Чарівний талісман (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич. Страница 50

— Не зможе. Ні!

Тепер уже перезирнулася представницька делегація

— Ну що ж, — знизав плечима Стьопа Чичибабін, — тоді доведеться тобі самому

— Шкода, звісно, — зітхнув Слава Коваленко, дивлячись на «Домовика». — Тут якраз хотілося, щоб був рівень…

— Правильно! — кивнув Сашко Чуприна. — Щоб пробрати як слід

— Скільки ж можна терпіти! — вигукнула Леся

— Просто сил уже нема! — підхопила Аліна.

Лесик якось безпомічно й очікувально подивився на Жору

— А що дає «Блискавка»? От не розумію, — сказав Жора. — Невже ви гадаєте, що на них вплине якась карикатура

— Та ніколи в житті! — вигукнув Лесик. — Сміх!

— Скажи просто, що ти боїшся! — вигукнув Слава Коваленко. — Що вони тобі за карикатуру ще можуть… Когось підмовлять і… як Ясика Гриценка…

— Правильно! — кивнув Сашко Чуприна. — Боїться!

Аліна насмішкувато зиркнула на Лесика. Леся опустила очі

— Та якщо вони тебе хоч пальцем зачеплять, — вигукнув Стьопа Чичибабін, — ми… ми їм таке влаштуємо! От побачиш.

— Чого це я боюся? — спалахнув Лесик. — Просто… просто я вважаю, що…

— Можеш собі вважати, що хочеш, — перебив його Слава Коваленко. — А шкільній дисципліні підкоритися мусиш. Коли вже тобі доручають…

— Правильно! — кивнув Сашко Чуприна. — І ніяких відмовок!

— Текст допоможе тобі скласти Жора, — сказав староста. — Щоб завтра вранці була «Блискавка». Ходімо, друзі!

Двері за ними зачинилися.

— Ну, уявляєш? — мовив Лесик.

— Ситуація! — сказав Жора.

І тут задзвонив телефон

Лесик зняв трубку:

— Слухаю!

— Добрий день! Це квартира Довгалюків?

— Так

— Це — Ікс Ігрекович А батьків іще нема?

— Нема.

— Слухай, друже, якщо тобі не важко, подзвони мені, коли вони прийдуть. По телефону 93-01-55. Щоб я зайве не набридав Добре?

— Добре.

— 93-01-55 Запиши, будь ласка

— Я й так запам'ятаю.

— Спасибі Вибач. Так я чекатиму

Коли Лесик поклав трубку, Жора спитав:

— Хто це?

— Та той дивак, якого ми біля школи зустріли. Ікс Ігрекович. Уявляєш?

Отепер час і розказати про ту маленьку пригоду, що трапилася з хлопцями біля школи.

Після того як повернулися з фізкультури Жорині батьки, а розбурхана Лесикова уява ще не вгамувалася, хлопці, як ви знаєте, пішли на свіже повітря

Спершу вони ходили вулицями, а потім забрели на шкільне подвір'я. Тільки не з центрального входу, де ота злощасна клумба, а з боку садка та шкільної ділянки Тут був у них заповітний куточок на сходах, що вели у підвал, у кочегарку, яка давним-давно не працювала, оскільки опалення в школі вже десятки років було центральне

Сидячи в напівтемряві на холодних кам'яних сходах, Лесик розказував, як ото мавпи-однокласники збиткувалися з нього й Агашкіна і як налякав їх шаблезубий тигр

І несподівано Лесик затнувся й замовк. Хлопці рвучко підвели голови — над ними стояв якийсь незнайомець. Вони так захопилися, що навіть не помітили, коли він підійшов

— Вибачте, — ніяково усміхнувся незнайомець. — Клянусь, я не підслуховував Підійшов випадково й от… Вибачте… Я, чесно кажучи, не сподівався вас тут зустріти. Сьогодні неділя Я думав…

Незнайомець був у спортивному костюмі, у кедах. Але віку вже немолодого, радше навіть похилого Хоча тримався спортивно і підстрижений був, як спортсмен, коротко, по-сучасному Може, тренер. Тренерів хлопці поважали, особливо Жора. Але що він робить у неділю тут, на задньому подвір'ї школи? І чому так зніяковів? У хлопців ворухнулася підозра

— А… ви… хто такий?

Та незнайомець од відповіді явно ухилився.

— Я бачу, хлопці ви інтересні, — усміхнувся він. — Щось таке розповідаєте, я аж заслухався… хоч і не мав права… Мимоволі… Слово честі… Грішний… люблю секрети, загадки різні.

Лесик почервонів А Жора повторив:

– І все-таки… хто ви?

