Пригоди Гекльберрі Фінна - Твен Марк. Страница 11

Серце мені тіпнулось. Я вже й не додивлявся, що воно там і до чого, обережно спустив курок і кинувся потихеньку навтьоки. Час від часу я зупинявся на хвильку в гущавині і прислухався, але хекав я так голосно, що не міг нічого розібрати. Тоді я прокрався трохи далі й знову прислухався, а там знову і знову. Трапиться пеньок, а я думаю людина; якщо під ногою в мене тріщала хворостинка, я почував себе так, немов дихання мені хтось переломив надвоє і в мене залишилася тільки половинка, ще й до того коротша.

Коли я повернувся до намету, то почував себе досить кепсько, злякавсь — аж у жижки шпигало. Проте, кажу я сам до себе, зараз не час дурня клеїти. Ну, я й попереносив швиденько усі мої манатки назад до човна, щоб їх ніхто не помітив, а тоді погасив вогонь та порозкидав попіл так, щоб усе виглядало немов тогорічна стоянка, а потім виліз на дерево.

Просидів я на тому дереві, мабуть, годин зо дві; але нічого не побачив і нічого не почув — мені тільки здавалося, ніби я чую і бачу силу-силенну різних страхіть. Не міг же я сидіти на дереві вічно! Нарешті я з нього зліз, зашився у гущавину і весь час був насторожі. Поїв я тільки ягід та того, що залишилося від сніданку.

Під ту пору, як почало смеркатись, я таки добре зголоднів. Тому коли вже зовсім стемніло, тихесенько пробрався до річки і, поки місяць ще не зійшов, переправився на іллінойський берег — за чверть милі від острова. Там я забрався в ліс і зварив собі вечерю, та тільки-но вирішив тут же таки заночувати, як це раптом чую: туп-туп, туп-туп; я й подумав: коні біжать, трохи згодом чую — десь люди гомонять. Я швиденько позносив усе назад до човна, а сам крадькома подався лісом на вивідки. Відійшов я зовсім недалечко, аж раптом — чоловічий голос:

— Краще спинимося тут, якщо знайдемо зручне місце; коні геть зовсім потомились. Давайте-но роздивимося навколо.

Де вже було чекати, — я відіпхнув човен від берега й тихенько перемахнув назад. Прив'язав човна на старому місці і вирішив, що в ньому й заночую.

Спав я погано: в голову лізли різні думки і заважали мені заснути. До того ж щоразу, як прокидався, мені здавалося, ніби хтось хапає мене за комір. Такий сон не міг мене підкріпити. Врешті кажу сам до себе: «Не діло так жити! Треба з'ясувати, хто тут на острові є, крім мене. Хай там що, а довідаюсь!» Після такого рішення мені відразу полегшало на серці.

Взяв я весло та й відіпхнувся від берега на крок чи два, а далі повів човна вздовж острова, весь час тримаючись у затінку. Світив місяць, і поза смугою тіні було зовсім світло, ну просто як удень. Я плив мало не цілу годину; кругом — тиша, все спало. За цей час я встиг допливти майже до кінця острова. Повіяв свіжий вітерець, аж по воді жмури пішли, — це означало, що ніч кінчається. Я гребнув веслом і повернув човна носом до берега; тоді захопив з собою рушницю, виліз із човна й прокрався на узлісся. Сів там на колоду й став дивитися крізь листя. Я побачив, як місяць пішов з чатів і темрява почала огортати річку. Але невдовзі понад вершечками дерев заясніла світла смуга, і я зрозумів, що скоро почне світати. Тоді я взяв рушницю й подався нишком у той бік, де наскочив учора на згасле вогнище, — я щохвилини зупинявся та прислухався. Але мені все не щастило: ніяк не міг знайти того місця; Коли це нарешті бачу — й справді щось блимав між деревами. Я почав підкрадатися, обережно й не поспішаючи. Підійшов зовсім близько й тоді виразно побачив, що там лежить на землі якийсь чоловік. Я так і похолов від страху. Чоловік той вкутався з головою у ковдру і мало не втиснувся в самісіньке багаття. Я присів у кущах кроків за шість від вогнища і не зводив з нього очей. Тим часом почало розвиднятися. Незабаром чоловік позіхнув, потягся, скинув із себе ковдру — і виявилось, що то Джім, негр міс Уотсон! Ох, і зрадів же я, коли його побачив! Кажу до нього:

— Здоров, Джіме! — та й виліз із кущів.

А він як підскочить, очиська вилупив. А тоді впав на вколішки, склав руки й почав благати:

— Не руш мене, не руш! Я ніколи мерців не кривдив. Я завжди любив померлих і робив для них усе що міг. Іди собі назад до річки! Ой, не чіпай старого Джіма, залиш його! Він же завжди з тобою приятелював!

