Небесний народ - Бонзельс Вальдемар. Страница 24

— Мила, — продовжив тим часом селезень, — та ж послухай мене хоча б один-єдиний раз. Я не мав наміру з тобою сперечатися про їжу. Я хотів уже вкотре наголосити, як воно гарно — бути качкою. Ми, за великим рахунком, благословенні істоти. Як же ж радіє від цього душа, моя мила!

— Та воно все дуже гарно, але чи зможемо втішатися життям, — заперечувала качка, — як навіть макової росинки в роті не буде?

— Та грім би його ясний побив! — не зміг утриматися качур. — Перестань уже про харч. Стули писок!

— Йой, Боженьку милий, — захлипала відразу качка, — який ти неввічливий зробився, кричиш на мене, свариш. Я ж бо тільки як ліпше хотіла. Не кажи до мене «стули писок», кажи «закрий дзьоба», саме так кажуть до порядної качки.

— От коли закриєшся, от тоді й буду до тебе звертатися, як належить. Зрозумій-бо, нарешті, що я тобі втовкмачую! Я ще був зовсім маленьким, але вже серйозно задумувався про довколишній світ. Навіть повісти не можу, як глибоко вражало мене розмаїття природи та всілякі події. Очерет на сонці, подорож річкою через сосновий бір або перший мій політ. Я вже мовчу про пірнання, бо вважаю, що не було тоді більш щасливої істоти у прозорій воді, ніж я.

Качка спостерігала за селезнем, який гордовито та впевнено погойдувався на воді коло берега, а дрібненькі хвилі на поверхні струмка плюскотіли об чудові синенькі смужечки на його крилах. Ноги її партнера червоніли крізь воду, очі випромінювали розум та доброзичливість, от самичка й перестала злитися на свого подруга.

— Розповідай далі, — примирливо сказала вона, — твоя оповідь таки нікому не зашкодить.

— Нікому не зашкодить, — задумливо та неспішно повторив качур і замовк. Він уже було хотів знову розізлитися, коли несподівано пригадав собі, як цією весною качка захистила від яструба їх малечу. Невеличка, слабка, без гострих кігтів, з тупим дзьобом, яким не воювати, а лише в намулі побовтати або впіймати ним маленьку рибку чи хробака. А вона кинулася на хижого птаха та так дико закричала, як ніколи, гучно залопотівши розпростертими крилами. В селезня аж серце закалатало від страху, як пригадав собі, що тоді сталося: яструб відвернув увагу, каченята скористалися з цього моменту і як один дременули в очерет. Як тільки останнє сховалося, мама блискавично шугонула у воду — і нема її, немов здоровенна щука проковтнула! Пізніше вона швиденько познаходила в очереті своїх малюків. Усіх вісьмох тоді врятувала!

— Та добре вже, — пересилив себе качур, — підемо далі, отож, про що це я…

Однак подальшої розповіді не вийшло, бо сталося щось вельми неждане й негадане: десь угорі над ними почувся легкий оплеск і хтось нараз тонким голосом гукнув: «Гей! Летіть!» Обидві качки як стій відреагували на пересторогу і з голосним кряканням та залопотівши крильми, здійнялися вгору, тільки вода збризнула і очерет зашелестів.

Так вже повелось у природі, що тварини, які між собою дружні, попереджають одне одного про небезпеку. Отож і качки, які відразу зрозуміли, що це їх застерігають, шугонули вгору. Вони навіть не знали, що тим, хто їх попередив, був уже відомий нам ельф — це він крикнув та сплеснув у долоні. Тим більше, пернаті не знали, чому добрий дух так зробив, а ще трішки — і вони могли б ускочити в халепу. Ледве пара зробила своїми крильми потужний помах та здійнялась у повітря, як на місце, де вони щойно стояли, заскочив, пролетівши через очерет, довжелезним стрибком лис, котрий тільки і встиг, що з розчаруванням та люттю глянути їм услід. Як же ж таке могло статися? Він-бо підкрався до птахів на віддаль не більшу ніж три качки в ряд, а підбиратися очеретом до жертви ніхто краще за лиса не може. Проте рудий хитрун аж ніяк не сподівався, що в його полювання може втрутитися ельф.

— Що це таке на вас найшло!? — загарчав лис до гілки, на якій колихався добрий дух і, посміхаючись, дивився на нього з висоти — Ви, може, подумали, що це я заради розваги полюю? Чому ви втручаєтеся в чужі лови?

