Хатина дядька Тома - Бичер-Стоу Гарриет. Страница 68

Том, зачувши з веранди звуки музики, підійшов до самих дверей вітальні і став слухати. Слів він, звичайно, не розумів, але мелодія і манера співу глибоко вразили його, особливо в найзворушливіших місцях.

Сен-Клер вкладав у кожне слово всю свою душу. Йому здавалося, що відкинулась темна заслона літ, що він знову чує материн голос і вторує йому. І спів, і музика бриніли живим почуттям, несхибно відтворюючи ті чарівні звуки, що за задумом Моцартового генія мали стати його посмертною піснею.

Закінчивши співати, Сен-Клер якусь хвилю сидів, підперши голову руками, а тоді встав і заходив по кімнаті.

Міс Офелія мовчала. У вітальні запала тиша. Обличчя Сен-Клера було сумне й замріяне.

— Не знаю, чому це я сьогодні весь час згадую матінку, — мовив він. — Якесь таке дивне відчуття, наче вона тут, коло мене. І все думаю про ті слова, що вона завжди мені казала. Просто дивно, як живо іноді постає в пам’яті минуле!

Він ще якийсь час задумано походжав по кімнаті, потім сказав:

— Піду я, мабуть, пройдуся трохи та дізнаюся, що там нового у вечірніх газетах, — і, взявши капелюх, вийшов надвір.

Том провів його до воріт і спитав, чи не піти і йому з ним.

— Ні, друже, — відказав Сен-Клер. — Я десь за годину повернуся.

Том пішов назад на веранду. Був гарний місячний вечір. Том сидів, дивлячись, як шугає догори й спадає вниз струмінь води у фонтані, і дослухався до його журкоту. Він думав про рідну домівку, про те, що скоро стане вільною людиною і зможе повернутися туди. Подумав, як ревно працюватиме, щоб викупити дружину й хлопчиків. Тоді з утіхою помацав м’язи на своїх темних руках — так, скоро вже вони належатимуть йому самому і, коли треба, зрушать гори, щоб визволити його сім’ю. Потім він подумав про свого благородного молодого господаря, а тоді й про чарівну маленьку Єву, і так заглибився в спогади про неї, що йому аж стало ввижатися, ніби він бачить у струмені фонтана її ясне личко й золотисті кучері. В тій задумі він і незчувся, як заснув, і йому привиділась Єва, що легким підтюпцем наближалася до нього — точнісінько так, як завжди, — з жасминовою гілочкою в кучерях з розпашілим личком і радісно усміхненими очима; та коли він поглянув на неї, вона нібито знялась угору, личко її враз поблідло, очі дивно заяскріли, і, огорнувшись золотим сяєвом, вона зникла з очей… В цю мить від воріт долинув гучний стукіт, гомін голосів, і Том прокинувся.

Він побіг відчинити, і в двір важкою ходою зайшло кілька засапаних незнайомців, несучи на знятій віконниці якусь людину, загорнуту в плащ. Світло лампи впало на обличчя людини, і Том раптом дико закричав від подиву й розпачу. Крик той розлігся луною по всіх галереях, а прибульці зі своєю ношею рушили до розчинених дверей вітальні, де міс Офелія і досі сиділа з плетінням.

Виявилося, що Сен-Клер зайшов у кафе переглянути вечірню газету. Поки він читав, поруч спалахнула бійка між двома чоловіками, що були вже трохи на підпитку. Сен-Клер і ще хтось там кинулись їх розбороняти. і, коли Сен-Клер намагався забрати в одного з розбишак ножа, той ударив його цим-таки ножем.

Будинок сповнився плачем, криком, лементом. Слуги в нестямі рвали на собі волосся, падали додолу, безладно й галасливо металися туди-сюди. Здавалося, лише Том і міс Офелія не втратили духу, бо й Марі билася в сильному нападі істерики. За наказом міс Офелії, поспіхом приготували одну з канап у вітальні й поклали на неї закривавлене тіло. Від болю і втрати крові Сен-Клер знепритомнів, коли міс Офелія дала йому покріпного, він прийшов до тями, розплющив очі, пильно подивився на всіх довкола, повів очима по кімнаті, спиняючи задумливий погляд на кожній речі, і зрештою втупився в портрет матері.

Приїхав лікар і взявся до огляду. З виразу його обличчя було зрозуміло, що ніякої надії нема, проте він заходився перев’язувати рану; міс Офелія і Том допомагали йому чим могли а кругом лунав плач і голосіння переляканих слуг, що юрмилися в дверях і під вікнами на веранді.