Мені недовго довелося переконувати старого, що я справді не мрець. Я дуже зрадів, коли побачив Джіма. Тепер я вже був не самотній. Я не боявся, що він викаже, де я переховуюсь, — я так йому й сказав. Я весь час говорив, а він сидів мовчки й дивився на мене. Тоді я й кажу:

— Тепер уже зовсім розвиднілося. Не завадило б поснідати. Розпали-но багаття, підкинь більше хмизу.

— А нащо ж його розпалювати? Хіба на те, щоб варити суниці та різну негідь? Але ти маєш рушницю, еге? З нею ми можемо добути собі чогось кращого за суниці.

— Суниці та різна негідь… — кажу я. — Цим ти годувався?

— Я не міг нічого іншого роздобути, — каже він.

— Ого! А чи давно ти на острові, Джіме?

— Я попав сюди другої ночі по тому, як тебе вбили.

— І ти був тут увесь час?

— Атож.

— І нічого не їв, окрім цієї погані?

— Ні, сер, анічогісінько.

— Ну то ти, мабуть, страшенно зголоднів, еге?

— Я, здається, міг би зараз коняку з'їсти! їй-богу, міг би! А ти давно вже на острові?

— З тієї ночі, як мене вбили.

— Ти диви! А що ж ти їв? Е-е, таж маєш рушницю. Ого! Це добряча штука! Тепер ти підстрель що-небудь, а я тим часом розпалю багаття.

Ми разом пішли до того місця, де стояв мій човен, і, поки Джім розводив вогонь на галявинці між деревами, я приніс борошно, і копчену поребрину, і каву, і кавник, і сковорідку, і цукор, і бляшані кухлі; негр аж остовпів з подиву, гадаючи, що все те я добув чаклунством. Ще й до того я впіймав на гачок добрячого сома, а Джім порізав його своїм ножем і засмажив.

Коли сніданок був готовий, ми порозлягалися на траві й поїли його просто з вогню. Джім так уминав, що аж за вухами лящало, — він же перед тим мало не помер з голоду. Правду сказати, ми обидва понаїдалися аж по самісіньку зав'язку, а коли наситилися, лягли відпочити.

Джім помовчав трохи, а тоді й питає:

— Слухай-но, Геку, а кого ж то вбили в отій халупі, якщо не тебе?

Тоді я розповів йому все, як воно було, а він слухав, слухав та й каже:

— Ну й спритний же ти хлопець! Навіть Том Сойєр і той краще не придумав би.

Тоді я спитався в нього:

— А ти як тут опинився, Джіме? Який дідько тебе заніс на острів?

Він зніяковів і якусь хвилину мовчав. А потім і каже:

— Мабуть, краще нічого не говорити.

— Чому, Джіме?

— Знаєш, є на те причини… А ти мене не викажеш, якщо я розповім тобі всю правду? Ти ж нікому не скажеш, Геку?

— Та нехай мене грім торохне, коли я кому скажу, Джіме!

— Ну добре, я тобі вірю, Геку… Я… я втік.

— Джіме!

— Пам'ятай, ти обіцяв нікому не казати! Сам знаєш, що обіцяв нікому не казати, Геку!

— Авжеж, знаю. Раз обіцяв нікому не казати, то й не скажу. Слово індіанця, нікому не скажу! Всі назвуть мене, звісно, підлим аболіціоністом і зневажатимуть за те, що я тебе не виказую, ну й нехай собі, чхав я на них! Я нікому нічого не скажу і туди більше не повернуся — нізащо! Отже, шквар, розповідай!

— Ну, то он як воно сталося. Стара господиня, цебто міс Уотсон, усе гризла мене й гризла, їй-богу, життя мені від неї не було, а все ж вона завсіди казала, що зроду не продасть мене до Орлеана. Та ось я помітив, що останнім часом до неї вчащає один чоловічок, що неграми торгує, ну, я й занепокоївся. Якось пізнього вечора підкрався я до дверей, а двері ті були трохи відхилені, і чую, як стара господиня каже до вдови, що вона, мовляв, надумала продати мене аж у Орлеан; їй, мовляв, таке зовсім і не до душі, та коли ж за мене дають вісімсот доларів, то де вже там устояти проти такої купи грошей! Удова намагалася відраяти її від цього, мовляв, не треба мене продавати, та я вже й не став дожидатися, чим та розмова скінчиться, а метнувся звідтіль і накивав п'ятами.

Збіг я з горба — думав поцупити якого човна десь на річці вище міста; але на березі вешталося сила люду, то я й сховався в старій бондарні, щоб пересидіти який час, поки всі порозходяться. Просидів я там цілу ніч. Усе хтось швендяє та й швендяє поблизу! Годині десь о шостій ранку почали пливти повз мене човни, а близько восьмої чи дев'ятої — в кожному з них, чую, тільки об тім і гомонять, як твій батько приїхав до міста й розповів, що тебе вбили. У тих човнах сиділи леді й джентльмени, що їхали оглядати місце вбивства. Часом човни приставали до берега, щоб вони перепочили, перше ніж переправитися через річку; ото із їхніх розмов я й довідався про вбивство. Мені було дуже шкода, що тебе вбили, Геку… Але тепер, звісно, вже ні.