Лялечка і Мацько - Пагутяк Галина. Страница 3

- Принеси! — сказав вищий.

- Бабцю, дай мені мою машину! — прибіг захеканий лялечка додому.

Бабця саме прала.

- Бався тут, а то хлопці поламають. Мама грошей не має, аби тобі кожного дня купувати машину.

- Дай! — тупнув ногою Лялечка, і очі в нього налились слізьми.

- Он ти який! Не встиг приїхати, а вже командуєш! — строго сказала бабця і облишила прання. — Чекай, я мамі напишу!

- Та-ра-ба-ра-ба-ра! — викривився Лялечка і хотів утекти, але йому конче треба було показати машину хлопцям.

Він зітхнув і сів. Бабця мовчала. Лялечка ще трохи посидів і, нарешті, не витерпів:

- Ба, дай…Хлопці не схочуть зі мною бавитися.

- А будеш мені викривлятися?

- Не буду!

- То бери, — змилувалась бабця. Вона мала повно роботи, і онук хіба їй заважав.

Лялечка радо схопив машину і побіг. Хлопцям машина дуже сподобалась, і вони взялись її ремонтувати, бо одне колесо весь час спадало й машина гальмувала не там, де треба.

Старшого звали Славком, меншого — Михаськом. Якби Лялечку не забрали на обід, то вони, напевно б, відремонтували машину. А так він поніс колесо в руках.

- А що я тобі казала! — вичитувала бабця.

Лялечка сердито мовчав. Він знав, що його після обіду покладуть спати.

- А Славко з Михаськом теж підуть спати? — понуро спитав він.

- Аякже! — запевнила його бабця. — Поспите і знову підете бавитися.

- А ти розкажеш мені казку?

- Розкажу.

- Яку?

- Про фарбованого лиса. Чув таку?

- Ні, — відказав хлопець. — А я знаю про фарбованого, фарбованого… вовка! Але тобі не розкажу! Краба-раба-жаба!

Розділ четвертий,

Лис настільки захопився малярством, що пропустив повз вуха мудру пораду Сороки. Усі ці плітки про хитру лисячу натуру не повинні були стосуватись найгеніальнішого серед лисів. Мацько щиро вболівав за свій рід, який потрохи миршавів і дрібнів у цьому маленькому лісі. Він вважав, що має пробудити зачерствілі серця безжальним, однак шляхетним, мистецтвом.

Майбутні картини снились лисові, переслідували його на кожному кроці. Він не їв, не спав, а малював. За короткий час Мацько створив десяток полотен на теми лісового життя і цивілізації, що омивала їхній невеликий заповідник з усіх боків, як море омиває острів. Цей заповідник якраз і був конкретним витвором цивілізації, бо обмежував його мешканців. Мацьку не вистачало свободи. За день він міг оббігати увесь ліс, а далі що? Скажіть, що далі робити? Лисів небіж потрапив під машину, вибігши на дорогу. А зайці завжди вибігали пастися на поле поласувати капустою і частенько потрапляли в людські руки. Якби Мацько не був неперевершеним ловцем курей, його теж спіткала б така доля. Ніхто з його родини не насмілювався перетнути межу заповідника й податися до села, тому він вирізнявся серед них усіх.

До чого ж нудно було в цьому лісі, такому безпечному і малому, де всі про всіх знали, де навіть найменшу подію довго обговорювали, де тільки їли, спали й плодились, через що ставало ще тісніше! Коли влітку цілими днями лили дощі, вода переповнювала маленьке озерце, і воно розливалось довкола. Чорна вода хлюпала під лапами і заливала нори…То були найсумніші дні в житті Мацька. Він лежав, скрутившись клубочком в норі, й похмуро чекав. Рано чи пізно сонце з’являлось, але чекати було нестерпно. Якби хтось навідався у цей час до Мацька, то, напевно, прийняв би його за божевільного. Раз у раз лис зітхав і бурмотів застудженим, хрипким голосом: «Сонце все-таки зійде…» І знову зідхнувши, казав: «А як не зійде?» Через хвилю знову нерозбірливо бурмотів: «Ні, сонце мусить зійти. Ще не було такого, щоб ціле літо падав дощ. А як буде?» У лиса аж хололо в грудях: «Але чому це має статися тепер?» Отак втішав себе Мацько.

