Постріл - Рыбаков Анатолий Наумович. Страница 7

— Добрий вечір!

На лаві все ще темніла постать Шаринця.

— У вас знову серйозна розмова! — посміхнувся Навроцький.

— Нічого особливого, — сухо відказав Миша. — Ходімо, Славку!

— На добраніч! — сказав Навроцький.

— Поки що, — відповів Миша, не обертаючись.

Обернувся ввічливий Славка:

— До побачення!

Навроцький провів їх задумливим поглядом, потім спитав Вітьку:

— Усе ще не ладите?

— А тобі яке діло?

— Як грубо, як грубо, — поморщився Навроцький. — Тож слухай, Вітюню: розмовлятимеш так зі мною, зроблю з тебе бефстроганов, затямив?

Це говорив не лощений ділок, а якась зовсім інша людина…

Його чув і Шаринець. Валентин Валентинович Навроцький вимовив свою погрозу досить голосно.

У фабричному клубі повно людей, за лаштунками чулася метушня — учасники готувалися до виступу. Незабаром початок, а Славка не прийшов — Миша відзначив це з прикрістю. А Вітька Буров прийшов, Миша відзначив і це… Прийшов, звісно, аби поскандалити, аби зіпсувати вечір.

Завіса розсунулася. Яшка Полонський заграв на роялі марш живої газети — химерна мішанка революційних пісень, вальсів, старовинних романсів і опереточних мелодій.

Під звуки цієї своєрідної, але досить гучної музики стрій живої газети — хлопчики й дівчатка (сорочки й кофточки білі, брюки й спідниці чорні) промарширував по сцені, декламуючи вступ:

Мы, сотрудники газеты,

Не артисты, не поэты,

С мира занавес сдерем,

Всем покажем и споем.

Что в Марокко? Все морока!

Что у вас сейчас под боком,

Как во Франции дела,

Как экскурсия прошла.

На Арбате что у нас,

Как в Италии сейчас,

Что в деревне. И короче:

Обо всем ином и прочем! ^[1]

Хор замовк, шеренга застигла, з неї виступила дівчинка, загримована під Люду Зиміну, сплела пальці, простягнула руки і, поводячи плечима, заспівала:

Я жеманство, тру-ля-ля,

И скажу вам смело:

Люблю глазками стрелять,

Не люблю лишь дела.

Как приятно день-деньской

Шевелить глазами,

И влюбляться с головой,

И не спать ночами.

Завела я дневничок,

В нем пишу стихи я:

Мопассан и Поль де Кок –

Вот моя стихия.

Дівчинка відійшла осторонь. Із строю ступив хлопчик, одягнений, як Юра: оксамитова толстовка з білим бантом.

Только станет лишь темно,

Страстно ждет меня кино,

Мэри Пикфорд, Гарри Пиль

Вскочат вдруг в автомобиль.

И, сверкая, как алмаз,

Прыгнет к ним Фербенкс Дуглас.

Ах, держите вы меня,

Сколько жизни и огня!

Что мне школа, забыл давно,

Дайте мне кино!

Хлопчик став поруч дівчинки. Із строю вийшов вайло, схожий на Вітьку Бурова, і басом, наслідуючи Вітьку, заспівав:

Эй, берегись! Посторонись!

Я очень гордый, с поднятой мордой.

Я разгильдяйство! Я друг лентяйства!

Я чемпионов всех сильнее.

Я весь проныра и пролаза.

Стекла бью я до отказа.

Мне каждый враг, кто не со мной.

И всех зову с собой на бой!

З'явився хлопчик, загримований під Мишиного приятеля Генку — злиняла солдатська гімнастерка й латані штани, заправлені в стоптані чоботи. В руках у нього була величезна мітла.

Я чемпион, я чемпион,

Нас легион, нас легион.

Эти паразиты здесь и там

Не дают работать нам.

Всех их с собою требую на бой!

С шеи долой

Сбросим метлой!

Чемпіон б'є мітлою панночку, піжона й хулігана — вони падають під його ударами; стрій, крокуючи, зникає. за лаштунками. За ним, охкаючи й стогнучи, плентаються піжон, панночка й хуліган.

На сцену зійшов Миша.

— Жива газета показала персонажів, на яких ми бачимо згубний вплив непу: хуліган, піжон і панночка. Неп приніс з собою ще й інші негативні явища. Як з ними боротися — ось предмет сьогоднішнього диспуту. Хто зголошується на слово?

Встав Генка, одягнений так, як його щойно зобразили — злиняла солдатська гімнастерка й латані штани, заправлені в стоптані чоботи.

— Вульгарність і міщанство — ось головний ворог. Носять банти, галстуки, ажурні панчохи, смердять духами. До чого ці декорації?

— Чим тобі заважає галстук? — запитав Яшка Полонський.

— Треба відкривати шию сонцю, а не ходити, мов цуцик, у нашийнику.

— А ажурні панчохи?

— Для чого вони? — вигукнув Генка. — Щоб який-небудь гнилокровний буржуазний виродок милувався «витонченою дамською ніжкою» на танцюльках?

— Ти проти танців?

— Їхню шкідливість доведено наукою.

— Де це ти вичитав?

— Можу й тобі дати почитати. А декотрі елементи все ще видригують ногами. Танці формують дрібнобуржуазні звичаї. Звертаються на «ви», кажуть: «вибачте», «простіть», «пардон» — усе це гнила інтелігентщина. Я сам бачив, як один комсомолець подавав комсомолці пальто. Навіщо? Щоб підкреслити її нерівноправність? Адже вона йому пальто не подала.

— Хочеш, щоб тобі подавали?

— А якщо в них кохання?

— Хіба кохання в тому, щоб подавати пальто? Я не відкидаю кохання…

— Спасибі, добродію!

— Але тільки на основі спільної ідеї…

Молодий дзвінкий голос із залу проспівав частівку:

Ох, по дороге колокольцы,

Сердце словно прыгает.

Ох, не влюбляйтесь в комсомольца,

Скукою измызгает.

— Генко, про тебе!

На сцену зійшла Зіна Круглова у формі юнгштурма — захисного кольору гімнастерка й спідниця, широкий ремінь, портупея через плече.

— Мужчину називають мужчиною тому, що він мужній.

— Воду називають водою тому, що вона водяниста, — вцюкнув Яшка Полонський.

— Тому, — правила своє Зіна, — якщо хлопець подасть дівчині пальто, в цьому нема нічого принизливого, звичайна ввічливість.

— Жінку називають жінкою тому, що вона жіночна, — затявся Яша.

— Іменно! Чому неодмінно ходити в чоботах, я віддаю перевагу черевикам…

— Танцювати зручніше?

— А хоч би й так! Ми танцюватимемо незалежно від того, дозволяє це Генка чи ні.

вернуться

₁

_{Ці та наступні вірші написано в двадцятих роках учнем московської школи імені Лепешинського Яшою Полонським. Загинув на фронті у Велику Вітчизняну війну.}