Горохове чудо - Харчук Борис. Страница 38

Стадіон — воля. Але на зелене футбольне поле нікого не пускають. Є ще одне, втрамбоване піском. Тут можна робити що завгодно, можна бити навіть залізним м’ячем. Походжаємо собі.

Перед нами за дротяними сітками волейбольні й баскетбольні поля. Там порпається якась жінка.

— Що ти робиш? — питається в неї Воксанка.

— Підмела і посипаю піском, — відказує жінка. Вона у спортформі — синіх штанях і синій блузі.

— Нащо підмела і посипаєш?

— Прийдуть грати, то щоб було сухо, — вона черпає пісок лопаткою і розсіює.

— І я прийду? — знову питається Воксанка.

— Іди, я вже скінчила.

Розчиняються сітчасті двері. Жінка присідає, розставляє руки, а Воксанка прошмигує стрілою. Сплеск у долоні. Жінка вдає, що ніяк не може впіймати малу. Раптом дужі руки ловлять її, підносять угору.

— Не так!

— А як?

— На шию, як татко! — вона вмощується в неї на шиї. І вдвох вони витинають:

— Де ти там? Твої спортсмени йдуть! — гукають жінку-тренера.

Але вона не може натішитися Воксанкою.

— Пам’ятаєш, як я возила тебе взимку на санчатах?

— Пам’ятаю.

— Тато тобі ковзани вже купив?

— Купить.

— Скажи, нехай купує. Я тебе навчу кататися… А ти пам’ятаєш, як вимазюкалася у фарбу?

— Більше не буду…

Жінка-тренер цілує її, дає свиснути свистком, який у неї на шиї, хапає мітли, лопату. Мала кидається її наздоганяти.

— Вона мене покинула?

Крім чорного ходу — хвіртки, стадіон має три брами. Брами чавунні, на них величезні колодки.

Хлопці-спортсмени плигають на стадіон через загорожу, а дівчата чекають, поки їм відчинять.

Хто б’є м’яча, кого ставлять на лінійку, довга колона вчиться марширувати.

Воксанка водить очима, вагається, до кого їй пристати. Побігла до дівчаток — курчатко-гімнастка. Руки вгору, руки вбік, як вони.

— Вище ногу, вище ногу! Мала не втомилася, а ви не можете? — підганяє гімнасток учителька.

А футбольне поле б’є ногами, стріляє м’ячем і стугонить. Повно болільників-роззяв.

— Давай! Тисни!

— Го-о-л!

Відтоді, як наші динамівці забрали всі медалі і всі кубки, футбол зманив навіть беззубих бабів, вони кидають роботу, витріщуються.

Десь узявся м’яч, і гімнасти ганяють у футбол. Б’ють ногами м’яча на волейбольному і баскетбольному полях. Всі хочуть доскочити слави. Сила і натиск. Весь стадіон напружився. Пригнуто плечі, руки в кулаках. Рішуча насторога, відчайдушний стрибок.

У болоті Воксанчині руки і ніс.

— Ах, нічого, — і хвицає ногами.

А колона маршовиків рівняє крок. Їх не пускають.

— Ногу! — кричить фізрук. — Вище ногу! На війні нам…

Молоді хлопці його не розуміють. Ламається шеренга. Хлопці теж хочуть бити м’яч.

— Чи не пора нам, Воксанко, обідати?

— Татку, трошки, ще трошки, — і вся присідає, вихитується, куди м’яч, туди і вона.

Стадіон зв’язав нас своїми м’язами і не хоче відпустити.

Об мокру траву витираються руки, обличчя — хустинкою.

— А я ще не зачинила Бабая! — кричить Воксанка.

Зачиняти Бабая — це означає взяти гілочку, підійти до дверей шопи-роздягалки і всунути ту гілку в щілину замка.

Вона тупцює біля дверей:

— Сиди, сиди там! Я тобі дам, Бабаїще!

Покидати стадіон їй страх не хочеться.

— Давай ще ку-ку-ку-ку. Ми ж не гралися в ку-ку-ку-ку… — на очах тремтять сльози.

— Підем.

— Гратися?

— Авжеж.

І сліз нема, проковтнула їх.

Але пограти в ку-ку-ку-ку нам не випадає. Всі трибуни стадіону засипані оскіллям.

— Давай під деревами! — і вона ховається за стовбур, ховається так, що її видно: прихиляє до стовбура голову і заплющує очі.— Ку-ку!..

— Де моя доня? Я не бачу. Я її не можу знайти. Чи вона пішла додому, чи хто її вкрав?

