Малий і Карлсон, що живе на даху - Линдгрен Астрид. Страница 5

Карлсон відійшов, сів на ослінчик і насупився.

— О, це дурниці, не варто й згадувати, — сказав Малий і махнув рукою точнісінько так, як махав Карлсон. — Не треба через це хвилюватися!

— Добре тобі казати! — сердито мовив Карлсон. — Так можна знищити все, і потім заявити, що це дурниці й не варто через них хвилюватися. А як мені, будівельникові, що спорудив вежу оцими нещасними маленькими ручками?

І він тицьнув свої пухкенькі ручки просто під ніс Малому. Потім знову сів на ослінчик і ще дужче насупився.

— Я не граюся, — пробурчав він. — Я не граюся, коли наді мною так збиткуються.

Малий зовсім занепав духом. Він стояв і не знав, що йому робити.

Хвилинку панувала мовчанка. Нарешті Карлсон сказав:

— Якщо я дістану якийсь невеличкий подарунок, то, може, знову повеселішаю. Це ще не напевне, але, може, я повеселішаю, коли матиму якийсь подарунок…

Малий кинувся до столу й квапливо почав порпатися в шухляді, де він тримав найдорожчі свої скарби: поштові марки, морські камінці, кольорові олівці та олов’яні солдатики.

Там же лежала і його найбільша гордість — маленький кишеньковий ліхтарик.

— Може, тобі подарувати оце? — сказав Малий і простяг ліхтарика, щоб Карлсон побачив його.

Карлсон миттю схопив ліхтарика.

— Якраз щось таке мені й треба, щоб я знов повеселішав, — мовив він. — Це, звичайно, не така гарна річ, як моя вежа, але принаймні я спробую трохи повеселішати.

— То хай він буде твій, — сказав Малий.

— А він світить? — недовірливо спитав Карлсон і натиснув на кнопку.

Ліхтарик загорівся, і очі в Карлсона теж засяяли.

— Ні, ти тільки уяви собі — коли темними осінніми вечорами я йтиму по даху до своєї хатки, то зможу присвічувати ліхтариком. Не буду більше блукати навпомацки між димарями, — сказав він і погладив ліхтарика рукою.

Малий дуже зрадів, коли почув Карлсонові слова. Він тільки хотів одного — прогулятися колись із Карлсоном по даху й побачити, як він світитиме ліхтариком у темряві.

— Гей-гоп, Малий, тепер я знову веселий! — мовив Карлсон. — Клич сюди своїх маму й тата, будемо знайомитися.

— Вони пішли в кіно, — сказав Малий.

— Пішли в кіно? Тоді, як мали нагоду зустрітися зі мною? — здивувався Карлсон.

— Пішли. Вдома лише Бетан… і її нова симпатія. Вони у вітальні, але мені туди не можна заходити.

— Що я чую! — вигукнув Карлсон. — Тобі не можна ходити, куди ти хочеш? Ну, таке годі стерпіти. Ходімо!

— Але ж я заприсягнувся… — почав був Малий.

— А я заприсягнувся, — перебив його Карлсон, — що коли побачу якусь несправедливість — то миттю кинуся на неї, мов яструб!

Він підійшов до Малого й поплескав його по плечу.

— А в чому, власне, ти заприсягнувся?

— Заприсягнувся, що мене не побачать у вітальні цілий вечір.

— Ну, то тебе й не побачать, — сказав Карлсон. — Але тобі, мабуть, хочеться подивитись на нову симпатію Бетан?

— Щиро казати, дуже хочеться! — гаряче признався Малий. — Раніше вона мала товариша, в якого були страшенно клапаті вуха. Я б дуже хотів поглянути, які вуха в цього.

— Знаєш, я теж залюбки поглянув би, — сказав Карлсон. — Стривай, я щось вигадаю! Найкращий у світі вигадник — це Карлсон, що живе на даху.

Він оглянувся по кімнаті.

— О, знайшов! — мовив він і кивнув головою на ковдру. — Це саме те, що нам треба. Я ж був певен, що вигадаю щось.

Малий спитав:

— Що ж ти вигадав?

— Ти заприсягнувся, що тебе цілий вечір не побачать у вітальні, так? Але якщо ти йтимеш під ковдрою, то тебе не буде видно.

— Це так, але… — почав Малий.

— Ніяких «але», — рішуче перебив його Карлсон. — Якщо ти йтимеш під ковдрою, то побачать ковдру, а не тебе. І якщо я йтиму під ковдрою, мене теж не буде видно. Сердешна Бетан не побачить мене, який жаль! Але так їй і треба, хай не буде дурна!

Він стягнув з ліжка ковдру і накинув її собі на голову.

