Небесний народ - Бонзельс Вальдемар. Страница 2

Отож були часи, коли між світом людей та іншими істотами й довкіллям існувало повне взаєморозуміння, і це тільки наша вина, що втратили таку здатність та не хочемо більше слухати голосу природи навколо себе.

Я хочу розповісти вам усілякі історії, про які чув, та події, свідком яких мав змогу бути, переклавши їх мовою людей. Сподіваюся, що колись ви й самі, походивши на природу та прислухавшись, навчитеся розуміти мову тварин чи рослин, як розумію її я. А коли навчитеся, то хто зна, може, ви будете розуміти навіть ліпше за мене. Отже, дізнаєтеся набагато більше цікавого, ніж я оце саме збираюся вам оповісти. Так уже в цім світі повелося, що відчути прекрасне у ньому — це зовсім не те, що розповісти чи послухати оповідь іншого.

Більшість з подій, які відбуваються в цій історії, сталися на лісовій галявині, що біля потічка Трауль. Це там, де закінчуються поля та луки, а на межі між ними й лісом, у якому височіють сосни та різні листяні дерева, росте тисячолітня липа. Це місцина, про яку мало хто й знає. Лише час від часу, здебільшого навесні та восени, проходить повз неї селянин, що має поблизу поле, де він сіє чи оре. А ще десь раз на рік, не більше, це вже точно, заходить сюди мисливець зі своїм гончаком.

Отож, на лісовій галявині спокійно, тихо та розмірено живуть собі різні мешканці лісу, і людина їм не заважає. Для більшості рослин узлісся їх світ — це вітер, благодатні сонячні промені, живодайний дощик та темна землиця, котрій вони довіряють як нікому. Мабуть, дерева та птахи оповіли їм про людей. Проте, якщо вже йдеться про оповіді, то ніхто не може зрівнятися у цьому (гарними вечорами) зі старезною липою, яка має багато чого розповісти зі свого щедрого на події минулого. А ще є на галявині й такі мешканці, мало, правда, їх, та все ж, котрі взагалі за все життя ще ніколи не бачили людини.

Розділ другий

ПОЯВА ЕЛЬФА

Якщо взяти за відлік літочислення людей, то це сталося десь між Пасхою та Зеленими святами. Навесні цього благословенного року трапилася небачена подія, від якої мешканці лісової галявини були у великому хвилюванні та захваті. Це відбулося, коли саме настав чистий сонячний ранок, який неможливо описати словами. Земля духмяніла, паруючи дощем, що випав уночі. Свіжість, яка під сонячними промінцями запанувала навкруги, була такою блаженною, що радість усього живого, здавалося, сплелася воєдино та гучно наповнила ліс.

На галявині над первоцвітом та синенькими зірочками переліски дзвеніла, виспівуючи, кропив’янка. Пташка, націливши дзьобик у небесну синяву, так захопилася співом та поринула в пісню, що здавалося — вона просто упивається відчуттям насолоди жити на цьому білому світі. Її пісня лунала під світлою пеленою крони молодого бука, листя якого вилискувало під сонцем щирим золотом, летіла далі, де між стовбурами смерк її поглинала темнотою своїх заглибин затишність лісової самотності. Тут і там — всюди, де тільки буяла зелень та яскравіло світло, щебетало, свистало та цвірінькало — все раділо. Жодне із живих створінь і гадки не мало нудьгувати чи сумувати. А до їхнього повного весняного щастя з небесної сині простягало руки-промені щедре сонечко.

Який же ж то був день! Хто б то зміг передати, втиснути в рамки опису всю його повноту? Все навколо цвіло, а на землі розпускав смарагдово-зелені густі віти щедро вкритий крапельками роси мох. На кронах дерев під вільним, нічим не затуленим промінням розкривалися одна за одною квіточки суцвіть.

Коли кропив’янка закінчила свою пісню, вона опустилася додолу, щоб поснідати, випити прохолодної водиці та й розгледітися заодно. Долі, поблизу нори біля вузлуватого кореня одного з дерев вона натрапила на старезного крота, якому ця нора слугувала за домівку.

— Така хороша днина, що навіть і ви не витримали та й вилізли, еге ж? — приязно спитала вона і про всяк випадок трішечки відійшла вбік, з тими кротами ніколи не знаєш…

Старий заперечливо крутнув головою та заморгав маленькими стуленими оченятами.

