Щедрий вечір - Стельмах Михайло Афанасьевич. Страница 5

? Далеко-далеко.

? Далі Вінниці?

? Що там Вінниця! Аж у степи, вважай, до самого моря, де зовсім нема ні дерев, ні лісів.

? Ой, лишенько! ? аж скрикнула дівчина. ? Як же там люди без лісів живуть?

? Живуть, позвикали.

? А чим вони палять?

? Кураєм, соломою.

? І як вони терплять таку недогоду? Не їдь, Михайлику, туди.

? Хіба ж я хочу? Це все тато надумав.

? Попроси гарненько його.

? Мама вже й сльозами просила.

? А батько що?

? Сердиться.

? Всі вони, чоловіки, однакові. І наш сердиться на маму частіше, ніж треба. А моя мама така, що гріх навіть покосувати на неї. Може, підемо в курінь?

? Чого?

? Сядемо пожуримось. Журитися краще, коли ніхто не бачить, ? засмучено зирнула на дорогу, що йшла та йшла собі в зелену тишу, а йдучи, бавилась та й бавилась із білими хмарками і синіми ополонками неба.

Біля куреня сушився сак, він пахнув зіллям і рибою, а в курені хтось підворушував шматочки сонця. І тут нам стало зовсім журно.

? Михайлику, а в степах і суниць не буде? ? охопивши руками коліна, запитала Люба.

? Ні.

? А що ж там буде?

? Абрикоси і кавуни. Там кавуни отакенні, більші за тебе ростуть.

? То вже байка.

? Сам тато казав.

Люба недовірливо подивилась на мене, простягнула глечик з суницями.

? Поїж, Михайлику.

? Не хочу.

? Недарма говориться: коли журба їсть людину, то їй не до їжі, ? поклала руку на шматочок сонця.

? Точнісінько так і мама каже.

Люба помовчала, зітхнула і, вже не дивлячись на мене, засоромлено сказала:

? Як ти поїдеш на чужину, ніхто не буде так скучати за тобою, як я.

? Це забудеться.

? От і не забудеться, ? зовсім притемніли її очі, а бровенята сумно зібралися в оборку.

? То дорослі довго один за одним сумують. Про це і в книгах-романах пишуть.

? Нічого ти не знаєш, ? правдиво подивилась на мене Люба. ? І я буду довго-довго скучати, як доросла. Коли я за пташиною, як вона відлітає, сумую, то що про тебе казати? Краще не їдь.

? Це вже як тато закомандують.

? Отак і в нас ? тато у всьому голова. Ти, Михайлику, приїжджай і взавтра, бо хто знає, як далі буде. Приїдеш?

? Не знаю, як воно випаде.

? Я все буду дивитись на дорогу.

Коли ми прощалися, Люба знову хотіла почастувати суницями, але мені було не до них. Жаль стояв у моїх очах і душі. Його не змогли розвіяти ні оті пастушки, що за лісом спускалися із пагорба на степових черепахах, ні далекі вітряки, що волохатились у тумані.

Додому я приїхав пізно, коли вже місяць росив на ясени вологе срібло. В хатині причаїлись темрява і засмута. Не треба великого розуму, щоб збагнути: батьки не дійшли згоди. Вони мовчки снували в сутінках, мовчки додумували своє. Мати без слова поставила на стіл молоду картоплю з укропом і, перехопивши мій погляд, зітхнула. Батько на це зібрав брови до перенісся і щось пробубонів під ніс.

Але в цей час знадвору невдоволено обізвалась качка, гавкнув Рябко, хтось заспокоїв його, а далі поторгав хвіртку, що вела з клуні до хати. Батьки стрепенулись, скидаючи з обличчя якусь частку суму.

? До вас можна? ? застрягає в дверях захвиськаний глиною дядько Володимир, який чепурився тільки у великі свята.

? Та заходьте вже, коли в дверях стоїте, ? неласкаве обізвався тато.

Але це не дуже збентежило товстошкірого дядечка, який хекнув і посунув ближче до столу.

? Чогось ви ніколи не ощасливите нашу хату, то дай, думаю, по-свояцьки загляну до вас перед дощем, ? солодкомовно заговорив дядечко і цим немало здивував нас усіх.

Батько спідлоба глянув на нього:

? А звідки ви знаєте, що буде дощ?

? Маю в своїх костях календар: зайде в них ломота ? чекай непогоду. Добрий вечір вам.

? Добрий вечір. Вас, бачу, груша приворожила?

? От і не вгадали, Панасе. Що груша? Куди вона дінеться? Ви спочатку нагнівались на мене, а потім самі втямили, що вона моя. Як то кажуть, і просо моє, і горобці мої.

