Хатина дядька Тома - Бичер-Стоу Гарриет. Страница 56

— Ой лишенько! Та повинен, повинен… Але, як каже Топсі, я такий поганий!

В отакий приблизно спосіб і тривало виховання Топсі десь років зо два. Міс Офелія день у день терпіла її вибрики, мов напади якоїсь хронічної хвороби, і з часом навіть звикла до них, якот, буває, звикаєш до невралгії чи мігрені.

Що ж до Сен-Клера, то його ця дівчинка просто забавляла, як забавляють людей штуки папуги чи цуценяти. Коли Топсі за свої лихі витівки потрапляла в неласку у інших мешканців будинку, вона завжди шукала захисту біля його крісла, і Сен-Клер незмінно визволяв її з біди. Він часто давав дівчинці дрібні монетки, які вона витрачала на горіхи та цукерки і з безтурботною щедрістю обділяла всіх дітлахів у господі. Слід віддати Топсі належне: вона мала добру й великодушну вдачу, а Злою ставала лише тоді, коли мусила захищатися.

Отже, тепер Топсі введена в нашу оповідь і надалі час від часу з’являтиметься в ній поряд з іншими дійовими особами.

Розділ XXI

Кентуккі

Певне, читач не відмовиться повернутись на час до знайомого нам кентуккійського маєтку, заглянути в Томову хатину й побачити, як живуть ті, кого ми там залишили.

Було тихе літнє надвечірня, і двері та вікна просторої вітальні стояли розчинені навстіж, немовби припрошуючи хоч сякий-такий вітерець ласкаво завітати в дім. Містер Шелбі сидів у суміжній з вітальнею галереї, що тяглася вподовж усього будинку й з обох боків мала вихід на балкони. Біля дверей вітальні, схилившись над шитвом, сиділа місіс Шелбіусього було видно, що їй не дає спокою якась думка і вона тільки й чекає слушної нагоди, щоб її висловити.

— А ти знаєш, — нарешті обізвалася вона, — що Хлоя одержала від Тома листа.

— Справді? Певне, Том уже має на новому місці якогось приятеля. Ну, то як же йому там живеться?

— Як я зрозуміла, його купив якийсь дуже родовитий господар, — відказала місіс Шелбі. —ним добре поводяться і не переобтяжують роботою.

— Он як! Ну що ж, я радий за нього… дуже радий, — щиро мовив містер Шелбі. — Може статись, він так звикне до Півдня, що й не схоче повернутися сюди.

— Навпаки, — заперечила місіс Шелбі, — він дуже хоче знати, коли ми назбираємо грошей, щоб викупити його.

— Цього я й сам не знаю, — сказав містер Шелбі. — Досить раз потрапити в скруту, як потім їй і кінця не видно. Вона мов те болото: одну ногу витягнеш, друга загрузне. Позичаєш в одного, щоб віддати другому, а тоді ще в когось, щоб поквитатися з першим. А там не встигнеш і сигари скурити, як на тебе вже сиплються всі оті трикляті папірці від кредиторів — нагадування, вимоги, повістки, — і пішла колотнеча!

— Як на мене, любий, то цьому лихові можна зарадити. Чому б нам не продати коней і одну з твоїх ферм, щоб розплатитися з боргами?

— Сміх та й годі, Емілі! Ти наймиліша жінка в цілому Кентуккі, а все ж тобі й невтямки, що ти нічого не розумієш у цих справах. І взагалі жінки нездатні їх розуміти.

— Але принаймні, — мовила місіс Шелбі, — ти міг би трохи пояснити мені своє становище. Ну, хоча б показати список усіх твоїх боргів і перелік того, що винні тобі інші. Може, я й допомогла б тобі щось заощадити.

— Ой Емілі, дай мені спокій! Не можу я напевне сказати. Я й сам лиш приблизно знаю, як стоять справи. Це тобі не Хлоїні пироги, що їх можна обміряти і сяк і так. Кажу ж тобі, ти нічого в цьому не тямиш!

І містер Шелбі, не маючи іншого способу підкріпити свої слова, підвищив голос. То дуже зручний І переконливий доказ, коли чоловік обговорює справи з дружиною.

Місіс Шелбі зітхнула й на тому облишила розмову. Правду сказати, хоч вона, як цілком слушно зауважив її чоловік, була жінка, проте розум мала ясний і діяльний, а твердістю вдачі, безперечно, переважала самого містера Шелбі. Отож її пропозиція допомогти йому в справах була не така вже й безглузда, як то здавалося містерові Шелбі. Вона всім серцем прагнула додержати, слова, яке дала Томові й тітоньці Хлої, і скрушно зітхала, пригнічена марністю своїх спроб.