— Тільки тепло. Тепла, як на мене, ото саме враз. А от світла таки забагато. Мені стільки не треба. Ви би зайшли колись до мене в нору. Можна хоч зараз, нумо спробуйте! От побачите, не комфорт, а просто чудо. Усюди миленька темрява, прохолодно, тиша і, зауважте, температура завше стабільна, почуваєш себе просто-таки як вареник у сметані. Крім того, мені зовсім нема потреби вганяти за якимось комариком чи мухою, як оце ви. Хробаки та личинки самі заповзають у мої нори. Лежать там собі й чекають, поки я їх з’їм. От це не життя, а казка, маю вам сказати.

— Тьху на тебе, — промовила кропив’янка і всміхнулася. — Справжнісінький кріт, ні додати ні відняти. Якби не знала вас уже довший час, то розмови і не починала б. До вашої кротячої натури таки треба призвичаїтися, розумієте, про що я? Якби вам хоча б трішечки розуміння… Та де там: вперті — і край. Це все від занудливої роботи. Ех, якби не ця ваша впертість, я розповіла б вам, як то жити щасливим. Насамперед — ваш дім має бути відкритий небу. Ось це і є головною передумовою для радості у серці. Ви думаєте, ми, птахи, співали б так багато, якби наше помешкання ховало від нас небо?

Кріт підсліпувато моргнув кілька разів, і його широка, зісподу рожева лапа відгорнула вбік дрібку землі.

— То це ви про гнізда ваші таку патетику розводите? — перепитав він направду здивовано. — І хто б ще міг понавигадувати таке? Та ви би хоч один-єдиний раз побачили мою зручнесеньку нірку-домівку! То таких би набралися заздрощів, такого б зазнали розчарування, що надалі забули би назовсім про свої відкриті помешкання, безмежні небеса та прилинули додолу… Знайшли що домівкою називати! Таку хату збудувати легко. Принести кілька сухих гілочок, сіна або ж, у кращому разі, кінського волосу, одним словом — усілякого непотребу. Отож, понакидаєте те одне на одне і сідаєте у ту купу. Можна додати, що перед тим туди справді заглядає небо. А чому йому б і не заглянути? Важко хіба, га? Воно, те небо, нікуди не дінеться: то загляне, то дощем хлюпне, і, скоріш за все, йому байдуже, чи така, сказати б, домівка одна під ним, чи багато їх. І ось саме від цього вам співати хочеться. Ага, то ось які ви, птахи! Добре, що нарешті я про вас таке дізнався.

— Господи Боже ж ти мій… — знітилася кропив’янка, ошелешена таким однобоким сприйняттям. — Але, з іншого боку, хто б там мучився і переконував оце підсліпувате доробало, у якого на меті лиш одне: попорпатися в болоті та грязюці. Ні, направду, це ж у вас єдине вподобання: встромити свого носа в ґрунт і ритися в ньому. Як засіли там глибоко, то відразу й кажете, що живете як у Христа за пазухою.

— Та ви просто не уявляєте собі, що це таке — земля, — примирливо забурмотів кріт, усміхнувся та пошкрябав собі черевце. — Ви й гадки не маєте, яке це благо, вітрогони пернаті! Певно, хто літає, той мусить-таки бути вітряним та непостійним. Нічого сталого і стійкого: у вас же за душею ні нори, ні діри. Фітькаєте то там, то сям, а на вечір сядете і не втямки вам, навіщо цілий день крильцями тріпотіли.

Зі схилу потягнуло духмяним ароматом, очевидно, десь у лісі зацвів кущ. Суперечка крота з кропив’янкою не залишилася непоміченою. Навколо почали збиратися лісові мешканці: білочка, яку всі знали на ім’я Лі, вуж Йоса, а з-під тільки-но розквітлої парасольки деревію виглядало кілька жуків. Усі втішалися з диспуту, який чимраз більше розпалювався. Та нараз суперечка й хихотіння присутніх обірвалися, хоча ніхто спочатку не второпав, що ж відбувається.

Позаду величезного та старезного пенька засвітився у темряві лісового затінку якийсь вогник-світлячок. Він хоч і не мав ніякого стосунку до сонця та його промінців, а все ж мерехтів яскраво. Саме це мерехтіння і принесло зі собою тишу на розбурхану пристрастями лісову поляну. Усі присутні на ній тварини замовкли і застигли у глибокому здивуванні. Одне за одним вони зачудовано повертали голови в сторону миготливого об’єкта — і їх охоплював неземний подив, а в декотрих навіть відчутно закалатало серце.