Горохове чудо - Харчук Борис. Страница 32

— Будемо вставати.

— Ні, я буду собакою, а ти будеш ховатися. Зьми голову в подушку…

Я справді зариваюся в подушку. А вона смикає за чуба, кусає за вухо, легесенько так — тільки лизь.

— Тепер ти будеш коником, а я буду їхати. Вйо! А ти співай, співай!

— Ну, годі нам бути собакою, конем, будьмо людьми.

— А я теж люди? — і довгі-довгі вії над великими очима тремтять. А що, як вона не люди?

— Ти людина!

— А що люди роблять?

— Встають раненько, вмиваються біленько і до роботи, — кажу, прибираючи постіль і ховаючи в шафу. Тоді скидаю з малої нічну сорочечку, голубеньку, в горошок, натягую колготки, вбираю у сукеночку з кишенькою, на якій вишито біле курча. — Вмиватися!

За вікном меріщить дощ. Вітер задуває його на наш балкон. І плаче наше вікно, і великі краплі так і тарабанять по цинковому дашку підвіконня.

Мала вмивається сама. У нас у ванній під умивальником велика виварка. В ній брудна білизна. Воксанка стає на покришку виварки, відкручує кран і просить:

— Дай мило.

Миє руки і личко.

— Все… — У неї свій рушничок. Вона витирається, зіжмакавши його, раз-два, і хоче кинути куди попало.

— Ти витирайся сухо, а рушничок на цвяшок.

— На ринок! Пора на ринок!

— Квапитися нічого, спочатку поснідаємо.

— А я не хочу. — І в кімнату, на диван, перекинулася то сюди, то туди, а потім розсілася, як стара, поли сукенчини натягнула на коліна. — Треба купити молока — раз, сметани — два, м’яса — п’ять. З чого коклетки будем робити? — збилася з рахунку, але показує на пальцях, пригадує, що ще треба. — Морква, бурячок, капуста і хліб — десять!

— А сирок?

— І сирок — десять!

— Може, одинадцять?

Вона щось думає і наполягає:

— Десять!

Дітям важко примиритися з умовністю; чому один — це один? А дорослих це влаштовує. Вони ні в що так не вірять, як у циферію. Для них має вона магічну силу. Без циферії світ дорослих розсипався б.

На кухні кипить сосиска і заварюється чай.

— А хто снідати буде?

Очі в долоні і відвернулася.

— Сорока-ворона дітям кашку варила…

Вокує, між пальцями щілини, і хитрі очі видивляються, як сорока-ворона варила кашу. Раптом відкидає руки й докінчує сама:

— Тому дам, тому дам, а тобі не дам. Ти води не носив, дровець не рубав…

Хочеш її ловити, щоб взяти на руки, а вона навтьоки.

— Сіла, тютя, сіла…

Їй весело, сміється, аж заходиться. Її сміх як дзвінок. Та втекти нікуди. Кімната одна і маленька. А сусідчина зачинена, сусідка вже на роботі. Хап малу на руки. Вона вже й не пручається. Сама обіймає за шию, горнеться. Її руки теплі — ах ти, пуцьвірінок.

На кухні ніде розминутися. Білий і гуде — це холодильник. До нього притиснутий сусідчин стіл. Підвіконня геть заставлене порожніми пляшками і слоїками.

Єдина радість на цій кухні — вікно, бо з нього видно світ, простір. Але нині все забовдурене.

Воксанка має своє крісло, високе, жовте, на чотирьох ніжках, із гнутими поручнями. Те її крісло всім заважає, бо воно стоїть у проході між столиками. Як би не хотів, то мусиш його зачепити.

Сидить Воксанка на своєму високому кріслі. На груди їй — рушничок, щоб не заляпалась. У неї свої тарілочки, своя ложка й виделка.

Злизує кефір язичком.

— Ще трошки…

Взяла обіруч і коли випила:

— А я так люблю кахір! Він мені так подобається, — і бряк своєю чашкою об стіл. Залізна, не поб’ється. — Дно! — і показала дно.

— Тепер сосиску.

— А ми підем на гульку?

— Бачиш, що там робиться?

— Дощ, — каже вона та так сумно-сумно, ніби настав потоп, ніби кінець усьому живому. Обертається до вікна і питає: — Дощ — добре чи недобре?

— Буває добре, а буває й недобре.

— А зараз?

— Нам на ринок, для нас недобре.

Якщо вона сідає до столу, треба про будь-що розповідати. Вигадуй що завгодно, теревень, що тільки спаде на розум, кажи, не мовчи.

