжак також знав, чим цей бій закінчиться. Якби Ала кинулася втікати, то необачно підставила б противникові потилицю, в яку він одразу б уп’явся зубами, адже бігають їжаки набагато швидше, ніж змії повзають. Гадюка також це все знала, отож, навісніючи від люті, вишукувала вразливе місце на захищеному колючками тілі супротивника.

Лі, використавши поразку Али в першій сутичці, велетенським скоком дострибнула до рятівної липи і тепер вже сиділа на нижній гілці дерева. Вона утирала холодні від пережитого страху краплини поту та намагалася второпати, що ж це таке відбулося внизу просто в неї на очах. Чи справді трапилося неймовірне: Гассан, неповороткий бурмило, кинувся в бій із всесильною Алою — змією, якої бояться в цілому лісі?

Білочці стало страшенно соромно, і водночас серце у неї затріпотіло від захоплення: «Я виправлю свою помилку, тепер уже не буду з нього кепкувати», — шепотіла вона побілілими губами, бо страх не відпускав і її ще тіпало від пережитого.

Вивірка глянула додолу: Гассан обережненько висунув мордочку, провокуючи гадюку на чергову атаку.

І справді, не пам’ятаючи себе від люті, Ала знову метнулася. Однак, як і перший раз, повторилася та сама історія: змія налетіла відкритим ротом на щільний колючий захист. Цього разу її рух назад був уже не таким стрімким: кров з пащі так і лила, а разом з кров’ю вона втрачала сили та снагу. Проте біль ран та лють, видавалося, затуманили Алин розум, і в неї залишилось тільки одне бажання: битися далі та вбивати. Змія пронизливо шипіла і зраненою пащею намагалася раз за разом нанести смертельного удару. Пласка голова, немов молоточок, зі сліпою люттю безглуздо била раз за разом у колючу броню їжака. Жодного разу Алині зуби Гассана не зачепили, бо кожен його рух оборони чи демонстрації вразливого місця був виваженим, управним та миттєвим.

Та ось гадюка втомлено відкинула назад повністю заюшену кров’ю голову і, визнаючи поразку, опустила її на скручене кільцями тіло. Хижачка звилася у пістрявий клубок та почала битися об землю, мовби намагаючись заритися для сховку. Стало зрозуміло, що від болю та смертельного жаху вона вже не усвідомлювала, що робить.

Гассан відреагував миттєво: рвучко, немов його підштовхнула невидима сила, кинувся на супротивника і вп’явся зубами в зміїну потилицю. Звивання гадюки почало стихати, пістрявий клубок ще сіпнуся кілька разів і затих: Ала була мертвою.

Ліс ніби зітхнув з полегшенням. Зле та голосне сичання змії нажахало не тільки мешканців галявини, але й тих, що жили за її межами. Хто не встиг утекти, зачаївши дихання й тремтячи від остраху, спостерігав за поєдинком. І ось з вершини липи, важко лопочучи крильми, піднявся ворон та гучно, на всю зелену гущавину, проголосив: «Гадюка Ала мертва! Переміг Гассан!» Його звістку підхопили крони — і вона прокотилася хвилею листяним морем через увесь ліс.

«І чого він так голосно розкаркався? — незадоволено подумав їжак та, не кваплячись, затупотів униз до струмка. — Хіба він не знає, що таке мусило статися?»

Гассан опустив гостренький чорний писочок у воду та заходився жадібно її хлебтати. Позаду нього, там, де щойно відбувся поєдинок, витолочені квіти та трава почали звільна випростовуватися. Лі, яка сиділа над ним у кроні, почувала себе страшенно ніяково, та водночас зазнала невимовного полегшення.

Вуж Йоса, що затаївся у висохлій до коричневого купі очерету, показав звідти свою плямисту голову і просичав до Гассана:

— Велике вам спасибі! Це був величний учинок.

Гассан підвів очі:

— Ідіть собі своєю дорогою, куди йшли, — буркнув він, — а то, не дай Боже, і з вами таке може статися.

Йоса замовк, і його голова як з’явилася, так само миттєво й зникла в очереті: ніби її там і не було ніколи. «Ось вам і приклад справжнього їжака, — образився вуж, — грубіян, яких мало. Але начувайся, коли вирішу помірятися з тобою силами!»

Однак Гассанові не було діла ні до вужа, ні до інших мешканців узлісся. Якщо ти є порядним і не пустодзвоном, а виконав тобі належне, то нема чого слухати похвальби. А тим більше — не треба слухати її від тих, що внаслідок твого вчинку отримали якусь вигоду чи перевагу. Ось такі вже правила в їжаків, і нічого тут не вдієш.

«Але ж і дурень я, дурень, — подумав собі тим часом Гассан. — Як я міг забути, хто я такий і що вмію! Ну не годен я вибігти, як Лі, вертикальним стовбуром дерева догори, то й що?! І питатися дозволу, де оселитися, більше в нікого не буду. Я — їжак, хоча без пишного хвоста і не такий прудкий, як білка. Зрештою, нею й не хочу бути, а бажаю зоставатися лише тим, ким є: їжаком».

Розділ восьмий

БЕРЕЗКА

На узліссі, обвившись навколо стовбура сосни, котра уп’ялася своїми коріняками в порослий темним мохом ґрунт, виросла березка. Її молоді пагони, шукаючи собі місце, вилися угору по брунатній корі. Вони були ніжного світло-зеленого кольору та такі вразливі, як тіло щойно народженого маляти; нагадували рученята дитинки, які та, сподіваючись на захист та допомогу, простягає до матері. На тлі світло-коричневого стовбура сосни прозорі листочки повійки [1] виглядали легкими та світлими, нібито пензель якогось невідомого майстра розмалював темну кору своєрідним орнаментом. Та, незважаючи на молодість і безжурність, пагони березки вперто робили своє: наполегливо та щасливо п’ялися догори, до світла, до сонця.

Колись, щойно березка вигулькнула із землі, засліплена сонячним світлом та спогадами про безпросвітну чорноту ґрунту, вона знайшла підтримку великого листка папороті й гілочки шипшини. Ті росли побіч і дали їй опору, щоб трішечки підтягнутися догори. Повільно, на дотик, березка повзла усе вище, колихалася весняним вітерцем, видиралася, орієнтуючись на світло сонця, дякувала своїм лісовим супутникам-помічникам, сповнена надією душі, що прокинулася. І ось настав її час. Увечері, перед тим, як розквітнути, вона прошепотіла вітром до інших рослин: «Завтра у мене відкриються очі. Завтра моя душа вбере у себе небо».

Світло-блакитний пуп’янок, ледве прикритий зеленою чашечкою, тремтів у подихах вітру і зустрічав прохолодні сутінки ночі, котра повільно опускалася чорною пеленою на рідний повійці ліс. І хоча все довкола чимраз більше окутував морок, сни березки заповнювали краса і ясність пройденого дня. Рясно вкрита росою, вона заснула, продовжуючи марити учорашнім теплом.