Пригоди Гекльберрі Фінна - Твен Марк. Страница 41

Потім король знову розпатякався: оголосив раптом, що він та його небоги дуже потішаться, якщо найближчі друзі їхньої родини зроблять їм ласку і завітають нині до них на вечерю та допоможуть обмити й обрядити покійника; і, коли б його нещасному братові смерть не стулила уста, він назвав би найдорожчі для нього імена, що їх так часто згадував у своїх листах; ось він назве їх одного за одним — це велебний містер Гобсон, та диякон Лот Хові, та містер Бен Ракер, та Ббнер Шеклфорд, та Леві Белл, та лікар Робінсон, та їхні жінки, та вдова Бартлі.

Велебний Гобсон та лікар Робінсон саме під цей час обидва промишляли у протилежному кінці містечка, тобто я маю на думці, що лікар випроваджував хворого на той світ, а пастор напучував його порадами. Адвокат Белл поїхав до Луїсвілла в якихось справах. Але інші були тут присутні, і всі вони підходили одне за одним і тиснули королю руку, дякували йому й розмовляли з ним; а потім вони стискали руку й герцогові, але нічого йому не казали, а тільки всміхалися й хитали головами, мов дурноверхі блазні, а той витворяв руками різні фіглі та все жебонів «Гу-гу-гу-гу-гу», наче немовля, що не вміє ще говорити.

А король знай ляпав язиком і водночас хитро випитував мало не про всіх у місті, не минаючи й послідущого собаки; водночас він згадував про всілякі незначні події, що траплялися в місті, чи то в Джорджевій родині, чи то в Пітеровій. І щоразу посилався на Пітерові листи, даючи всім наздогад, що все те писав до нього Пітер; звісно, то була нахабна брехня, бо всі відомості він випитав у того молодого телепня, якого ми підвезли до пароплава.

Потім Мері Джейн принесла листа, якого залишив її дядько, і король зачитав його вголос, зрошуючи рясними сльозами. Пітер Вілкс відписав дівчатам свій будинок та три тисячі доларів золотом, а чинбарню (яка давала неабиякий прибуток) та інші будівлі з грунтом (що варті були близько семи тисяч), а також три тисячі доларів золотом відписав він своїм братам — Гарві та Вільямові, зазначивши, що ті шість тисяч закопано в льоху. Обидва пройдисвіти сказали, що зараз же підуть до льоху та дістануть ті гроші й поділять їх, як то належить, а мені загадали нести свічку. Ми замкнули за собою льохові двері, а коли вони знайшли торбину, то висипали гроші тут же таки на долівку, — дуже втішно було дивитися на таку купу блискучих золотняків. Ех, щоб ви були бачили, як нашому королю і очі, й зуби розпалились! Він ляснув герцога по плечу та й каже:

— Ого! Оце так удача! Що скажете? Слухайте, герцогу, адже ж це перевершує «Неабищо», еге?

Герцог погодився, що таки перевершує. Вони гребли золотняки руками, просівали їх крізь пальці, впускаючи їх з брязкотом додолу; тоді король мовив:

— Що й казати! Не забувайте — ми тепер брати померлого багатія й представники живих його спадкоємців, — це не найгірша роль для нас, герцогу. От що значить покладатися на провидіння. Зрештою, це найпевніша справа. Я перепробував усілякі способи, але кращого за цей годі шукати.

Кожен на їхньому місці задовольнився б цією купою грошви і взяв би її на віру. Та де там! Вони обов'язково мусили перелічити. Отож полічили — і вийшло на чотириста п'ятнадцять доларів менше. Король і каже:

— Морока б його вбила! Цікавий я знати, де він оті чотириста п'ятнадцять доларів подів?

Побідкалися вони трохи, а потім кинулися шукати й поперекидали все чисто. Тоді герцог сказав:

— Нічого не вдієш, небіжчик був хворий, міг і помилитись. Я гадаю, що саме так і сталося. Найкраще — це погодитися з тим, що так воно є, й промовчати. Обійдемося й без них.

— Звісно, обійдемося й без них! То пусте, я про те зовсім не жалкую! Мене от недолік турбує — ось про що я думаю. Ви розумієте й самі, що ми повинні удавати тут із себе людей дуже чесних, щиросердих та шляхетних. Гроші ці треба зараз же винести нагору та перелічити там перед усіма, щоб на нас не впало й найменшої підозри. Проте, якщо небіжчик твердить, що тут шість тисяч доларів, буде велика прикрість коли виявиться, що…

— Стривайте! — вигукнув герцог. — Давайте-но поповнимо недостачу. — І він почав витрушувати золоті зі своєї кишені.