Попереказувано всі казки, виспівано всі пісні.

Вона знає, що трамвай каже «дзень-дзень», машина — «ту-ту»…

— А як каже бджілка? — питаю її, бо сам не знаю, про що їй баляндрасити.

— Бджілка каже: «дз-з»! — і відмахується, ніби вона ось-ось вкусить її.— Ти мені розкажи про добро!

— На світі так багато доброго.

— А ти мені про саме-саме добре, — і примружує оченята, дивиться малюсінькими шпариночками.

— Колись давно-давно, ще як сонце подарувало людям землю і земля була зовсім молода, то на ній нічого не росло.

Маленька виделочка на три зубчики наштрикує сосиску, рука тягнуться до хліба. З виделочки їсти Воксанці важко, сосиска не тримається. Бере в руку. Нехай!

— Розказуй… — Сосиска в роті, але й не плямкне, чекає.

Земля гола, а люди жили. Їм було дуже гризотно. Сонце припече, ніде прихилитися. Піде дощ, ніде сховатися. Їсти нема що. Біда та й годі. Мріють люди про хліб, а жита нема. Мріють люди, з чого його хату поставити, а лісу нема. Посходяться докупи і журяться: де то ростуть їхні мрії — добро?

Сидить у тому гурті білий, як молоко, дід і каже: «Скільки я на цьому світі нажився, а добра не бачив. Мабуть, тільки сонце бачить його, бо сонце найвище».

«А чи не перейти нам до сонця і не запитати його?» — викликався один молодик. Його звали Іван.

Старі люди скрушно похитали головами.

А що не день, то важче.

Сонце напряжить, охолоне. Дощ наллє, перестане. Коли ж затиснуть морози, жити тяжко.

Послухали люди молодика і вирішили йти до сонця. Набрали в торби, що там було, прокинулися вдосвіта і помандрували.

Поки сонце вигляне, поки перейде через усе небо, якраз до нього й доберуться.

І послався їхній шлях через гори й доли. Які ріки перепливали, які переходили вбрід. Видряпалися на найвищу гору, а сонце вже збирається заходити. Небо розпустило червоні поли, ось-ось його заховає. Щоб не гаятися, хто ще мав силу, той бігцем, хто не мав — той кувирдь-кувирдь з тієї гори. Так і дісталися до сонця. Заходять у його палати і скидають шапки.

— Добрий вечір, — кланяються. — Смачного, — приказують.

А сонце сидить собі за столом і вечеряє. На столі лежить хліб, огірки, стоїть картопля. Сонце якраз смакувало медом. Умокнуло молодого квашенина, відкусило, витерло рукавом губи і вуса.

— Добрий вечір і спасибі вам, люди, за гарне слово, — відказало їм. — Сідайте, розкажіть, звідки ви і чого вам треба.

Люди поніяковіли, сідати їм якось не з руки, знай пригладжують свої довгі чуби-оселедці.

Сонце дивиться на них, і їм усім тепло-тепло. Безвусий молодик виступив наперед, ще раз уклонився і так почав свою мову:

— Прибилися ми з голої землі. Ти хоч і сонце, але просто спалюєш нас. Потім ховаєшся, і хлище дощ. А то зовсім кудись утікаєш, і ми дзенькаємо зубами на морозі. Є у нас мрії, є у нас надії, та ще ні разу вони не збулися. Ми ніколи добра не бачили. Ти високо, може, тобі те добро видно, то покажи нам, як бути.

Сонце крутнуло свої довгі вуса — тиха усмішка. А з його стола чути такі приємні пахощі, що всім аж у носі свербить.

— Ви здорожилися, сідайте і підвечеряйте.

І посадило їх сонце рядочком за стіл. Люди ще зроду такої смакоти не їли. Хліб пахне полем, мед пахне небом. А сонце вийняло собі люльку, всипало тютюну з кисета і закурило: по небу хмарки.

Люди понаїдалися, а воно їм нічого не каже. І вони мовчать, тільки позіхають.

Викуривши люльку й вибивши її, сонце примружило очі.

— То лягайте спати. Куди вам вибиратися на ніч? Вранці собі підете. — А про добро мовчить.

Люди були чемні, перепитувати посоромилися, так і поснули. Лише молодик не спав.

— Чого ти не спиш, Іване? — питається сонце.

— Хіба ж ти не знаєш, що перепитуєш?

От сонце насипало йому в кишені насіння і каже:

— Гляди, не розсип. Вернешся додому, посій.

Ніхто цього не чув і не бачив.