Небесний народ - Бонзельс Вальдемар. Страница 16

Єнові стало дуже сумно. Як воно далі буде? Надворі над садком завис кругляк-місяць, що світив у скляну клітку. Мертвий коник-стрибунець на поверхні повільно крутнувся, і його жахлива велетенська тінь зробила те саме на підвіконні, де стояла прозора тюрма. Там само, на підвіконні, Єн побачив і свою власну тінь: круглу та незграбну, схожу на вогку пляму між сріблистими смужками від води, скла та місячного світла. Усе навкруги виглядало лякливо чудернацьким і незнайомим, тож про сон можна було просто забути. Десь опівночі на підвіконня вибігла миша, через стінку заглянула в слоїк, але, очевидно, не побачивши нікого знайомого, швиденько метнулася знову в темряву, бо звідти її хтось покликав.

Трохи пізніше втомленого Єна таки зморив сон. Він заснув надовго, бо коли прокинувся, то надворі уже стояв ясний день і сонячне проміння виблискувало у росі на зелені. За якусь хвилю прийшов хлопчик, що його упіймав, і з цікавістю подивився через скляну стіну в банку. Він так вперся носом у скло, що той на кінчику став гладким і круглим. Після цього «юний натураліст» зняв кришку, витягнув жабеня та поклав його на білу тканину. Він загорнув Єна в матерію і почав витирати його з усіх боків, щоб той став сухим. Нашому полоненому не було чим дихати, і він уже почав думати, що зараз ось-ось задушиться. Тим часом полотно розгорнули, і хлопчик почав однією рукою розмішувати пензликом фарбу в маленькій посудині, а другою тримав Єна. Потім він почав фарбувати свого бранця в зелений колір.

Хлопчикові, власне, була потрібна зелена жабка, бо саме така передбачала погоду.

Єн аж розплакався, бо ніяк не міг зрозуміти, навіщо з ним таке роблять. Він перелякано спостерігав, як спочатку його світлий животик, потім коричнева спинка, а за нею і голова робилися зеленими. Більшої неприємності просто уявити собі не годен. Єн усіляко намагався показати, що зовсім не згідний з подібного роду перенесенням в інший жаб’ячий підвид. Проте усі його знаки спротиву до уваги не бралися: хлопчисько пристрасно мазюкав пензлем далі й аж заходився радісним сміхом, коли бачив, як Єн почав плигати по столі, залишаючи повсюди зелені плями.

Геть-чисто збите з пантелику жабеня знову посадили в скляну банку. Тепер, правда, у ній було менше води, але з’явилася маленька дерев’яна драбинка. Саме на її верхніх щаблях Єн мав висихати, бо зрозуміло, що коли погода для жаби сприятлива, вона сидітиме вгорі на драбинці, а не у воді. Тепер експонат з банки став зеленим, а тому був зобов’язаним робити усе так, як це роблять особини з його підвиду. В крайньому разі — так уважав хлопчик.

«Сумнішим вже бути не може», — думав Єн, і йому захотілося померти. Маючи такий колір, він тепер не міг з'явитися перед своїми рідними. А як відреагує Ассапа, коли побачить його такого?

Сонце почало припікати, і наш бідака задумливо та знічено спустився по драбинці у воду, щоб трішки охолодитися. Проте ледве він устиг пірнути, як помітив, що рідина навколо нього починає зеленіти, а він знову набуває колишнього забарвлення. Жабеня сприйняло це не інакше, як чудо. Воно перелякано видряпалося по драбинці знову вгору і тепер здивовано дивилося на зелену воду під собою. Очевидно, що старий Бурр з рідного ставка таки правду казав: «Остерігайтеся людей, вони великі чарівники!»

Уся ця історія з жабкою Єном мала трагічне завершення. Люди просто забули про нього, і він помер з голоду. Це сталося тому, що хлопчик та його сестра поїхали на канікули, а там було стільки цікавого! Тож діти й не згадували про свого зеленого бранця, що сидів у слоїку на підвіконні веранди. Хоча сказати, що вони забули Єна, також буде неправильним. Вони ж бо не знали навіть його імені.

Єн помер на третій день, так і не дочекавшись допомоги. Це були останні, дуже важкі дні для маленького брата Ассапи. І добре, що ніхто в Трауленському струмкові не бачив його мук.

З того часу минув рік…

В останні години свого життя наше жабенятко марило чистими водами рідного струмка та квітками шипшини над його хвильками. Потім воно заснуло від слабкості і вже більше не прокинулося. Це сталося чотирнадцятого серпня.

