Чарівний талісман (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич. Страница 34

Викладач іноземних мов Борис Тарасович став Гермесом Тарасовичем Хоч тут була деяка натяжка. Гермес був у греків покровителем купців, богом торгівлі й прибутку, а також гімнастичних змагань Тут більше б підійшла буфетниця тьотя Клава або вчителька фізкультури Світлана Сидорівна. Але ні буфетниця, ні Світлана Сидорівна Гермесом бути не могли

Викладання ж іноземних мов наближало Гермеса Тарасовича до правди характеру, оскільки Гермес був ще й вісником у богів. А що таке мова? Засіб спілкування Отже, мова для вісника — найнеобхідніша

Керівник початкової військової підготовки Андрій Степанович став Ареєм Степановичем, бо, як відомо, бог війни Арей саме і був серед грецьких богів «військкерівником».

Ну, а Орест Іванович, викладач праці, звісно, ніким іншим стати не міг — тільки Гефестом Івановичем. Бо Гефест, бог вогню й ковальства, був серед богів найбільшим трудягою Правда, дівчатка, особливо десятикласниці, спершу категорично заперечували це. Справа в тому, що Гефест, згідно з міфологією, був кульгавий і дуже некрасивий Тимчасом як Орест Іванович був хоч і не молодий, але стрункий і гарний Майже всі старшокласниці були таємно закохані в Ореста Івановича І трудове виховання серед дівчат ніде не було на такій висоті, як у їхній школі Хоча уроки праці Орест Іванович вів не в дівчат, а в хлопців

Але згодом дівчатка змирилися, особливо потому як Аліна Гончарук сказала, що чоловіки однак у красі нічого не тямлять, а міфи писалися напевне чоловіками, і, хтозна, може, саме отой Гефест насправді був і «нічого собі».

Учительську всі тепер називали Олімпом.

Розділ IV,

у якому Зоя Михайлівна говорить нарешті те, що не договорила у розділі другому Прометей Гаврилович стає ще загадковішим

— До речі, мушу вам сказати, — повторила Зоя Михайлівна, — що я теж зустрічалася з Прометеєм Гавриловичем. І за обставин досить-таки цікавих… — вона повернулася до чоловіка. — Я тобі, Гено, розповідала… Пам'ятаєш?

Геннадій Максимович мовчки кивнув.

— Розумієте, наш інститут на одному підприємстві впроваджує у виробництво новий препарат… Це не в Києві, на периферії… І от я приїхала якось, сиджу в кабінеті директора, раптом входить секретарка з великим поліетиленовим пакетом. «Це, — каже, — вам. Написано: «Терміново, у власні руки» І дає директорові Директор знизав плечима, розгортає… Не за столом буде сказано… Повний поліетиленовий пакет дохлої риби І зверху записка: «За що ви нас убили?!» «Хуліганство! Хто це приніс?!» — закричав директор. «Не знаю, — каже секретарка. — Передали через вахтера. Але по-моєму, це той самий… Прометей» І розказують мені, що кілька разів приходив до них оцей самий Прометей Гаврилович, вимагав не отруювати місцевої річки. Ну, а ви самі розумієте, хімічне підприємство. Хоч і є очисні споруди, але давні, вимагають реконструкції. А реконструкція — річ не дешева, і до того ж на якийсь час треба зупиняти виробництво А це, самі розумієте… непросто Але й одчепитися від того Прометея Гавриловича виявилося непросто. Я була там тиждень, і весь тиждень він щодня дзвонив по телефону, приходив, сидів у приймальні. Директор аж тіпатися почав. Я вирішила з ним поговорити. І ви знаєте, він справив на мене дуже гарне враження Такий зовні приємний Не дуже правильні риси обличчя, але… Сивуватий, із залисинами, й очі такі голубі-голубі… як незабудки… І руки… великі такі, могутні, красиві чоловічі руки.

— Ну, ти так описуєш, — усміхнувся Геннадій Максимович. — Я ревную!

— Та ні… просто я… об'єктивно Ми з ним так добре поговорили. Він, знаєте, по-моєму, з тих дивакуватих правдолюбців, які все життя борються зі злом і в тій боротьбі забувають про себе, про свої інтереси, нічого в житті особливого не досягають Але без них життя було б не таким цікавим і людство втратило б значний відсоток своєї людяності.

