Пригоди Гекльберрі Фінна - Твен Марк. Страница 70

— Не поводьтеся з ним суворіше, ніж потрібно, бо він непоганий негр. Коли я добрався туди, де лежав хлопчина, то відразу ж побачив, що без чиєїсь допомоги кулі не вийму; а залишити хлопця і поїхати по допомогу також не можна було — йому дедалі гіршало, незабаром він уже себе не тямив, казав, що не підпустить мене до себе і вб'є мене, якщо я крейдою поставлю хреста на їхньому плоті і всяку таку нісенітницю. Я сказав собі, що без чиєїсь допомоги не дам йому ради — і враз виповз звідкілясь оцей негр та й каже, що допоможе мені, він зробив усе, що треба, і то дуже вправно. Я, звісно, відразу догадався, що це отой утеклий негр, та що я мав робити! А мені ж довелося коло хворого решту дня та цілу ніч просидіти. Ото рахуба» скажу я вам; адже у місті на мене чекали два пацієнти з простудою, мені треба було їх провідати, проте я не насмілився й рухнутись, бо той негр міг чкурнути, і тоді пеню склали б на мене; а тут, як на гріх, жодний човен не підходив так близько, щоб я міг когось гукнути. Ну, й довелося мені на тому острові аж до нинішнього ранку стовбичити; я ніколи не бачив, щоб з негра була така сумлінна та дбайлива доглядальниця, а він же через те власною волею ризикував! Та ще й був до краю знесилений — по всьому було видно, що довелося йому тяжко працювати останнім часом. Цей негр привабив мене своєю добродушністю. Запевняю вас, джентльмени, що він вартий і тисячі доларів, та й обходитися з ним треба лагідніше. Я мав напохваті все, що треба, а хлопцеві було там не гірше, ніж удома, а може, навіть і краще, бо там дуже тихо; а проте я сидів, як на голках, прикутий до того плоту аж до нинішнього ранку; адже ж то не жарт — відповідав-бо я за обох! А на світанку, бачу, пропливають повз нас кілька чоловік човном і, на щастя, негр, що сидів біля солом'яника, на той час заснув і голову схилив між коліна. Я мовчки подав їм знак, і вони підкралися до нього, схопили й зв'язали, перш ніж він утямив, що воно й до чого, тож ми не мали з ним ніякого клопоту. А хлопець також спав, хоч і кидався вві сні; ну, ми пообмотували весла ганчір'ям, причепили пліт до човна і рушили тихенько до нашого берега, а негр за весь час не ворухнувся й не мовив жодного слова.

Він не лихий негр, джентльмени, я певен.

Хтось відгукнувся на те:

— З того видно, що й справді поводився він добре.

Тоді й решта трохи заспокоїлись, і я був дуже вдячний старому лікареві, що він заступився за Джіма, а ще я був радий, що й лікар думає про Джіма так, як я: коли я вперше зустрівся з Джімом, то відразу відчув, що в нього щире серце і людина він добряча. Всі погодились, що поводився він дуже добре і заслужив, щоб на це звернули увагу й чимось його нагородили. І всі до одного щиро обіцяли більше його не сварити.

Потім усі вийшли з халупки й замкнули Джіма на замок. Я сподівався, що вони скажуть зняти з нього бодай одного ланцюга, бо ті ланцюги важкі до біса, або порадять давати ще й м'яса та городини до хліба й води, та нікому з них таке й на думку не спало, а я вирішив, що мені краще не втручатися в цю справу; піду-но я до тіткі Селлі, думаю, та й переповім усе, що лікар казав, тільки-но мені пощастить обминути всі пороги та мілини — тобто пояснити їй, чому я забув сказати, що Сіда було поранено, коли ми з ним гналися за втеклим негром.

Часу мав я багато. Тітка Селлі доглядала хворого — день і ніч не виходила з його кімнати, а я щоразу, коли бачив дядька Сайласа, тікав від нього світ за очі.

Наступного ранку почув я, що Томові покращало й що тітка Селлі пішла до себе трошки подрімати. Я тихцем прослизнув до хворого в кімнату: якщо він не спить, то ми вдвох із ним придумаємо якусь побрехеньку, щоб замилити родичам очі. Але Том спав, і спав дуже спокійно, і обличчя його було зовсім бліде, а не палало, як тоді, коли його принесли. Я сів і почав чекати, коли він сам прокинеться. За яких півгодини до кімнати нечутно ввійшла тітка Селлі, — отуди к бісу, знову я вклепався! Вона приклала пальця до вуст, щоб я не обзивався, сіла поруч мене й почала пошепки хвалитися, що тепер усі ми можемо радіти, бо рана гоїться добре, і в хворого нарешті спокійний сон, і спить він уже довгенько, і виглядає зараз краще та спокійніше, і десять проти одного за те, що прокинеться він при добрім розумі, як завжди.