— Ану до мене, швидко! — покликав він Малого. — Лізь у мій намет!

Малий шугнув під ковдру до Карлсона, і вони обидва радісно засміялись.

— Адже Бетан не казала, що вона не хоче бачити в кімнаті намету? Бо ж кожному цікаво глянути на намет. Та ще й коли в ньому світиться! — І Карлсон увімкнув ліхтарика.

Малий не був певний, що Бетан дуже зрадіє наметові, одначе самому йому він сподобався. Стояти разом з Карлсоном під ковдрою і світити ліхтариком було так таємниче й цікаво!

Малий гадав, що вони могли б краще сидіти в його кімнаті, гратися в намет і дати Бетан спокій. Та Карлсон був невблаганний.

— Я не стерплю несправедливості! — заявив він. — І хоч би що, зайду до вітальні!

І ось намет почав рухатись до дверей. Малому залишилося тільки йти слідом за Карлсоном. З-під ковдри показалась маленька пухка ручка, натиснула на клямку й дуже тихо та обережно відчинила двері. Намет опинився в передпокої, розділеному з вітальнею лише важкою завісою.

— Спокійно, тільки спокійно! — пошепки сказав Карлсон.

Намет тихенько посунувся по підлозі і зупинився перед завісою. Тепер голоси долинали трохи виразніше, та однаково не можна було вчути слів. Лампа у вітальні не горіла, певне, Бетан і Пелле досить було світла, що доходило до кімнати з вулиці.

— Це ще краще, — прошепотів Карлсон, — світло ліхтарика здаватиметься яснішим.

А поки що він вимкнув ліхтарика.

— Нехай ми з’явимось до вітальні як радісна, бажана несподіванка.

І Карлсон захихотів під ковдрою.

Тихо-тихенько рухався намет по кімнаті. Бетан і Пелле сиділи на канапі під протилежною стінкою. Намет дуже обережно наближався до них.

— Я тебе люблю, Бетан, — почув Малий хрипкий хлоп’ячий голос.

О, який цей Пелле дурний!

— Справді? — спитала Бетан, і знов запала тиша.

Неначе темна купа, рухався намет підлогою, повільно й неухильно наближаючись до канапи. Ось уже до неї залишилось кілька кроків, проте Бетан і Пелле нічого не чули й не бачили.

— А ти любиш мене, Бетан? — соромливо спитав Пелле.

Відповіді він не дістав, бо саме тієї миті світло ліхтарика розітнуло морок кімнати і попало хлопцеві просто в обличчя. Він підскочив, Бетан заверещала. І враз почувся регіт і тупіт ніг, що хутко віддалявся до передпокою.

Засліплені яскравим світлом ліхтарика, Бетан і Пелле нічого не бачили. Зате чули регіт, дикий регіт, веселий регіт, що долинав з того боку завіси.

— Це мій негідний братик, — мовила Бетан. — Ось я йому зараз покажу!

Малий аж заходився сміхом.

— Ну звичайно, вона любить тебе! — вигукнув він. — Чому ж ні? Бетан любить усіх своїх знайомих, аякже!

Потім щось грюкнуло, і знов почувся регіт.

— Спокійно, тільки спокійно! — прошепотів Карлсон, коли, щодуху тікаючи до дверей, вони спіткнулися й попадали.

Малий і намагався бути спокійним, хоч регіт аж душив його, хоч Карлсон упав просто на нього і він не міг розрізнити, де його ноги, а де Карлсонові, і хоч він знав, що Бетан ось-ось може наздогнати їх.

Дуже налякані, вони чимдуж полізли рачки і саме вчасно вскочили до кімнати Малого, тому що Бетан уже мало не хапала їх.

— Спокійно, тільки спокійно! — прошепотів Карлсон під ковдрою. Він дріботів по підлозі своїми ніжками, наче паличками. — Найкращий у світі бігун — це Карлсон, що живе на даху, — додав він, ледве зводячи дух.

Малий теж умів добре бігати і тепер мусив налягати на ноги. Вони ледве встигли вскочити до кімнати. Карлсон мерщій крутнув ключа і тільки задоволено засміявся, як Бетан почала грюкати в двері.

— Чекай, Малий, я ще до тебе доберуся! — сердито крикнула вона.

— У кожному разі я не показувався у вітальні! — відповів Малий, і знову залунав регіт.

Якби Бетан не була така сердита, то почула б, що реготало двоє.

Карлсон закладається

Якось Малий повернувся зі школи додому сердитий і з великою гулею на лобі. Мама була на кухні. Побачивши гулю, вона, як Малий і сподівався, дуже перелякалась.

— Що з тобою сталося, дитино? — спитала вона, пригортаючи Малого.