Розділ одинадцятий

НІЧНА РОЗМОВА УКИ З ЕЛЬФОМ

Уночі після останніх подій на галявині наш ельф ніяк не міг заснути на своєму ліжечку з моху. Він дивився на місячні промені, що переливалися біля входу до його маленької печери, і йому нараз захотілося вийти на волю та розгледітися довкола. Добрий дух злетів на гілку липи, а його сяйво супроводжувало маленьку постать.

Від променів круглого місяця, що завис серед нескінченної кількості мінливих зірок над сонною землею, світ довкола аж змінився. Суха гілляка, на котрій примостився ельф, випирала далеко вбік від стовбура. Отож світляний чоловічок сидів на прохолодному повітрі, оповитий місячним сяйвом, між небом та землею. Сидів у цілковитій самоті, одинокий серед безлічі земних створінь. Усі вони спали, а він ніс свою земну вахту, бо мусив знайти велику любов, яка повернула б його домів, до небесної свободи.

Золотисте волосся доброго духа заблищало у місячному промінні так само, як тоді, коли він полишив лілію, щоби спробувати земного щастя. Він згадував маленьку бджілку Майю, з котрою тоді полетів до людей. Тепер Майя знову живе у вулику, що в замковому парку, та має повагу серед бджолиного народу. Очі ельфа випромінювали сум очікування раю. Це було земною особливістю тих істот, які усім своїм серцем прагнуть добра.

«А чи є на землі така велика любов, яка може мене звільнити? — думав ельф. — Я не хочу жити в страхові. Он яка чудова ніч! Зі мною станеться те, що має статися».

Добрий дух здригнувся він несподіванки, бо хтось легенько торкнувся його. Це було крило Уки-сови. Велика та чорна, вона, виявляється, уже давно сиділа на гілці липи, а тепер дотиком привернула до себе увагу.

— Хорошого місячного лету, — роздумливо, але щиро, від усього серця привіталася вона у своїй сов’ячій манері, ельф і собі привітався.

— Не спиш? — запитала птаха. — Тобі подобається у прохолоді і на чистому повітрі, еге ж? Ніколи не могла зрозуміти людей. Чого це вони віддають перевагу тому сліпучому сонячному промінню, а не ось цьому благословенню з небес…

— Та ж ти тут живеш, на липі, — впізнав нарешті сову ельф.

Уку кивнула на знак згоди. Широкий вид птахи, чорні круглі очі на ньому виглядали доволі-таки дивно, так само, як маленький та зігнений, подібний до носа на людському обличчі, дзьоб. Крім того, у сови була дивовижно меланхолійна манера повільно кліпати повіками. Її напрочуд м’яке оперення не відрізнялося особливою гамою кольорів, пір’я переливалося млявою сірою барвою, подібною до тіней, що їх листя кидало на стовбур. Якби ельф не був наділений від природи довірою та вмінням без остраху ставитися до всього живого, у нього від беззвучної та невидимої сусідки точно би мурашки по шкірі забігали.

Уку довго мовчки сиділа і лише дивилася на поля, на залиту місячним світлом ріллю. Засіяні пшеницями лани затягнула тонка пелена туману, і звідкілясь здалеку ледве чутно доносилося валування собаки.

— Тихо ж як, — промовила вона нарешті і зітхнула на повні груди.

Ельф повернувся і глянув на неї.

— Тебе щось мучить? — спитав він.

— Я вже давно тебе знаю, — сказала птаха, напрямки не відповідаючи на його запитання. — Я бачила тебе в різних місцях серед рослин і тварин. Ти познайомився з метеликами, косулями і навіть з дрібними робачками. Я немало про це думала, порівнюючи з тим, що пережила на своєму довгому віку. Ти знаєш дуже багато, отож маєш розуміти, що як беруся про щось думати, то роблю це серйозно, без зайвого поспіху. Тобі так само має бути відомо, що багато хто, приходячи до мене за порадами, вважає мене мудрою. З літами я навчилася по-своєму розуміти світ. І тепер роблю це так: усе, що побачу чи дізнаюся, розглядаю та пояснюю з висоти мого досвіду. Але тебе я не можу зрозуміти. Не в моїй натурі багато говорити, та й ти не особливо говіркий. Тебе люблять, хоча ти мовчиш. А мене з тієї самої причини якраз і недолюблюють. Наскільки я знаю тварин лісу, то денні істоти ненавидять мене, а ось ти де б не пішов, усюди маєш любов, хоча й не домагаєшся цього. Ти не хочеш пояснити мені, в чому причина? Я хочу зрозуміти, що робить тебе улюбленцем для всіх, як тобі вдається завжди випромінювати радість…