— То ти гадаєш, що ми ніяк не зможемо зібрати грошей на викуп? Бідолашна тітонька Хлоя! Вона ж так сподівається!

— Дуже жаль. Мабуть, я таки поквапився з тією обіцянкою. Хтозна, як усе воно буде, але краще б уже тепер сказати Хлої, щоб вона не сподівалася даремно. Десь за рік чи два Том матиме нову жінку, то нехай би й вона підшукала собі когось іншого.

— Містере Шелбі я завжди навчала своїх людей, що шлюб для них так само священний, як і для нас. Тож я й подумати не можу порадити таке Хлої…,Д ніколи не дозволю собі зрікатись, обіцянок, що їх дала цим нещасним створінням. Коли вже нема іншого способу дістати ці гроші, я зароблю їх уроками музики. Я певне що охочих знайдеться досить, і я здобуду потрібну суму власною працею.

— Невже ти принизишся до такого, Емілі? Ні, я цього не допущу.

— Принижуся? Не більше, ніж коли б зрадила довіру цих нещасних. Аж ніяк!

— Ну, ти завжди схильна розводити героїчність, Емілі, — сказав містер Шелбі. — Але я раджу тобі добре подумати, перше ніж іти на таке донкіхотство.

Тут розмова була перервана появою тітоньки Хлої.

— Будьте ласкаві, пані, — мовила вона з веранди.

— Чого тобі, Хлоє? — спитала господиня, підводячись і йдучи туди.

— Чи не зволила б пані подивитися на оцю птицю?

Місіс Шелбі побачила кошик з попатраними курчатами й качками. Хлоя стояла над ними з сумовитим, незворушним обличчям.

— Я думала, може, пані звелить приготувати з них паштет.

— Та мені байдуже, тітонько Хлоє. Роби що хочеш. Хлоя стояла, неуважно перебираючи пташині тушки.

Було цілком очевидно, що думає вона зовсім не про них. Нарешті, уривчасто засміявшись, як то часто роблять негри, перше ніж висловити якусь непевну думку, вона промовила:

— Оце ж я кажу, чого б то панові й пані сушити голову, де б його розжитись на гроші? Хай би брали те, що саме пливе до рук. — І вона знову коротко засміялася.

— Про що це ти, Хлоє? — спитала місіс Шелбі. Вона вже догадалася з Хлоїної поведінки, що та чула всю її розмову з чоловіком.

— Ой, та про оте ж саме, пані! — відказала Хлоя, знову засміявшись. — Онде інші хазяї віддають своїхнегрів у найми і мають з того гроші, та ще й збуваються в домі зайвих ротів.

— То кого ж ти пропонуєш віддати в найми?

— Ой пані, та нічого я не пропоную. Оце тільки Сем казав, що в Луїсвіллі є один коди тор, чи як їх там звуть, то він ніби хоче найняти людину, щоб уміла добре пекти, і казав, платитиме їй чотири долари на тиждень, ось як.

— Ну то й що, Хлоє?

— То оце ж я й думаю, чи не час уже приставити Селлі до якогось діла. Вона ж онде вже скільки часу в мене під рукою і навчилася робити все не гірш, як я. То коли пані відпустила мене, я помогла б призбирати ті гроші. А за печиво своє я не боюся й ладна помірятися хоч з яким там кодитором.

— Кондитером, Хлоє.

— Ет, байдуже, пані! Всіх тих чудних слів однаково до ладу не затямиш.

— І ти думаєш покинути своїх малих?

— Та що там, пані. Хлопчики вже величенькі й можуть самі собі раду дати, вони до роботи беручкі. А малу візьме Селлі, то ж така славна дитинка, що її і доглядати не треба.

— Луїсвілл — не близький світ.

— Ет, ну то й що? Воно ж їхати вниз за водою, то, мабуть, і мій старий десь там недалеко? — промовила Хлоя запитливим тоном і подивилася на місіс Шелбі.

— Ні, Хлоє, він ще на сотні миль далі, — відказала міс Шелбі.

Обличчя Хлої посмутніло.

— Та дарма, все одно ти будеш там ближче до нього. Гаразд, можеш їхати, Хлоє, а твою платню, всю до цента, я відкладатиму на викуп чоловікові.

Хлоїне темне обличчя враз проясніло, мов хмарка, осяяна сонцем, і аж засвітилося радістю.

— Ой, яка ж у мене добра панії Оце ж і я про те саме подумала, бо мені не треба ні одежі, ні черевиків, анічогісінько. На мене не піде жодного цента. Скільки це в нас тижнів на рік, пані?