Хатина дядька Тома - Бичер-Стоу Гарриет. Страница 38

Незабаром і в священика, і в лікаря, і в людній крамничці міс Пібоді стало відомо, що Офелія Сен-Клер «нібито міркує собі їхати в Орлеан до свого двоюрідного брата», і нема нічого дивного, що й усе селище залюбки пристало до тих важливих міркувань. А коли громадськість упевнилася, що вона таки надумала їхати, усі її друзі та сусіди два тижні підряд навперейми запрошували її на чай, щоб розпитатися про її наміри й належним чином їх обговорити. Міс Моузлі, прикликана в дім Сен-Клерів на допомогу як кравчиха, ставала в селищі дедалі значнішою особою в міру того, як поповнювався звірений на неї гардероб міс Офелії. Було достеменно відомо, що сквайр¹ Сінклєр, як вимовляли там прізвище Сен-Клера, відлічив міс Офелії півсотні доларів і звелів їй пошити собі найкращі убори, які вона схоче, і що їй уже прислано з Бостона дві шовкові сукні та капелюшок. Щодо цього громадська думка розділилась: одні вважали, що коли вже на те пішло, то раз у житті можна собі таке дозволити; другі вперто твердили, що краще б пожертвувати ці гроші на благодійництво. Проте обидві сторони погодились, що такої парасольки, як та, що її міс Офелія одержала з Нью-Йорка, в їхніх краях ще не бачили і що хоч би яка там вона була, а в неї є одна шовкова сукня, котра любісінько може сама собою стояти на підлозі². Ходили вірогідні чутки й про дивовижний носовичок, оздоблений мережкою, а дехто навіть переказував, що міс Офелія має носовичок, обшитий мереживом та ще й начебто вишиваний по ріжках. Однак ця остання деталь не була підтверджена достатніми доказами, отож вона лишається нез’ясована й на сьогодні.

1 Сквайр — землевласник, поміщик.

2 Ідеться про так званий кринолін — спідницю на обручах, яку носили за тих часів жінки у вищих колах.

І ось ви бачите перед собою міс Офелію, високу на зріст, пряму, кощаву, в коричневій з полиском дорожній сущі. Обличчя в неї худорляве, з гострими рисами, уста міцно стулені, як і належить людині, що завжди має свою певну думку про все на світі, а її доскіпливі темні очі пильно позирають навколо, неначе вишукують, чи нема де чогось такого, що потребує її втручання. Рухи її різкі, рішучі й енергійні; вона не дуже балакуча, та коли вже щось каже, то каже влучно й доречно. У своїх звичаях вона — уособлення порядку, методичності й скрупульозності, Вона точна, мов годинник, і неухильна, мов паровоз, і до всього, що суперечить її принципам, відчуває глибоку неприязнь та зневагу.

Найстрашніша з погляду міс Офелії людська вада, яку вона мала за причину причин усього лиха, — безпорадність, і то було в неї чи не найуживаніше слово. Мовлене з особливим притиском, воно виявляло граничний ступінь зневаги і стосувалося всіх випадків життя, коли якесь починання не мало належного розвитку й логічного завершення. Люди, що нічого не робили, чи не знали напевне, що вони мають робити, чи не вміли рішуче довести до кінця розпочату справу, збуджували в ній безмежне презирство, виказуване здебільшого не словами, а похмурою крижаною мовчанкою, неначе їй було гидко принизитись до того, щоб говорити вголос про такі речі.

Розум міс Офелія мала ясний, гострий і діяльний, добре зналася на історії та англійській класичній літературі і й межах свого неширокого виднокругу судила про все досить мудро. її релігійні погляди були чітко окреслені, понумеровані й розкладені такими ж акуратними стосиками, як і речі у валізі. їх завжди було рівно стільки, скільки належало, і ні на одну більше. Те саме можна сказати й про її засади в повсякденному житті, як-от, приміром, у хатньому господарстві чи в стосунках з односельцями. Та передусім і над усе важила для неї найглибша підвалина її життя — сумлінність.

Міс Офелія була справжньою рабинею обов’язку. Досить їй було повірити, що її кличе, як вона звичайно казала, «голос обов’язку», то її не зупинили б ані огонь, ані вода. Вона б залюбки кинулася в колодязь чи в гарматне жерло — аби тільки була певна, що її клич туди той голос. її взірець обов’язку був такий високий, бездоганний та всеосяжний і давав так мало попуску людській слабості, що й сама вона, незважаючи на всі свої героїчні зусилля, ніяк не могла його досягти, і над нею завжди тяжіло дошкульне відчуття власної недосконалості.