— А тепер, — сказав лікар, — треба, щоб вони всі пішли звідси. Єдині ліки для нього — цілковитий спокій.

Сен-Клер знову розплющив очі й довгим поглядом дивився на охоплених розпачем людей, що їх міс Офелія і лікар намагалися відпровадити з кімнати.

— Бідолашні! — мовив він, і по обличчю його перебіг вираз гіркого каяття.

Адольф нізащо не хотів іти. Знавіснівши з жаху, він кинувся на підлогу, і неможливо було переконати його підвестися. Решта послухалась умовлянь міс Офелії, бо вона сказала, що життя господаря залежить від їхнього спокою та покірливості.

Сен-Клер майже не міг говорити. Він лежав, заплющивши очі, та було видно, що його мучать гіркі думи. Трохи згодом він поклав свою руку на руку Томові, що стояв на колінах обіч нього, і проказав:

— Томе! Бідний мій друже!

— Що, пане? — засмучено спитав Том.

— Я вмираю! — мовив Сен-Клер, стиснувши йому руку.

— Може, послати по священика? — обізвався лікар. Сен-Клер заперечливо похитав головою. Тримаючи Тома за руку, він сумовито дивився На нього. Потім заплющив очі, але Томової руки не пустив. Отак перед брамою вічності чорна й біла рука поєднались у братерському потиску. Уста Сен-Клера ворушилися, наче він промовляв щось сам до себе.

— Свідомість потьмарилась… — сказав лікар.

— Ні! Навпаки — прояснилась! — жваво заперечив Сен-Клер. — Нарешті прояснилась!

Це зусилля до краю виснажило його. Обличчя його огорнула смертельна блідота, але водночас на ньому з’явився блаженний вираз спокою, ніби в заснулої змореної дитини.

Так він лежав кілька хвилин. Усі бачили, що настає кінець. Та перше ніж зітхнути востаннє, він розплющив очі, в яких раптом сяйнула радість, неначе він когось упізнав, тоді промовив: «Мамо!» — і помер.

Розділ XXIX

Беззахисні

Часто трапляється чути про те, як гірко плачуть негри, втративши доброго господаря. І то недарма, бо немає в світі нещасніших та беззахисніших людей, ніж раби в такій біді.

Дитина, що втратила батька, все ж залишається під опікою друзів і закону — вона щось важить, має певне становище і визнані права. Раб не має нічого. Закон розглядає його як істоту цілком безправну, як предмет купівлі та продажу. Якщо за ним колись і визнаються які-небудь людські бажання й потреби, то тільки з ласки та доброї волі господаря, а коли той господар помирає, у раба не залишається нічого.

Людей, що вміють уживати свою необмежену владу на добро іншим, дуже мало. Це знають усі, а найкраще — раби. Та й як їм не знати, що на десять лихих, жорстоких господарів припадає хіба один добрий і справедливий!

Отож не дивно, що по доброму господареві плачуть так невтишимо й довго.

Коли Сен-Клер помер, весь дім охопили жах і розпач. Смерть забрала його так несподівано, в розквіті молодості й сили! По всіх кімнатах та галереях будинку лунали плач і тужне голосіння.

Марі, зовсім розладнавши собі нерви від безперестанного потурання власним примхам, не мала духу протистояти страшному ударові, і тим часом, як її чоловік лежав на смертельній постелі, раз у раз непритомніла. І той, з ким її пов’язало священне таїнство шлюбу, пішов від неї без вороття, не змігши навіть сказати їй прощальне слово. Міс Офелія з притаманними їй мужністю та самовладанням була коло двоюрідного брата до останньої хвилини. Напруживши до краю зір, слух та увагу, вона робила все, що можна було ще зробити, і всім серцем прилучалася до тих палких молитов, що їх підносили нещасні раби за свого вмираючого господаря.

Коли Сен-Клера споряджали в останню путь, на грудях у нього знайшли простий медальйон. Усередині був мініатюрний портрет жінки з вродливім благородним обличчям, а внизу, під скельцем — пасемко темного волосся. Медальйон поклали назад на мертві груди — тлін до тліну, сумні рештки юнацьких мрій, що колись так хвилювали це холодне серце!

Минув похорон, з його показною пишнотою, жалобними вбраннями, молитвами та урочистими обличчями, і знову поплинули холодні, каламутні хвилі повсякденності, і знову постало неминуче питання: «Що робити далі?»