Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників) - Гонгопадгай Нарайон. Страница 24

— Два рази ти мене відштовхнула, і я знаю чому. Першого разу, ввечері,— за те, що я віддав твого персня. Так?

— Ні,— похитала вона головою.

— А зараз — тому, що ти дістала свій перстень. Так?

Дханам здригнулась, як розлютована змійка. Різким рухом зірвавши перстень з пальця, вона кинула його вниз.

— Візьми і йди геть. — І, задихаючись від гніву, грюкнула за собою дверима.

Казка мого кохання скінчилася.

Кажуть, ніби згодом вона вийшла заміж за суддю, який оселився в тому самому занедбаному будинку, де ми гралися. Більше я її ніколи не бачив…

Переклад з телугу О.Лєнік.

Поттеккат

Маленька господиня

Дощ лив без упину вже кілька днів. Над землею здіймався легкий туман і тонким серпанком оповивав гаї та пагорби. Рівний, одноманітний шелест дощу порушував, зрідка налітаючи, дужий вітер. Сірі хмари нависали так низько, що неможливо було визначити час: хоч день іще не згас, сутінки над рисовими полями густішали з кожною хвилиною.

Поки я розмірковував, чи й справді вже вечір, дощ раптом припинився. Довкола голосно заквакали жаби, задзвеніли цикади. Почуття самотності, звичайно властиве людині, яку застала в дорозі ніч, дедалі сильніше охоплювало мене.

Час від часу десь на північному заході спалахували блискавиці, неначе там запалювали величезні сірники, але гуркіт грому до мене не долинав.

Ці місця були мені зовсім незнайомі. Випадково опинившися тут у негоду, я змок до рубця, і кінець кінцем збагнув, що збився з дороги. Довкола ні душі. Праворуч стояв темний ліс, попереду лежали безмежні рисові поля, з двох інших боків бовваніли пологі пагорби.

Керала [29] мальовнича навіть і за такої погоди, вона не схожа на всі інші райони Індії. Та зараз мені було не до красот природи. Холодний страх і тривога дедалі сильніше стискали серце. В лісі тоскно й одноманітно шуміли велетенські дерева. Скрізь бігли потоки брудної іржавої води.

Знов полив дощ. Я підтикав дхоті, міцно затис під пахвою книжки, розкрив парасольку й попрямував уперед, намагаючись триматися дамби, що розгороджувала поле. Але невдовзі дорогу мені перепинив канал.

Довелося зупинитися. І цієї миті я почув тихе схлипування. Я підняв парасольку й роззирнувся: праворуч від мене, над самісіньким каналом, стояла маленька людська постать.

Я підійшов ближче. Мене, мабуть, помітили, бо схлипування припинилося. Це була дівчинка років одинадцяти, не більше. Худе темне тіло ледь прикривала якась благенька шматина. Більше на дівчинці нічого не було. Живіт глибоко запав. Ребра проступали так виразно, що їх можна було перелічити. На голові у дівчинки був зроблений із листя старий-престарий, схожий на справжнє решето капелюх-парасолька з широкими крисами. З-під крис вибивалося темне густе волосся.

Кап-кап-кап… — падали на дірявий капелюх важкі діамантові краплі дощу і, майже не затримуючись, збігали по голому тілу. В руках дівчинка тримала якісь пакунки і пляшку з відбитою шийкою, наповнену, мабуть, гасом. Із складок її лахманини витикалися дві чи три паппатти [30]. На пальцях правої руки я розгледів кілька залізних обручок.

Посиніле від холоду личко вражало неприродною худорбою і блідістю, та все ж дівчинка була дуже вродлива.

На мене дивилися гарячі, як жаринки, злякані оченята. Маленька незнайомка стояла непорушно, як статуя.

— Що ти тут робиш, дівчинко? — привітно запитав я.

Вона не відповіла.

— Чому ж ти мовчиш? Може, ти ждеш когось?

— Мені треба на той бік, а перейти не можу… Якщо батько не діждеться мене… — І вона знову заплакала.

На смаглявих щоках пролягли дві блискучі від сліз борозенки.

Підійшовши ближче до каналу, я побачив, що містка й справді немає. Очевидно, його знесла вода, що піднялась від дощу.

— Не бійся, дівчинко, — постарався я втішити її.— Я допоможу тобі. А де твій дім?

— Там он, за пагорбом.

Я звелів їй почекати, а сам пішов берегом і метрів за двісті знайшов стовбур хлібного дерева, що, впавши, правив раніше за міст.