— А це хай теж буде секрет… Називайте мене Ікс Ігрекович… Отак! — він лукаво підморгнув хлопцям. — А ви ж самі хто такі, що так мене розпитуєте? Я, може, все-таки більше право маю питати, ніж ви Трошечки старший.

Хлопці перезирнулися, але промовчали.

— От бачите. Не признаєтесь Хоч поводитеся досить підозріло Залізли у темний закуток Про щось таке незвичайне говорите Може, щось і накоїли… Накоїли? Га?

Лесик і Жора знову перезирнулися й почервоніли

– І нічого ми не накоїли, — буркнув Лесик. — Просто собі сидимо, і все.

— Але все-таки не признаєтесь, — хмикнув незнайомець. — Коли люди нічого не накоїли, вони своїх імен не приховують

— А ми й не приховуємо, — пересмикнув плечем Жора. — Я Жора Нечипоренко А він Лесик… Довгалюк.

І раптом усмішка застигла на обличчі незнайомця

— Що-що? Довгалюк?.. — незнайомець явно збентежився. — Стривай! А твій тато не художник?

— Художник, — не без гордості сказав Лесик. — А ви його що, знаєте? По роботах?

Незнайомець зніяковів, зам'явся

— А… а скільки йому років? — спитав несподівано.

— Тридцять шість, — тепер уже зніяковів Лесик

— Вибач, — незнайомець усміхнувся й махнув рукою. — Трохи помилився. Молодий дуже… Не підходить. Не той

— А в нього й дід художник, теж Довгалюк, — сказав Жора.

— Та ви що? А дід не вчився у цій школі… до війни?

— Вчився, — кивнув Лесик. — А ви що? Може, вчилися з ним разом?

— Тож-то й воно! — збуджено-радісно вигукнув незнайомець. — От здорово! Як же це здорово, хлопці, що я вас зустрів! Таке ж, мабуть, можливе один раз на сто мільйонів. За теорією ймовірності Мені ж отако потрібен твій дід. Я ж його шукаю! Давайте негайно його телефон!

— Нема в нього телефону… — сказав Лесик. — Але він, мабуть, зараз у нас.

— А у вас телефон є?

– Є.

— То ходімо бігом дзвонити! Будь ласка…

Вони втиснулися в телефонну будку всі втрьох.

Лесик тричі набирав номер, але трубку дома так ніхто й не зняв.

— Мабуть, уже пішли, — сказав Лесик, — проводжати моїх сільських діда й бабу.

— Шкода, — зітхнув незнайомець.

— Але дід іще повернеться до нас. Проведуть — і повернеться Вечеряти

— То я тоді пізніше подзвоню Можна?

— Будь ласка.

— Ну, тоді біжіть, друзі, додому, а то он дощ уже накрапає. Промокнете Бувайте здорові! — і незнайомець уже повернувся, щоб іти.

— А чого ж ви телефон не спитали? — здивувався Лесик. Незнайомець обернувся, очі його сміялися:

— Ну, ви не розвідники… Я ж бачив, як ти набирав Та ще й тричі… До побачення!

Хлопці змушені були погодитися, що розвідники вони таки кепські. Незнайомець виявився спритніший за них — усе розпитав, що його цікавило, про все дізнався, а свого навіть імені не назвав. Ікс Ігрекович.

Отака пригода трапилася з хлопцями біля школи

Та найменше зараз цікавив їх отой Ікс Ігрекович.

— То що робитимемо? — спитав Лесик

— Не знаю, — знизав плечима Жора

— Легко сказати «не знаю». І взагалі тобі… звичайно. Не ти ж редактор А що накажеш робити мені? Малювати трійцю?

— Ні, звичайно. Малювати не можна

— А що?

На цих словах пролунав дзвінок у двері, так раптово й різко, що вони обидва здригнулися.

Прийшли батьки й дід Василь Денисович.

— Безумство! Ну, як справи? Усе про щось шепочетесь? — загукав Василь Денисович. — Усе якісь секрети, загадки, несподіванки?

— Зараз, діду, й для тебе, здається, будуть несподіванки і загадки, — сказав Лесик, підходячи до телефона й набираючи номер

— Що таке? — здивувався дід

— Зараз побачиш…

— Алло, — почувся в трубці вже знайомий Песикові голос.

– Ікс Ігрекович?. Уже прийшли Передаю дідові трубку… — і він простягнув телефонну трубку Василю Денисовичу.

Той здивовано глянув на Песика і, беручи трубку, спитав півголосом:

— Хто це?

— Не знаю. Здається, твій довоєнний однокласник

— Алло! Слухаю, — вже в телефон сказав дід. — Так… Так… Здрастуйте… Так… Звісно… Що?.. А-а, будь ласка, будь ласка… Будинок сімнадцять, квартира двадцять сім, сьомий поверх Ліфт працює… Будь ласка… Чекаю