Щедрий вечір - Стельмах Михайло Афанасьевич. Страница 30

? Про що й казати, ? аж зітхнув дядько Себастіян, придивляючись до кахлі. ? І як воно так виходить у вас, що від кахлини аж повіяло весною?

Добра і соромлива посмішка обвела зморшкуваті уста гончаря:

? Бо я перед тим, як робити, викликав до себе весну: і зелені лужки, і синю воду, і верби над нею, і сонце над вербами. От коли вони стали біля мене, то руки самі потягнулись до праці.

? Не знаєте ви ціни своїм рукам.

? Найшовся такий, що склав їм ціну, ? зажурився гончар.

? Що ж воно трапилось?

? Оце ж побачив мої цяцьки Юхрим і обклав їх таким патентом, що треба покидати свою забавку.

? Що?! Юхрим вас обклав?! ? одразу ж розгнівався дядько Себастіян.

? А хто інший? Своячок!

? Не своячок, а книшохап! ? нахмурився дядько Себастіян.

? Хіба ж втямки паскуді, що я на горшках та глечиках більше б заробив?

? Ви йому про це казали?

? І казав, і благав, і сварився. А він ухопив мою душу, мов кат, і потягнув її на протокол, наче на шибеницю. Такий сором, таку неславу кинув на мої роки і працю.

? І ніхто не рятував вас?

? Тоді мене міг би врятувати або мій у його кишені червонець, або чийсь вищий чин.

? Ну, то я ще з ним, нікчемою, побалакаю! Я йому!.. ? Дядько Себастіян чогось не доказав, кинувся до жердки і похапцем почав одягатися.

Гості й батько насипались на нього:

? Почекай, Себастіяне. Хіба ж завтра дня не буде?!

? Нащо він тобі на святий вечір здався!

? Я комусь зроблю його грішним!

? Навіжений, чи ти не здитинів? На кого ж гостей покидаєш? ? знову розгнівався батько.

? На вас, тату. Розважте їх чимсь смішним.

? Трясця твоїй матері і тобі, задирі! Чи ти ось тепер обаранів, чи таким на світ пожалував?

? Тату, частуйте гостей! Я скоро буду! ? Дядько Себастіян, як вітер, вискочив із хати, а я вищулився за ним і прикипів біля сінешніх дверей. Дядько це помітив, але нічого не сказав, ? йому тепер було не до мене. Ось він підбіг до стайні, розчинив двері й вивів коня, якого колись відбив у бандитів. Кінь тихенько заіржав, вигнув голову, і проти місяця росою заіскрилася його грива. Дядько Себастіян вискочив на нього, пригнувся, щось сказав, і кінь з копита пішов галопом, аж біла курява затуманилась за ним.

З хати повиходили гості, і, не змовляючись, попрямували на вулицю. Над селом небесні мірошники просівали зорі і зоряну пергу, а селом і досі з кутка на куток, розхлюпуючи щастя, переходили колядники.

? І що ви скажете про нього? ? питається сам у себе кобзар.

? Що я скажу? ? обізвався дядько Стратон. ? Один чоловік має душу, як птицю, що під хмарами ширяє, а другий ? мов квочку, що тільки на своїх яйцях сидить, висиджує не курчат, а покручів якихось.

? А що мій Себастіян має за свою душу? Одну шинелину, одну піаніну і купу напасті. Кажу ж йому: пожив ти для революції, то поживи й для себе.

? А він живе для лінії! ? засміявся Федоренко.

? Лінії! ? перекривив Себастіянів батько. ? Яка ж це лінія, коли хтось за революцію одержує порцію свинцю, а інший трясе й обтрушує цю революцію, як золоту яблуню, ще й прикидається хранителем її?

Від ставу, почувся тупіт копит. А ось на вулиці з'явився і дядько Себастіян. Передним, поперек коня, лежав вдвоє перегнутий Юхрим Бабенко. Він щось жалібно белькотав, зойкав, оправдувався, а його довжелезні ноги раз од разу розпорювали сніг.

Коли обурений такою поклажею воронець влетів у двір, дядько Себастіян скочив на землю і, не церемонячись, потягнув за собою Юхрима. Той, наче куль, упав на сніг, застогнав, підвівся, п'янкуватими очима поскляніло глянув на нас, здивувався і одразу ожив: напевне, спочатку думав, що йому треба чекати чогось страшнішого.

? І вас отак сюди привезли в гості, як мене? ? звернувся до людей і почав правицею розтирати поперек, а лівою ? живіт.

Це несподіване запитання розвеселило усіх, а на мінливе Юхримове обличчя лягає вираз догідливості:

? От гарного коня має Себастіян! Прямо не кінь, а золотогривець! От везе чоловіку в селі!

? А тобі в місті? ? запитав дядько Стратон.

