Постріл - Рыбаков Анатолий Наумович. Страница 14
По коридору бігали учні, юрмилися біля кооперативу — столика, на якому розкладено зошити, олівці, ручки, чорнильниці, лінійки, циркулі, транспортери, гумки.
Один із шкільних анахронізмів, що їх так зневажав Юра, кооператив зберігся з донепівських часів, коли зошити й олівці добувалися з великими труднощами і розподілялися учкомом. Тепер усе можна купити в будь-якому магазині — там великий вибір, хоч і на копійку-дві дорожче. Але кооператив лишився: не треба, бач, купувати в непманів і тим підтримувати приватний капітал, а головне — традиція, яку треба зберегти у всій її. чистоті й недоторканості.
Як набридло! Одне й те ж з року в рік, з класу в клас. Таке неподобство! Валентин затіває безглузду історію, але в ній хоча б прозирає особистість, індивідуальність; він не боїться ввійти в чужу квартиру, покласти набір; він виріс в інший час — у той далекий час влаштовували маскаради, жартували, містифікували й нічого не боялися. Чому ж він, Юра, має жити за чужими для нього законами? На диспуті він декларував свою незалежність, своє бажання бути самим собою. Отож він і буде самим собою. Його приятель закоханий, хоче зробити подарунок, робить у не зовсім звичній жартівливій формі. Що тут ганебного?
Пролунав дзвінок. Усі потяглися в класи й кабінети. Коридор збезлюднів.
Юра вийняв з клітки портфель, відкрив, видобув ключі, один великий, другий маленький для французького замка, поклав у кишеню, поставив портфель у ящик і спустився сходами.
На першому поверсі біля вішалки здибався з Сашою Панкратовим.
— Ти куди? — запитав Саша.
На рукаві в нього була червона пов'язка — знак чергового по школі. В іншій ситуації Юра не звернув би уваги на цю дрібноту, хоч і з червоною пов'язкою на рукаві. Але страх ще не минув і він розгублено промимрив:
— Я вийду на хвилинку, віддам батькові ключ від квартири, свій він загубив. Зараз повернуся.
Валентин Валентинович уже чекав на нього. Юра передав ключі.
— Коли у вас обід?
— З дванадцятої до першої.
— За чверть о першій я поверну ключі.
— Тільки не запізнюйтесь, бо зачинять двері.
— Не турбуйся; може, прийду раніше.
— Це було б дуже добре.
— Поки що!
— Поки що!
На дверях стояв Саша Панкратов. Ідіот!
— Ти чого тут стовбичиш?
— Замкнути двері.
— Я можу зробити це сам.
Юра зайшов у школу. Саша замкнув двері. Попереду — дві години томливого чекання. Треба робити фізику, але Юра пішов в історичний, там була Люда: чи не вийде вона до своєї клітки, раптом знадобиться портфель…
Люда конспектувала, з кабінету не виходила.
Дзвінок провістив велику перерву.
Вигукуючи: «Розподіл! Розподіл!», усі висипали в коридор, помчали вниз сходами, шалено загрюкали кулаками в зачинені двері їдальні: «Розподіл — відчиняй!..»
Яша Полонський прокричав:
Двері відчинились. Розштовхуючи один одного учні ввірвалися в їдальню, всілися за довгі, криті клейонкою столи. На кінці стола — каструля з супом, по краях — алюмінієві миски й ложки, в середині — таріль зі скибками чорного хліба, його одразу ж розхапали, кожен хотів дістати окраєць… Юра вийшов з класу за Людою.
Люда вийняла з клітки портфель, сунула в нього зошити, поклала назад. Слава богові! Тепер візьме його тільки після обіду…
Єдиною прикрасою їдальні був плакат: «Добре пережована страва йде на користь». Внизу олівцем було написано: «Що таке користь?»
Хлопці гримотіли ложками по столу:
— Розподіл — розподіляй!
Яша Полонський став на лаву:
Чергові в халатах насипали суп у миски. Кит великим кухонним ножем розрізував на листі млинчастий пиріг.