Ми сиділи й чатували коло нього, і нарешті він поворушився, розплющив очі, як звичайно, позирнув на нас і сказав:

— Ото!.. Що це?.. Я вдома?! Як же це? А де ж пліт?

— З ним усе гаразд, — відповів я.

— Аз Джімом?

— Також, — сказав я, але не зовсім упевнено. Та він нічого не помітив і провадив далі:

— Дуже добре! Чудово! Тепер ми вдома й цілі та здорові! Виходить, усе скінчилося щасливо. Ти розповів уже тітоньці?

Я хотів був сказати «так», але вона втрутилася в розмову й запитала:

— Про що саме, Сіде?

— Ну, про те, як ми все влаштували.

— Що влаштували?

— Ну, все. Та тільки ж одне й було: як ми звільнили втеклого негра — я і Том.

— Свят, свят, свят!.. Звільнили втек… Ой дитинко ж моя люба, про що ти говориш? Господи, він знову марить!..

— Ні, зовсім я не марю, я знаю, що кажу. Ми його справді звільнили — я і Том. Ми надумалися це зробити й зробили. І ми виконали наш задум якнайкраще!

Том почав розповідати, а тітка його не зупиняла, тільки сиділа й дивилася на нього широко розплющеними очима та слухала, слухала, і я бачив, що мені вже нічого втручатися.

— Атож, тітонько, скільки ми сил доклали! Цілі тижні працювали, година за годиною, та все ночами, поки ви всі спали. Нам довелося для цього й свічки цупити, і простирадло, і сорочку, і вашу сукню, і ложки, і олов'яні тарілки, і ножі, і грілку, і жорно, і борошно та ще силу всіляких речей. Ви навіть і уявити собі не можете, скільки ми доклали сил, щоб змайструвати пилку, та пера, та написи поробити, та ще всякого багато, і як нам було весело! Ще й довелося нам домовину та інші страховиська малювати, писати анонімні листи від розбійників,' по громовідводу вилазити вгору й спускатися вниз, прокопувати підземний хід до халупи, драбину мотузяну зсукати та запекти її в пирозі та пересилати в'язневі ложки, гвіздки й інші потрібні речі, всунувши їх у вашу кишеню…

— Боже мій, світе!

— … та напускати в халупку пацюків, змій і павуків, щоб Джім не нудьгував на самоті; а тут іще ви так довго тримали Тома з маслом у капелюсі, що трохи не зіпсували нам усієї справи, бо озброєні сусіди зайшли до халупи раніше, ніж ми встигли забратися звідти; тож ми вилізли мерщій і ну бігти, а вони нас почули та й кинулися за нами навздогін, — отоді мене й улучила куля, — а потім звернули ми з дороги й дали їм пробігти повз нас; а коли налетіли собаки, то їм було нецікаво плигати навколо нас, і вони кинулися в той бік, звідки долинав галас, а ми сіли в човен, і повеслували до плоту, й урятувалися, і Джім здобув собі свободу, і все це зробили ми самі — правда ж, чудово, тітонько?

— Зроду нічого подібного не чула! То, виходить, це ви, шельмівські хлопці, завдали нам такої мороки, геть памороки позабивали та налякали нас усіх мало не до смерті? Ох, аж руки мені сверблять, — так і кортить тут же розуму вам до голови нагнати! Подумати лишень, я тут щоночі… Ну, постривай же, любчику, тільки-но видужаєш, обох почастую березовою кашею!

Том аж сяяв з гордощів, він так радів, що ніяк не міг угамуватися — усе торохтів не вгаваючи; а тітонька раз у раз перебивала його та все сварилася, і обоє вони кричали навперебій — ну справжнє котяче збіговисько; а наостанці вона сказала:

— Ну, гаразд, радій собі! Та гляди, якщо ви знов із ним злигаєтеся…

— Із ким злигаємося? — запитав Том, перестаючи всміхатися й зиркаючи на нас здивовано.

— Із ким? З утеклим негром, звичайно. А з ким же ти думав?

Том глянув на мене суворо й мовив:

— Томе, ти ж мені тільки-но казав, що з ним усе гаразд. Виходить, він не втік?

— Хто? — перепитала тітка Селлі. — Втеклий негр? Та кажу ж тобі, що ні! його знову впіймали, живого й здорового, і він знову сидить у халупі й сидітиме на хлібі й воді, та ще й у кайданах, поки його забере хазяїн, а ні, то його продадуть з аукціону.