? Теж ніяк не зобиджаюсь на своє офіційне державне становище, ? говорить до дядька Стратона, а сковзким оком пасе голову комнезаму і непомітно робить крок і другий назад.

? Ти наче втікати збираєшся? ? питає дядько Себастіян, змірявши поглядом ноги Юхрима.

? Тікати? ? дивуються і очі, і уста, і квасолисті ніздрі Юхрима. ? Це я ноги розминаю. Та з такою кумпанією усі святки, як у раю, гулятиму. Може, скочити за чимсь таким? ? красномовно поторгав рукою кишеню.

? Повертай до хати! Поговорим про святешне, ? похмуро каже голова комнезаму.

? Коли просять, то повернемо. І чого ти хмаришся, коли в гості привіз?

? Лиха година возила б тебе!

? Е, це вже випад! ? підіймає голос Юхрим, а на його очі наповзають сірі плівки. ? Привіз мене у гості, то й частуй, натурально, як гостя, бо я теж можу розсердитись: мені їхати поперек коня було не дуже зручно. І чи не думаєш, Себастіяне, що ми пунктуально розберемо це діло в повіті під девізом: "Геть партизанщину і махновську анархію!"?

? Яку анархію?! ? скипів дядько Себастіян.

? Ну, оту, не зовсім культурну.

В оселі дядько Себастіян став насупроти Юхрима і єхидно запитав:

? Виходить, дорвався до влади?

На це Юхрим, як по писаному, відповів:

? Маю повагу від інстанцій, представників і газетної хроніки. Ти не читав, як нещодавно про мене було написано в одному органі: "Оратор подробно остановился..."? Жаль тільки, що прізвище переплутали: замість Бабенко, чогось написали Бабій. Воно корінь один, та звучання зменшили, а збільшили причетність до бабодурства. Як ти на це дивишся?

? Я ще дочекаюсь, коли про такого оратора-дурисвіта інше напишуть.

? Чекай, коли маєш час, ? знизав плечима і позлішав Юхрим. ? Але не завжди отак висловлюй своє мнєніє при народі, бо я про тебе можу висловитись у кабінеті.

? Про твої підшепти, завушнику, я добре знаю. А ти хоч раз, працюючи фінінспектором, думав, що лишаєш позад себе?

? Позад себе?.. Хай над цим питанням покоління думають! ? безжурно відповів Юхрим. ? А я для сучасності на потреби вириваю карбованець.

? З м'ясом?

? Карбованець завжди виривався із болем, із шкурою чи з м'ясом. Це знають усі ділові люди. А хто зараз у нас має стати пупом землі? Тільки ділові люди, що вміють і виривати, і вимолочувати карбованець.

? Вибуяв ти, як дуб, а розуму й на жолудь не вродило! ? придушив гнів дядько Себастіян.

Тепер Юхрим навіть згорда поглянув на голову комнезаму:

? Який не маю розум, а знову ж тепер не тобі вчити мене.

? Побачимо!

Юхрим з жалем і прихованою насмішкою похитав головою:

? Ти опізнився, Себастіяне, опізнився! Тепер уже я тебе можу вчити, як вищестояща інстанція.

? І таки може, ? погодився Себастіянів батько. ? Хоч ти, Юхриме, дурень, а місце маєш розумне.

? Ти впізнаєш цього чоловіка? ? насилу стримуючи лють, дядько Себастіян поклав руку на гончаря.

Юхрим споважнів:

? Натурально, впізнаю, персонально приглядався до його звичайних і підозрілих цяцьок, персонально і обклав їх, щоб менше назбирували навколо себе несознательні очі і несознательний сміх. З моїх рук по лінії фінансів навіть рідна мама не вислизне.

? І ти, бевзь, посмів обкладати красу?! ? В дядька Себастіяна аж уста затремтіли.

? Авантюристичне запитання! Бо що таке перед фінансами краса? ? обурився Юхрим, обурились його квасолисті ніздрі, та враз він утихомирився, а очі помасніли: ? За красу завжди і всюди більше платять, то вона більше і обкладатися повинна. Резон?

? Тобі дай волю ? усе красиве вичавиш! ? обізвався сивий кобзар.

? І вичавлю! Я людина без різних селянських сентиментіві ? понахабнішав увесь вид Юхрима. ? Якась качечка або квіточка з моїх очей не виб'є сльозу. І треба дивитися на життя крізь призму в історичному розрізі! Бо що тепер вартніше: якісь красиві, але нікому не потрібні качки, коники чи звичайні горшки, що йдуть на потреби трудящих робітничо-селянської держави? І хай, натурально, оцей рукотворець без відповідного дозволу на те не кидається у мечтанія, у фантазії і ліпить, що положено ліпити з глини, ? горшки і макітри; хай і він втямить: краса служить одиницям, а навар ? масам!