? Не ваше просо і не ваші горобці, ? одразу розсердився тато.

? І між святими буває сварка, ? не гнівається дядечко. ? Послухаємо, що скажуть про це люди.

? Ви вже маєте свідків?

? Підбираю, підбираю, Панасе Дем'яновичу. Я не звик, щоб моє, хай навіть копійчане, пропадало, бо за копійкою і карбованця попустиш. Ось так, а не інакше треба жити-господарювати. Але тепер таке врем'я, коли всякий норовить зобидити хазяїна-господаря... А це правда, що наш цар-государ зібрав за гряницею аж мільйон армії?

? Давно вже ваш цар-государ лежить у землі.

? Е, не кажіть, у землі лежить його двійник. А сам цар-государ за гряницею сили збирає.

? Це ви мене лякати прийшли? ? батько зловтішне підсік дядечка.

? Та що ви, Панасе? ? розвів руки дебеляк. ? Нащо мені когось лякати, коли сам у революцію був ляканий. Я до вас по ділах кумерції.

? Кумерції?!

? Атож! Може, ваше замириться з нашим. Оце сорока на хвості принесла, що ви збираєтесь переселятись.

? Сорока ваша не збрехала.

Мати і я зітхнули. Але дядько Володимир не почув нашої печалі й бадьоро продовжував:

? Це вірно робите, що збираєтесь у степи. Там і землі більше, і після голоду стільки хрещеного люду вимерло, що хату, а не цей льох за безцінь придбаєте. То я оце й заглянув до вас: чи не будемо сватами?

? Що ж ви сватати прийшли? Мою хатину?

? Нащо мені це кипіло? От ваша десятинка над шляхом згодилась би мені. Щоправда, не дуже вона зручна, витовкують її на розхристі, та й земелька теж могла б кращою бути, ? хитренько ганить наше найбільше багатство, щоб збити ціну. ? Але, коли гноїти її, щось бог зародить.

? Ви, доки не згудите, доти не купите? ? заступається мати за нашу десятину.

? Хіба я неправду кажу? ? косує дядечко на матірі, торкнувшись рукою кишені, запитує батька: ? Як ви на сеє, коли я теє?

? Хіба вам випадає до своїх дев'яти славних десятинок мати мою, розхристану?

? Випадає! Випадає, Панасе, для круглого числа! В усьому люблю круглі числа. Навіть жінку брав тільки з круглим числом ? шістнадцятку. Було б їй сімнадцять років ? не одружився б, ? і дядечко Володимир захихикав, задоволений своїм дотепом.

Я ніколи не бачив його таким говірким. То завжди сидить на людях, мов дзвін без'язикий, ховає у собі слова, як скарби в землі. А це, бач, навіть жартувати зволив. Ось як кумерція розв'язала язика. Тепер би йому, напевне, і тітка Марійка позаздрила б.

Я так починаю гніватись на дядечка, таким косую на нього оком, що навіть тато здивовано зиркнув на мене. А дядечко Володимир далі пряв свою пряжу, як павук павутиння, жалів нас, бажав щастя і все розхвалював оті краї, де люди не мають скрути на землю.

? Там середняку нарізають навіть по двадцять ? двадцять п'ять десятин, а тут тяжко сіяти, коли нема чого орати.

? Чого б вам, Володимире, не поїхати туди? ? обізвалася крізь сльози мама.

? Мені? ? отетерів дядечко. ? Як це? І чого це мені? Що ми ? гірші за людей! ? але одразу ж спохопився, що бовкнув зайве. ? Я, жінко добра, вже й тут призвичаївся до своїх негараздів, до своїх десятинок. Це не та розкіш, коли чорнозем на сажень залягає, але з хліба не зводить. То будемо сватами?

? Ви ж казали, що не маєте за душею ні копійчини, ? в'їв батько.

? Для вас витрушу останнє, ? розщедрився дядечко. ? Чого не дотрушу-позичу, на чийсь білий папір усю душу закладу. Яку ж ціну правите за свою десятинку?

? Сто двадцять карбованців золотом.

 ? Що-що?! ? вдавано не дочув дядечко і повернув до батька хащувате вухо.

? Сто двадцять кажу.

? Сто двадцять! ? жахнувся дядечко, став вислогубим і вибалушив очі на тата. ? Бійтесь, Панасе, бога і людей. Красна їй ціна ? шістдесят карбованців, але я вам, по-свояцьки, накину ще десятку. Знайте мою добрість.

? Хіба ви колись не розминулись із нею?

? Ой Панасе, Панасе, тримайте свої насмішечки хоч на кінчику язика... То за сімдесят віддасте? У мене ж п'ятірки, як зорі в жнива, ? з самого місяця відлиті.