Ми перейшли через канал.

— Далеко звідси до шосе? — поцікавився я.

— Не близько, — протяжно й серйозно відповіла дівчинка. — Треба йти до десятого стовпа.

Я знав, що коли навіть дістануся до шосе без особливих перешкод, то навряд чи встигну сісти на автобус, який іде в Кожікоде. Тому я вирішив попросити притулку в своєї маленької попутниці.

— А можна буде у вас переночувати?

Дівчинка мовчки кивнула й усміхнулась.

— Ти мене нагодуєш?

— Звичайно, — раптом осмілівши, відповіла вона.

— Як тебе звати?

— Мані.

— Хто ж у тебе вдома?

— Батько і два брати. Мама померла ще торік.

— А що робить батько?

— Раніше він збирав пальмовий сік. А тепер лежить… упав з дерева й поламав руки та ноги.

— От бідолашний! — зітхнув я. — Хто ж вас годує?

Дівчинка не відповіла.

— Що це ти накупила? — показав я на пакунки.

— Сіль і червоний перець…

Знову припустив дощ. Стало зовсім темно. Ми дійшли до середини поля. Стежку вже важко було розрізняти. Подекуди вона взагалі пропадала, і тоді нам доводилося брести по коліна у воді. Але Мані виявилася чудовим провідником.

— Зараз буде яма… — попереджала вона, обертаючись час від часу до мене. — Тут доріжку розмило… Поряд канал, обережніше, а то шубовснете туди.

За кілька хвилин ми звернули на доріжку, що привела нас до пагорба, і стали підніматися вгору вузенькою стежиною. Обабіч неї громадились високі скелі. Ще й дотепер відчуваю острах за самої тільки згадки про цю стежину, що кривуляла над урвищем і була встелена гострим, як лезо ножа, камінням, нанесеним сюди потоками дощової води.

Гілки ліан звисали зі скель і чіплялися за наш одяг. Здавалося, дорозі не буде кінця-краю. Я вже не раз питав, чи довго нам іще йти, і щоразу дівчинка відповідала:

— Ще краплиночку…

Нарешті ми вибрьохали на пласку вершину пагорба. Я роззирнувся. Довкола панував морок. Місяць ледь світив крізь пелену хмар. І всюди, наче далекі зорі, мерехтіли світлячки.

Ми відшукали іншу стежку й стали спускатися вниз. Тепер іти було ще важче.

Невдовзі Мані зупинилася.

— Ось наш дім. Ідіть сюди. Через цю хвіртку.

Я з полегкістю вдивлявся в темряву: ліворуч невиразно вимальовувалась невелика хатина. Звідти не чути було ні звука. У віконці не світилося, вогнище не горіло. Мані залишила мене в дворі, поклала на веранді свій капелюх і квапливо зайшла до хати.

— Це ти, доню? — долинув хрипкий голос.

Мані підійшла до батька й почала щось тихенько казати йому. Я розчув тільки слово «сартукаран» [31].

«Дівчинка, очевидно, вважає мене за чиновника, — подумав я. — Бідолаха! Для неї кожна людина в сорочці та піджаці — поважна персона!»

Мані налила трохи гасу в жерстяну лампочку й засвітила її.

Кволий мерехтливий вогник освітив її усміхнене личко. Потім вона винесла на веранду циновку й мовчки запросила мене сісти. Я зняв піджак, сів і обдивився.

На стіні висіли гаки, з допомогою яких господар, мабуть, вилазив на пальми, і гострий ніж, яким розтинав кору, щоб видобувати сік.

Простора веранда дихала чистотою і затишком; у долівці подекуди темніли ями, вибиті дощовими краплями. Двері мали справжні одвірки, але зроблені були з пальмового листя. Біля входу в хатину, під червонястою закіптюженою глиняною стіною, стояла підставка для лампи. Тут же, на стіні, висіло кілька картинок, вирізаних із старих англійських газет. Через напівпрочинені двері у кволому світлі лампи, що стояла на веранді, я побачив повстать чоловіка, що лежав на чарпої [32], із замотаними в якесь ганчір’я ногами. З північного боку до веранди прилягала прибудова з пічкою. Передня і задня стіни цієї своєрідної кухні були сплетені з пальмового листя. Бокової стіни бракувало, замість неї стояла клітка з курми. Іноді звідти чулося тривожне кудкудакання. На протилежному боці веранди було робоче місце Мані. Сидячи тут, вона ткала із кокосових волокон циновки. Поряд лежали притиснуті до землі важким каменем зеленаві волокна.