— Це чудова думка, герцогу! У вашої світлості й справді вельми світла голова! — сказав король. — їй-богу, це ж таки «Неабищо» знову нам у пригоді стало! — та й собі почав кишені вивертати, добуваючи звідтіля золоті монети й ставлячи їх стовпчиками.

Це їх мало не розорило, зате в торбині лежало рівно шість тисяч.

— Слухайте-но, — мовив герцог, — маю ще одну думку! Ходімо нагору, перелічимо прилюдно ці гроші, а потім візьмемо та й віддамо їх дівчаткам.

— Чудово, герцогу, дайте я притисну вас до моїх грудей! Блискуча ідея! Ну, й голова, вперше таку бачу! Ох, і хитра ж це штука — кращого й не придумаєш! Нехай тепер спробують нас підозрювати — це їм заткне рота!

Коли ми повернулися нагору, всі з'юрмилися навколо столу, а король почав рахувати гроші та складати їх стовпчиками, по триста доларів у кожному, — двадцять гарненьких маленьких стовпчиків. Усі дивилися на них неситими очима й облизувалися. Потім гроші згребли назад у торбину, а король, бачу, випростується й готується до нової промови. І за хвилю почав:

— Друзі! Мій бідний брат, що лежить отам, упокоївшись, у домовині, поставився вельми щедро до тих, кого залишив у цій земній юдолі. Він поставився вельми щедро до цих бідолашних маленьких овечок, яких любив та прихистив у себе в домі і які зосталися тепер без батька й без матері. Атож! І ми, ті, що знали його, знаємо, що він поставився б іще великодушніше до цих дівчаток, коли б не боявся образити свого любого брата Вільяма й мене. Чи, може, ви в тому маєте сумнів? Мені здається, що тут жодних сумнівів бути не може. Та й справді, що б же з нас за брати були, коли б ми стали йому на заваді в такій благородній справі й у такий час? Та що б же з нас за дядьки були, коли б ми пограбували — так, пограбували — в такий час цих бідних, лагідних овечок, котрих він так любив? Якщо я знаю Вільяма, — а я гадаю, що знаю, — він… А втім, я зараз його спитаю.

Король повернувся до герцога й почав йому щось завзято пояснювати на мигах, а герцог спочатку безтямно дивився на нього, мов заплішений дурень, а тоді раптом кинувся до короля, немов збагнувши, в чім річ, та давай гугукати на радощах та пригортати короля до себе мало не п'ятнадцять разів підряд, поки той звільнився. Тоді король сказав:

— Я знав це наперед. Я певен, що всі тепер розуміють, які він має щодо цього почуття. Отже, Мері Джейн, Сьюзен, Джоанно, візьміть ці гроші, візьміть усі! Це дарунок вам від того, хто лежить отам у домовині, захололий, але повний радості.

Тут Мері Джейн почепилася йому на шию, а Сьюзен та Заяча Губа почепилися на шию герцогові, й знов почалося таке обіймання та цілування, якого я зроду-віку не бачив. А всі присутні товпилися навколо зі сльозами на очах, та тиснули обом шахраям руки, аж трохи їх не повідривали, та примовляли раз у раз:

— Які ж ви добрі та милі! Як це шляхетно! Але як же так?..

А потім усі знов почали розводитися про покійника — і який він добрячий чоловік був, і яка ж то втрата непоправна й таке інше, й таке інше; а тим часом якийсь високий чоловік із вольовим підборіддям протовпився знадвору до кімнати й стояв собі осторонь, прислухався та придивлявся, ні до кого не звертаючись; та й до нього ніхто не звертався, бо король саме розпатякався, а вони всі понаставляли вуха, його слухаючи. З чого він почав, не пригадаю, а це вже дійшов до середини:

— … вони були найближчі друзі небіжчикові. Тому їх нині сюди й запрошено; проте ми хочемо, щоб завтра прийшли сюди всі, всі до одного: адже ж він усіх шанував, усіх любив, тож на похоронній оргії має бути присутнє все місто.

І такечки почав він на слухачів ману пускати, та зі своїх власних пишних фраз милуватися, та все ту «похоронну оргію» ні к лісу, ні к бісу телющити, аж зрештою герцогові терпець урвався, вхопив він клаптик паперу та й написав на ньому: «Похоронна церемонія, старий ви бовдуре!» — а тоді згорнув того папірця, подався наперед і, гугукаючи, простяг його понад головами людей королю. Той перебіг його очима, поклав до кишені та й каже: