Горохове чудо - Харчук Борис. Страница 57

Під ногами затріщало. Ноги заплуталися. Упала Марта. Упала Леся. Перевертом упала собачка. Адмірал зник, як і переливииця. Вивів їх у поля, шукай його в цьому морі. Перед ними стіна — житній лан.

Попадавши, лежать. Ще їм хочеться адмірала, але ще дужче хочеться полежати не встаючи. Жито перетріщало, й ніде нічичирк. Дівчатка лежма дивляться одна на одну, собачка дивиться на них. Дівчачі очі розширюються. Роздмухуються ніздрі носиків. Марта не озивається до Лесі. Мовчить Леся. Вони тихо усміхаються одна одній, начеб у сні. І солодко подрімує Діана.

Над їхніми головами половіє жито. Нагнулися, посхилялися важкі колоски. Повіває ледве чутний вітерець. Колоски вологі, мовби облиті медом. Тремтить, знявшись над ланом, курявою пилок і висвічує на сонці.

Дивна, ні з чим не зрівнянна пора половіння. Коротка. День-два — і по ній: відквітувала, минула. А що вона діє з дитячими душами!

Навколо тиша. Не та гола й німотна, мовби у якімсь казематнім заперті. Ця тиша без стін. Вона блакитно-голуба. Її не розбивають, не оглушують, а начеб підсилюють витонченими голосами флейтисти-коники, підковують своїми срібними молоточками невтомні ковалики. І в цій підсиленій, підкованій тиші, що її пронизують дзижчанням своїх крил тисячі бджіл, джмелів, а подекуди й божі коровки з чорненькими цяточками на червоному — краплисті сонечка, половіє жито.

Колосок торкнувся колоска — дихнув лан. Поле озвалося щемливим дзвоном. Жито бринить, і пилок, що осів на губах, звіюється у груди. Його вдихають Марта, Леся, Діана. Вони вдихають і його, і блакитно-голубу тишу, виспівувану багатоголоссям коників-стрибунців, бджіл, сонечок і тремтливих синьо-зелених мушок. Твориться, пахне хліб. Кожна тверда, посіріла, висохла грудка землі пахне хлібом.

І раптом угорі, десь біля самого сонця:

— В’ють-в’ють!.. — жайвір.

Де він? Не видно. Тільки чути його пісню. Встає із землі до неба. Лине з неба на землю. Сонце і пісня — це і є він, жайворонок.

Так половіють жита.

Пізно-пізно, вертаючись з поля, у гайку над селом дівчатка впіймали переливницю — крилату веселку, а Діана накрила лапою адмірала. Пошкодила зопалу на ньому опилення, і Марта потягла за це її за вухо. Але не біда: на адміралових крилах видно і схід сонця, і ранкове небо.

Бабуся переймається, виглядає їх. Вони на подвір’я, а тут і Палажка. Квапиться на ферму. Вона телятниця. Теляток у неї багато — більше, як півтисячі. Їй на нічну зміну.

— Я на хвилинку, — каже і сміється білими зубами. — Напекла паляниць. Оце щойно вийняла, нате, — подала круглу паляницю.

Бабуся втримує Палажку, хоче її теж чимось почастувати.

— Ніколи! Я побігла!

Вона побігла, залишивши свою усмішку і свій веселий чорнобровий погляд.

Бабуся передала паляницю Марті. Паляниця ще тепла. До її споду попричіплювався попілець, і дівчинка здмухувала його.

А тим часом бабуся винесла у двох тарілочках по щільничку [26] меду, а собачці кісточок, які зберегла з обіду.

— Шкода, що в нашої Палажки завжди горить, — сказала.

Дівчатка посідали на порозі. Заходило сонце.

— Я вкачала меду, — хвалилася бабуся й провадила: — Добре, що вас не було, а то бджоли вас покусали б. Ви ж нізащо б не всиділи, щоб не вткнути носа, куди не треба.

Відбившись на тарілках, позолотивши ламані шматки паляниці, західне проміння загусало в меду. Марта і Леся брали щільники просто пальцями, вмочали паляницю у мед, паляницею підбирали краплі зі щільників. Мед хмелив.

У теплому надвечір’ї, що повільно опускалося на землю, дівчатка оповідали, як половіють жита. Бабуся, підпершись долонею, слухала.

Мед зі щільників ниточками стікав із дівчачих пальців. Швиденько підставляли паляницю. Не їли, полизували — так смачно! На кінчиках язиків, у горлі пахло квітами.

А Діана гризла кісточки і не заздрила.

Від вишень, від бузку простяглися довгі тіні. Простяглися і Мартина, і Лесина. І бабусина. Дерева були непорушними, дівчатка сиділи, бабуся стояла, а тіні росли. І було видно, що бабусина тінь — голова, підперта долонею.

Людські тіні і горбочком собачки зливалися з тінями вишень, бузку, єднаючись в одну. Небо єдналося із землею, і єдналося усе живе на землі. Шумів шлюз. І, омиваючи цю єдність, похлюпувала, текла річка.

Ставок дихав прохолодою. Прохолоду навівали город, садок. Плив безбережний вечір.

Дорогою з вишумом промчала автомашина, десь мукнула корова, коло криниці брякнуло відро. Кожен звук близький, утішливий. Не хотілося ні про що розмовляти. Слухали вечір, самих себе. Бабуся, мабуть, думала: «Дідуся нема, а я все живу… Якби-то і дідусь, було, дочекався до цього вечора. Такого лагідного вечора ще ніколи не було. Дух радіє…» — думка потонула їй у душі. Бабуся змовчала.

Насіювалися сутінки. Невидима пелена вкривала обличчя.

— Молоко! — прозвучав зворушливий жіночий голос, в якому озвалися ласка і тепло запрошення. Кликала Лесина мама.

Звившись, відірвавшись од землі, блиснувши в сутінках очицями, Діана кинулася до хвіртки. Знала слово «молоко» ліпше, ніж своє ім’я. Вчепившись лапами, хитала, відчиняла хвіртку…

Марта побігла. Несла молоко. Воно пахло вечором: літрова скляна баночка по самісінькі війця літнього вечора з шумкою піною. Собачка поривалася дівчинці до грудей, канючила молока.

А вранці, коли Марта спала, бабуся била Діану. Пещена пакосниця замучила курча, яке вже ходило без квочки.

Бабуся закопала курча, а коли оповідала внуці про пригоду, собачка стояла, уважно слухаючи. Розуміла, що їй дорікають, і намагалася збагнути — за що?

Марта понуро дивилася на Діану. Дівчинка начеб аж зараз помітила, яка її вихованка велика. Шерсть на ній уже не м’якенька, щетиниста, цупка. Зміцнів крижистий загривок, видовжилася морда, стали крутішими груди і сильними лапи. Хребет вилискує — сіро-чорний.

Курча своє — байдуже. Але з того ранку, як його загризено, дівчинка стала спостерігати, як Діана перемінюється. Хоч, здавалося, так само лащиться, перекидається, любить, щоб її, примовляючи ніжним словом, гладили, і сама прилягає, повзе животом, виявляючи відданість і вірність, та вже не подає свою праву лапу за виграшки, а стримано, мовби з почуттям поваги й солідності.

Щодня вона утверджувала свою незалежність. У її натурі озивалися інстинкти предків. У піднятих сторожких вухах, у ще сторожкіших очах, у всій постаті з’явилося щось хиже, невпокорене, підступне. Лежала й сиділа з якоюсь ніби величністю. Не лише курчата, кури боялися потрапити їй на очі. А кішка з кошенятами обходили її десятою дорогою.

Своїх курей і курчат більше не займала. Не погавкувала навіть на своїх горобців, які мостилися під дахом хлівця. Дозволяла своїм горобцям цвірінькати з вишень, з бузку. Інколи вони всідалися на цинковий дашок буди-вулика — не перечила й тоді. Але сусідські кури й курчата, горобці із сусідських гнізд?! Спробували б!

Вона розпотрошила Лесиного півня, який злетів на бабусин паркан і надумався розкукурікатися на цілий куток. Стягла його з паркану. Зуби вп’ялися в шию. Бідолаха стріпнув, замахав крильми і повис з її пащеки. Міцно держала його.

Дівчинка перелякалася. А Діана геройськи стояла перед хвірткою з півнем у зубах. Марта боязко відчинила хвіртку, Діана гордо ступила на сусідське подвір’я, куди щоранку й щовечора супроводжувала Марту по молоко, дійшла до порога хати й випустила півня з пащеки. Не потребувала здобичі — нехай півень знає своє місце, нехай на паркан, який йому не належить, не злітає.

— Прив’язати сучку! Вона нам усіх курей пожере!

Куток збунтувався.

— Погранична порода! Хіба я не казав? — підсипав жару дядько Петруньо.

Бабуся віддавала свого півня взамін, Лесина мама не хотіла про це й чути.

Марта обіймала Діану за шию, допитуючи її:

— Ну що ти наробила? Нащо? — Сіре наструнене звірятко, вже не звірятко, а молодесенька вівчарка, не опускала голови. Гни за шию — не зігнеш, якщо сама не захоче.