Ох з якою злістю дивився лис угору! Розумна, загострена, довга мордочка і жваві чорненькі оченята на ній, а в них сила та лють. На фоні зеленого очерету рудий колір хутра — просто чудовий до загальної картини хижості, підступу та краси. А ще розкішні вузькі та високі вуха, настовбурчені вбоки. Це було ознакою, що лис дратується.

— Злазьте додолу, птице білопера, я покажу вам, де раки зимують, роздеру на такі дрібнесенькі шматочки, що порозлітаєтеся, як пух з кульбаби! От я вас!

Ельф так і зробив: спурхнув з гілки донизу та всівся на очеретяній стеблині просто перед носом лиса, зовсім близько до вищирених білих зубів між вузькими чорними губами. Хижак відскочив назад.

— Якісь ви разючо-світлі, — засоромившись, почав він виправдовуватися, — а то би я вам… інакше, дісталося б вам на горіхи!

Добрий дух відкинув пальцями волосся назад. Він навіть собі уявити не міг, що лис така красива тварина.

— Не злися так, — сказав він рудому. — Я й сам не знаю, що це таке на мене найшло. В той момент я думав лише про качок. Мені стало шкода тих двох. Ти, без сумніву, правий: тобі також треба жити.

— Еге ж, — знітився лис. Він з подивом дивився на ельфа, ніби вздрів чудо.

— А ви, власне, хто? — нерозуміючи спитав, задумливо наморщивши опуклого лоба, лис, і його круглі очиці блиснули захопленням та спантеличенням водночас. — Ви світлі, немов небо, на вигляд — як людина, тільки дуже маленька, а ще й крила маєте.

Лис трусонув своєю великою головою хижака, у пащі якого добрий дух міг в одну мить щезнути. Проте безпосередність ельфа, його дивна краса повністю угамували гнів звіра. Так часто буває на світі, коли краса та невимушеність виявляються найсильнішою зброєю проти злого.

— Я — ельф. Я саме перебував у заростях, коли приплили ті дві качки, ото й почув їхню розмову. А коли послухаю якихось живих створінь, то одразу починаю співчувати їм, розумієш? Як проникнешся чиїмись думками, поспівболієш, то вже не можеш допустити, щоб ця істота в тебе на очах померла. Багато хто таке відчуває.

Проте лис навіть не слухав оправдань ельфа, йому вже було не до тих качок. Та наловить він собі їх стільки, скільки захоче! Байдуже, Бог з ними, з тими кряквами, тут перед ним ельф, квітковий ельф! Досі він про цих істот знав тільки те, що вони фігурують у давніх легендах та в казках. Коли ж їх можна побачити? Серед глухої ночі, в повний місяць. А в таку пору не можеш бути певним, чи не сон це. В такий час місячне проміння будь-яку звиклу річ освітлює таємниче. От і міняється вона до невпізнання. Хіба можна місячної ночі довіряти своїм очам? Аж ніяк! А тут сидить перед ним справжнісінький ельф. Тож сумнівів не може бути ніяких: он — у зелені, серед білого дня на сонці. І те, що це справді добрий дух, теж зрозуміло відразу. Його не сплутати з іншими мешканцями лісу, їх усіх лис добре знає, а тут створіння прозоре, світиться, ні, точно — ельф! Проте найбільше збивав лиса з пантелику той факт, що цей крилатик аніскілечки його не боявся, сидить собі довірливо перед самим носом, і хоч що йому! Та хіба не знає він про його лиху славу? Скільки лісові мешканці повідають усіляких історій про лисячу підступність, хитрість та хижість! Та немає більше у лісі тварини, яку б так боялися і ненавиділи! І ось сидить перед ним цей маленький небесний посланець і в вус не дує. Сидить, ніби він йому, лисові, рівня.

Ось такі думки промайнули в рудій голові, коли хижак побачив перед собою ельфа. А потім звір вирішив: «Краще я відразу розставлю крапки над „і“, тож ельф зараз же дізнається, що я спритний мисливець та сильний господар лісу, бо рано чи пізно все одно це стане відомо. І буде, як завжди. Скільки разів уже таке траплялося зі мною: як дізнаються хто я, то відразу й перестають довіряти, розчарувавшись». Щось подібне трапляється і з людьми, яких раз за разом сварять та ганять: їм вже не хочеться бути кимось іншим, як нездалими. Отож лис непривітно загарчав до ельфа:

— А я лис Райнер. Усі в лісі мене знають.

Добрий дух не знав думок свого нового знайомого.