— Що це таке? — Юра гидливо тицьнув виделкою пиріг.
— Млинчастий пиріг.
— А де м'ясо?
— Воно з кашею.
Юра відсунув миску.
— Казна-що, загорнуте в гидоту!
— Ти, певно, лободу пополам із соломою не жер? — запитав Генка.
— Вибач, не їв ні соломи, ні сіна.
— Не добитий контрик! — кинув йому вслід Генка.
Учні гримотіли ложками по столу:
— Добавки! Добавки!
Миша гукнув Шниру й Фургона:
— Панфілов! Зимін!
Вони підійшли.
— Адже ви знали, що фінка не моя, а Вітьчина. Чого мовчали?
І цього разу Шнира й Фургон мовчали. Що вони могли сказати?
— Незрозуміло, в які ігри ви з ним граєте? — запитав Генка. — Він удвічі старший за вас. Бенкетуєте разом. На який кошт? Крадете?
— А ти бачив? — осмілів Шнира.
— Боягузи ви нещасні, — сказав Миша, — ще раз зрадите, ми з вами таке зробимо — луска полетить. А тепер тюпайте!
Шнира й Фургон поспішили це зробити.
— Даремно ти їх так відпустив, — сказав Генка.
— У куток поставити?
— Гнати зі школи до чортової мами!
— Усіх повиключаємо, сам Генка залишиться, — всміхнувся Миша.
15
Юра вийшов на вулицю, Валентина не було. Правда, ще тільки пів на першу, але все одно Юра нервував.
Вийшла зі школи Люда з дівчатами, хлопці подалися на спортивний майданчик, Миша й Генка приєдналися до тих, хто грав у італійську гилку.
Юра глянув на годинник. Чорт забирай! За чверть о першій!
Люда походжала по двору з подругою. Юра не спускав з неї очей: якщо вона спробує повернутися в школу, він будь-що затримає її до Валентинового приходу, залишить з Валентином і в цей час покладе ключі.
Валентин Валентинович прибув за десять о першій.
Юра рушив йому назустріч.
— Ну як?
— Усе гаразд, — весело відповів Валентин Валентинович, повертаючи Юрі ключі.
— Якщо можна, затримайте Люду на кілька хвилин.
— Це потрібно?
— Потрібно.
Валентин Валентинович підійшов до Люди, привітався, познайомився з подругою…
Юра ввійшов у школу, зійшов сходами, коридор був порожній, поклав ключі в Людин портфель, засунув портфель на місце.
Тепер його страхи здавалися смішними. Ідіот, психопат, істерик, панікер! Як весело і впевнено тримався Валентин Валентинович! Так, людина.
На останньому уроці Миша оголосив, що сьогодні засідання учкому. Всі члени учкому мають бути; можуть лишитися й бажаючі.
Юра не був ні членом учкому, ні бажаючим лишитися. Та після занять, збираючи книжки коло своєї клітки, він почув, як один хлопець сказав іншому:
— Я залишусь на учкомі.
— А що буде?
— Хтось у когось щось поцупив з клітки.
Юра скам'янів. Втім, якщо про нього, то чому його не викликали?
До кліток підійшли Миша з Генкою.
Миша якось дивно глянув на Юру, а Генка сказав:
— Між іншим, і тобі не завадить залишитися на учкомі.
— Навіщо? — із завмерлим серцем запитав Юра: боявся, що зараз він почує про портфель.
Та Генка сказав тільки:
— І тебе стосується.
Юра знизав плечима:
— Не розумію.
— Там зрозумієш!
У червоному кутку було задушно, натовпилося багато учнів. Тягло на вулицю. Миша квапив Генку:
— Давай, що в тебе, тільки коротко!
— Диспут про міщанство нічого не дав, — сказав Генка. — Обивательщина нас захльостує, негативні явища множаться. Відомий усім Вітька Буров, злодійське прізвисько Альфонс Доде, все ще розбещує учнів молодших класів, а ми ніяк не реагуємо. Є й інші факти, зовсім свіжі, — він глянув на Юру, — але про них потім…