То з якого ж дива міс Офелія згодилась поїхати з Огюстеном Сен-Клером, цим веселим, безтурботним, непрактичним скептиком, що з легковажною і недбалою зухвалістю топтав під ноги всі її дбайливо плекані звичаї та засади?

Скажемо правду — міс Офелія любила його. Коли він був ще малим хлопчиком, вона читала йому вголос, лагодила одіж, причісувала волосся і взагалі дбала про нього. Десь у її серці був теплий закуток, і Огюстен, як звичайно, майже цілком привласнив його собі. Отож йому не довелось надто довго переконувати міс Офелію, що «голос обов’язку» кличе її до Нового Орлеана і що вона повинна їхати з ним, щоб піклуватися про Єву і вберегти його дім від занепаду, до якого можуть призвести безнастанні недуги його дружини. Думка про будинок, що лишився без догляду, знайшла відгук у її Серці; до того ж вона полюбила милу дівчинку, яку навряд чи хто не любив. І хоч вона вважала Огюстена мало не за поганина, проте по-своєму любила його, сміялася з його жартів і ставилась до його вад з такою поблажливістю, що ті, хто її знав, ніяк би цьому не повірили. Про все інше щодо міс Офелії читач дізнається сам коли познайомиться з нею особисто.

А тим часом вона сидить у своїй каюті серед великих та малих саквояжів, скриньок і кошиків, заклопотано спаковуючи, ув’язуючи та замикаючи їх.

— Єво, ти пам’ятаєш, скільки в тебе речей? Звісно, що ні, — діти ніколи нічого не пам’ятають. Отже, крапчастий саквояж і голуба коробка з твоїм капелюшком — це два… гумовий кошелик — три… моя швацька скринька — чотири… моя сумка — п’ять… коробка з комірцями — шість… і онде ще маленька валізка — сім. А де ти поділа свою парасольку? Дайн-о її сюди, я загорну її в папір і прив’яжу до своїх парасолів… Отак.

— Тітонько, навіщо? Ми ж поїдемо просто додому.

— Щоб усе було на місці, дитя моє. Коли хочеш маяти речі, треба їх берегти. Слухай, Єво, а ти сховала свій наперсток?

— Ой, тітонько, я не пам’ятаю.

— Ну дарма, зараз я подивлюсь у твоїй шкатулці… Ага, осьде він. Наперсток, віск, дві шпульки, ножиці, ножик, голки… Все тут. Гаразд, поклади на місце. І як це ви їхали удвох з татом? Певне, весь час щось губили.

— Еге ж, тітонько, я губила чимало речей. Та коли ми десь зупинялися, тато купував мені нові.

— Та що ти кажеш, дитя моє? Ну й звичай!

— Дуже зручний, тітонько.

— Яка жахлива безпорадність!

— Що робити з цією валізою, тітонько? — спитала Єва. — Вона така повна, що не зачиняється.

— Повинна зачинитися, — відказала тітка войовничим тоном.

Вона притоптала речі у валізі й зіпнулася на неї. Та валіза однаково не зачинялась як слід.

— Ану залазь і ти, Єво! — рішуче мовила міс Офелія. — Зачинили раз, то зачинимо й тепер. Ця валіва мусить зачинитися — нічого більше їй не лишається.

І валіза, як видно, перестрашена тим категоричним присудом, подалася. Замок заклацнувся, і міс Офелія переможно сховала ключик.

— От ми й готові. А де твій тато? Певно, вже час виносити речі. Ану, Єво, подивись, чи не видно його де.

— Та онде він у чоловічій каюті, їсть апельсин.

— Може, він не знає, що ми вже під’їжджаємо. Чи не збігала б, ти йому сказати?

— Тато ніколи не квапиться, — мовила Єва. — Та й ми ж іще не під’їхали до пристані. Ой, ідіть сюди, тітонько! Погляньте — онде наш будинок, он на тій вулиці!

Тим часом пароплав, тяжко стогнучи, мов якесь зморене величезне чудовисько, почав прокладати собі дорогу між численними суднами, що стояли біля пристані. Єва радісно показувала на шпилі, дахи та вулиці рідного міста.

— Так, так, люба, все дуже гарне, — мовила місіс Офелія. — Та ба! Пароплав уже спинився! Де ж це твій тато?

Навколо зчинилася звичайна метушня, яка буває на пароплаві в кінці дороги. Носії металися на всі боки, чоловіки тягли валізи, саквояжі, скриньки; жінки стурбовано шукали дітей, і весь той натовп сунув до сходень.