І справді, дощ минався. Лис готовий був терпіти сніг (у ньому так гарно качалося), але монотонний дрібний дощик доводив його до шаленства.

…На одній картині він намалював дерева до половини у воді. А на них безліч сорок. І більше нічого. Навіть листя не намалював на деревах. Хай буде ще сумніше. Втім, лис заховав цю картину подалі, щоб не засмучувала. Навіщо ж він тоді таке намалював? — спитаєте ви. Найпростіша відповідь, либонь, буде така: комусь же треба розповісти про свої сумні почуття. Тоді й стане легше.

На хвилі смутного дощового настрою Мацько намалював власну нору, до якої налізло повно нахабних жаб, повитріщавши очі. Одним словом, у глядача такі картини викликали багато-багато думок. Чим більше, тим краще, вважав наш молодий художник. Коли дивишся, приміром, як заходить сонце, чи падає листя, голова твоя повна різних думок, не завше радісних, але таке життя. У ньому не може завжди світити сонце і бути вічно літо. Ні, Мацько таки був найнезвичайнішим з усіх лисів, що мешкали в цьому лісі.

Щоб зробити приємний сюрприз сестричці Мінці, він намалював її у заячій шубці. Сестра колись казала, що воліла би бути зайчихою: мовляв, їсти траву корисніше для здоров’я. Портрет Мінки вийшов чудовим, ледь насмішкуватим, і лис був певен, що сестричка оцінить його майстерність. Звісно, Мацько хотів, щоб родина ним пишалась, хто цього не хоче! А далі в його вухах почало бриніти таке солодке слово, як «успіх». О, ні, він не переоцінював свого творчого здобутку! Річ у тім, що у лісі мешкали ще два художники: борсук Джума і щурик Альцест. Джума заробляв собі живописом на життя, і малював одні й ті самі баранячі стегенця, називаючи це криваве м’ясо натюрмортами. Ці мальовидла користувались великим попитом серед вовків.

Натомість щурик Альцест міг похвалитися найчисленнішими прихильниками серед мишей — лісових, польових та сільських. Його родичі, близькі й далекі, швидко переконали всіх, що сірий колір наймодніший і найпрактичніший.

Тепер зрозуміло, що Мацько не міг вчитися у художників, чиї картини йому не подобалися, і яких він сам не поважав. Але йому страх як кортіло показати власні малярські вправи лісовим мешканцям. Сорока розповідала, що поміж людей прийнято влаштовувати виставки, де кожен художник може показати свої картини і навіть продати. Чому б і йому не зробити щось подібне? Лис звик вирішувати усе сам за себе. Його картини — це лише його справа. Отже, він теж вирішив влаштувати персональну виставку. І вже уявляв собі, як усі наввипередки бігтимуть на неї, які виникнуть довкола картин гарячі суперечки, як лютуватимуть Джума і Альцест. Не гаючи часу, Мацько написав оголошення, повісивши його біля такого знаного місця, як потічок, на старій липі.

Зміст його був такий:

Лис порозвішував на кущах поблизу власної нори картини, сів скромно під дикою грушею і став чекати відвідувачів. Хвіст його злегка тремтів від хвилювання.

Час минав, але ніхто з відвідувачів не з’являвся. Тільки вітер вряди-годи пробігав перед картинами.

А трапилось ось що. Лисові на лихо, Сорока першою побачила оголошення і була страшенно невдоволена його поведінкою. Хто він такий, щоб влаштовувати виставки, та ще й не порадившись з нею?! Не заручившись підтримкою видатних художників Джуми і Альцеста?! Бракувало, щоб увесь ліс зібрався під її помешканням і насмітив. Ще як почнуть вголос обурюватись цією мазаниною…

Сорока негайно кинулась до своїх впливових знайомих — кабанців Лорда і Мілорда, не забула і про художників Альцеста і Джуму, прохаючи в них захисту від безумця Мацька:

- Ви тільки уявіть, чого доброго можна чекати від лиса, та ще з таким неестетичним ім’ям! Напевно, він задумав щось недобре. А картини його просто жахливі. Вони відбивають апетит і сон. Уявіть, що буде з нашими малятами, коли вони це побачать! Він запросив на виставку усіх! Та сюди збіжиться село, уявляєте? Люди, коти й собаки…