Дійшли до городошного майданчика і зачепилися.

— Я подивлюся… Трішки…

Високий і кремезний чоловік з обличчям, як у кота, сам грає в городки. В його чорному чубі під маленьким ковпаком жодного сивого волосу. Він на пенсії, і йому нема компанії. Але на стадіоні його всі знають і звертаються не інакше, як товариш Стец — з повагою.

Стец не дуже розмахує києм, здається, що він зовсім не прицілюється, його малі очі завжди в напівдрімоті, але б’є безпомильно.

Він перший киває нам, киває дуже ввічливо, як витончений інтелігент. Те його кивання ніби подарунок. А з його губ зривається:

— Конверт… — і він хизується палицями.

Стец має за нашим будинком власний особнячок і цілий рік кохається в квітах. Поміж квітами він садить моркву-цибулю. І все це за таким тином, що можна побачити тільки з балкона. Стоячи на свому городі, він часто питається: «Подати вам букет?» На балкон драбину не приставиш. А на вулиці дарувати квіти він чомусь забувається. Ще вій кохається в маленьких собачатах. Разом зі своєю жінкою виводять їх на прогулянку. Собачата виглядають з їх пазух. А дітей в них нема. Городки для Стеца — розминка і спогад про молодість.

— Над усе я люблю розпечатувати конвертика. Ця фігура пахне таємницею, від неї віє чарами.

Він у шерстяній блузі, в шерстяних штанах, і блискуча змійка, і рубці-канати — все так, ніби Стец сам у конверті.

Він стоїть по-військовому, окований кий летить з висвистом і зриває цурку-печатку. З тріском.

— Досьє…— нащось каже Стец.

Воксанка заглядає мені в рот і питається:

— Хтось є? Чого він сказав, що хтось є?

Товариш Стец чує, що вона запитує.

— Вірно, хтось є! Завжди хтось є, хтось знайдеться… — каже він, підступає на кілька кроків і в нетерплячці б’є замашним києм.

— Де ж той хтось? — не вірить мала. — Я його не бачу… Це, мабуть, підозрілі люди?

— Правильно! — каже Стец, його мордочка ніби намазана маслом. Раптом він спохоплюється: —А звідки тобі відомо?

— Надя сказала, — тобто наша сусідка.

І я пригадую, як Надя зібралася на шевченківський вечір, але дуже швидко вернулася.

— Не попала! — сердилася вона. — Не протовпишся, і повно якихось підозрілих людей. Так і ходять.

— Де? — спиталася Воксанка.

— Там, — Надя показала рукою за вікно, в темноту.

Як і тоді, так і зараз Воксанка насторожилася, прислухається: підозрілі люди — це ті, що ходять, але їх не видно.

Ми вирипуємося з хвіртки, а товариш Стец підсміюється нам вслід.

Нас перепиняють Вітя з бабусею — наші знайомі. Воксанка відразу до них:

— Тихіше, там підозрілі люди…

Але Вітю ніщо не спиняє. Він нічого не боїться. Бабуся мусить сунути за ним.

Ні мур-мур.

— Хлопці-горобчики, скажіть мені!

— Тут! Ось я!.. А тепер ховайся ти, — і вона ступає виступцем. — Хлопці-горобці, де моя дитина?

— Я ж твій тато.

— Хлопці-горобці, де мій тато?

Ми перебігаємо від дерева до дерева, наближаючись до виходу. Але забрати її додому все одно не можна.

— Ти знаєш, яка ти була маленька?

— Я кричала.

— Тебе всі називали кричучкою.

— Розкажи, яка я була маленька, — і подає руку.

— Клали тебе у візок, а ти репетувала, аж розривалася. Не дитина — крик у сповитку. Втихала тільки на бруківці — на камінцях добре погицувало. Я тебе возив вперед-назад, і візок посвистував. Він скоро обламався, і довелося купувати нового.

— Тепер я не кричу, тепер я велика.

Небо знову стягує хмари, вистеляє брук тремтливими і повзкими тінями.

Пора обідати. Нас перепиняє стара, як зима, баба. Вона силкується встати зі своєї лавочки, але не може.

— А ходи, ходи до мене, доню. Щось тобі дам.

Жовтий пес крутить хвостом і собі, майже бабиним голосом:

— Дам… дам…

На бабуниній чорній долоні горіх.

Баба дарувала горішка і казала:

— Йди і гарно їж борщ…

Воксанка задоволена. Ще б стояла перед бабою, ще б бавилася з песиком, але треба йти і їсти борщ.