— От-от! Правильно ви сказали! Цінний чоловік! Безумство! — змахнув рукою Василь Денисович. — І очі в нього хороші. Я через ті його очі з ним і познайомився, між іншим Треба було мені реставрувати лик севастійського мученика Северіана. А очей на іконі ну зовсім не було видно А ви знаєте, які мусять бути очі у святого мученика… Особливі… Придивлявся я, придивлявся, шукав, шукав І от якось стою у черзі за молоком Дивлюсь — о, саме те, що мені треба! Безумство! Ну, ми, художники, коли нам потрібна натура, не соромимося Підійшов я до нього, заговорив, запросив до себе в майстерню Дуже він мені припав до серця Цінний чоловік! Чиста душа! Жаль, що таких не дуже багато… Якщо вірити моєму знайомому ченцеві Феодосію (теж цінний чоловік! Безумство! Хитрий, як змій!). Так-от, якщо вірити Феодосію, поганих людей більше, ніж добрих, тому що в раю не мусить бути тісно. А в пеклі навпаки — чим тісніше, тим краще. Бо зручностей і вигод у пеклі бути не повинно. На те ж воно й пекло.

— Та досить тобі про те пекло! — вигукнула баба Аня. — От завівся!

— Зоє Михайлівно, — спитала Лесикова мама, — а як же закінчилося з тим підприємством? Бо в нашій Голубеньці теж стільки колись було риби, а тепер…

— Та ви знаєте, добив-таки Прометей Гаврилович того директора. Ще, правда, реконструкції не почали, але рішення вже є. І це ж він усю відпустку (у родичів якихось там гостював) перевів на те, щоб змагатися з директором підприємства. А взагалі мені його шкода. Якийсь він неприкаяний. По-моєму, в нього якась сімейна трагедія. Він живе сам, дружини в нього нема…

– І це трагедія?! — вигукнув Василь Денисович. — Це, по-моєму, чудово! Ой, Аню! Ти що! В тебе такі нігті…

— А ти не кажи, чого не слід… — не дивлячись на нього, наче то й не вона щипала, спокійно сказала баба Аня.

— От, язик мій — ворог мій

— То не язик, то голова.

— Хлопці! — Лесиків тато глянув на годинник. — Зараз, по-моєму, починається по телевізору щось, варте уваги. Ви, здається, вже добре перекусили

— А солодке я вам дам із собою, — підхопила Лесикова мама. — Ви там собі дивіться телевізор і насолоджуйтесь

Лесик і Жора перезирнулися. Ох, ті дорослі! Розуміють, що трошечки починають втрачати самоконтроль і можуть сказати за столом щось не те, що вимагає педагогіка, і…

Ну й гаразд!

Як то кажуть, не дуже й хотілося

— Гайда, Лесику, до нас! — швидко підхопився Жора

— Гайда, Жоро! — повільно підвівся той, виразно позираючи на тата Звісно, йому не хотілося, але… він ніколи не сперечався з батьками. Що вони сказали — закон!

Мама напакувала таку тацю солодкого, що можна було пригостити півкласу.

Жора хотів увімкнути телевізор, та Лесик сказав:

— Не треба телевізора. Чогось не хочеться Давай краще музику

Вони сиділи за низеньким журнальним столиком, заставленим солодощами, пили з високих кришталевих бокалів пепсі-колу і слухали, як із тьмяно-сріблястої «системи», на якій миготіли, то зменшуючись, то збільшуючись у кількості, маленькі цяточки-вогники, линула тягуча щемлива мелодія, якесь аргентинське танго…

Хлопці сиділи й мовчали.

Скажу вам одверто, щось хлопці сьогодні не такі, як завжди. Якісь вони надто вже серйозні й зосереджені А втім, настрій — річ загадкова. Сьогодні ти веселий, смієшся, радієш, а завтра хтозна-чому раптом посумнів, замислився…

Одне слово, хлопці сиділи й мовчали

Та от очі в Лесика стали якісь затуманені Так буває завжди, коли на нього «находить» — тобто коли розбурхана уява переносить його у фантастичний вигаданий світ, що стає для нього живим і реальним…

— Ти знаєш, — раптом сказав Лесик, і очі його звузилися. — А що, як він… справжній?

— Хто? — не розуміючи, спитав Жора.

— Хто-хто… Прометей!

— Що значить — справжній?

— А оте, що справжній… той, що викрав вогонь і якого прикували до скелі.