Хатина дядька Тома - Бичер-Стоу Гарриет. Страница 77

— З тим бісовим Томом ще буде нам халепа. Тільки те й робить, що підкладає бавовну в кіш до Люсі. То такий, що всіх негрів з пуття зіб’є, а вони й почнуть нарікати. Йому тільки дай волю! — сказав Сембо.

— Ти ба! От чорна падлюка! — мовив Легрі. — Треба буде його провчити, га, хлопці?

Обидва негри хижо вищирили зуби.

— Авжеж! Нехай пан Легрі сам його провчить. У цьому ділі пан переплюне і нечистого! — озвався Квімбо.

— От що, хлопці, найкращий спосіб привести його до тями — це загадати йому самому когось відбатожити. Буде йому наука!

— Ой, матиме пан мороку, щоб приставити його до цього діла!

— Дарма, укоськаю! — сказав Легрі, перекочуючи в роті тютюнову жуйку.

— А ще я хочу сказати про Люсі… То найвредніше й найпаскудніше бабисько на плантації! — провадив далі Сембо.

— Гляди мені, Семе! Я ж знаю, чого ти на неї таким чортом дихаєш.

— Та певно ж пан знає, що вона не послухалась панського слова й не схотіла мене за чоловіка, як пан сказав.

— Я б вибив з неї цей дур, — мовив Легрі, спльовуючи, — та от пора тепер гаряча і, мабуть, не варто позбуватися робочих рук. Вона кощава, а кощаві бабиська вперті, як чорти, їх треба бити смертельним боєм, щоб вони скорилися.

— Ет, ця Люсі така бісова ледацюга, вона однаково нічого не робить, тільки ходить та стогне. А працює за неї Том.

— Он як? Ну що ж, тоді нехай він сам її і відшмагає.! йому користь буде, і мені, — адже він не вибиватиме з неї душу так, як ви, бісове поріддя!

— Го-го! Га-га-га! — заіржали обидва негідники.

В тому моторошному реготі й справді було щось бісівське, що цілком підтверджувало визначення Легрі.

— Але ж, пане, Том і міс Кассі змовилися між собою і напхали їй кіш. То, певне, вага буде справна.

Я сам важитиму! — значливо сказав Легрі. Обидва наглядачі знову зайшлися своїм бісівським реготом.

— Отже, — мовив Легрі, — міс Кассі свою роботу зробила?

— Вона працювала, мов сатана з усіма чортами!

— Скидається на те, що в ній і справді сидить сатана! — сказав Легрі і, брутально вилаявшись, пішов до вагарні.

Стомлені й понурі, невільники мляво заходили до комори і з острахом ставили свої коші на вагу.

Поруч з вагою була грифельна дошка з іменами, і Легрі позначав на ній, хто скільки зібрав за день.

Томів кіш заважив належне, і тепер він занепокоєно дивився, чи поведеться жінці, якій він допомагав.

Хитаючись а утоми, вона виступила наперед і поставила свій кіш. Він заважив скільки треба, і Легрі добре Це бачив, але, вдавши розлюченого, закричав:

— Ах ти ж, ледаче бидло! Знову не вистачає! Ану стань отут, це тобі так не минеться!

Жінка застогнала з розпачу й знеможено повалилася на лаву.

Тепер до ваги підійшла жінка, яку звали міс Кассі, і з гордовитим, недбалим виглядом поставила свій кіш. Легрі глузливо, хоча й трохи запобігливо, зазирнув їй в лице.

Жінка пильно подивилася на нього своїми чорними очима, губи її ледь помітно заворушились, і вона сказала щось по-французькому. Ніхто не знав, що вона сказала, проте Легрі аж посатанів на виду й навіть підняв був руку, наче хотів її вдарити. Жінка окинула його гнівним, презирливим поглядом, повернулась і пішла геть.

— А тепер, — мовив Легрі, — іди-но сюди, Томе. Пам’ятаєш, я вже казав колись, що купив тебе не для чорної роботи. Я хочу тебе підвищити й поставити за доглядача. Отож сьогодні й почнеш наламувати руку в цьому ділі. Ану бери оцю негідницю та провчи її як слід. Ти ж не раз уже бачив, як це робиться.

— Нехай пан мені дарує, — сказав Том, — тільки я дуже прошу не ставити мене до такого діла. Я до нього незвичний, ніколи цього не робив і не здатен робити, аж ніяк не здатен.

— Не робив — то навчишся! А ні — то я швидко вкорочу тобі віку! — гримнув Легрі і, схопивши канчука з волової шкіри, щосили оперіщив Тома по обличчю.

За першим ударом без упину посипалися ще і ще.

— Отак! — мовив Легрі, спинившись, щоб звести дух. Може, ти й тепер скажеш, що не здатен цього робити?

— Так, пане, — відказав Том, утираючи кров, що збігала в нього по обличчю. — Я ладен працювати день і ніч, аж до скону, але такої кривди чинити не можу. Ні, пане, я ніколи цього не робитиму, ніколи!

Том завжди говорив тихо й лагідно, тримався шанобливо, і Легрі вважав його за легкодуха, якого неважко буде скорити. Та коли Том проказав останні слова, всі, хто був при цьому, вражено завмерли.

— О боже! — сплеснувши руками, вигукнула нещасна жінка.

Всі мимоволі перезирнулись і затамували віддих, ніби передчуваючи, страшну грозу.

Легрі на якусь мить аж остовпів, та потім люто загорлав:

— Що?! Ах ти ж мерзенне чорне бидло! Ти смієш казати мені, що я велю чинити кривду! Де ж би то вам, нікчемній худобі, розумувати про такі речі! Ось я покладу цьому край! Та за кого ти себе маєш, пане Томе? Мабуть, за велику персону, йоли вже берешся навчати свого хазяїна, де правда, а де кривда! То ти кажеш, що відбатожити цю негідницю буде кривда?

— По-моєму, кривда, пане, — відповів Том. — Бідолашна жінка квола й недужа. Це буде жорстоко, несправедливо, і я ніколи такого не вчиню. Краще вбийте мене, пане, коли ваша воля, але щоб я підняв на когось тут руку — ні, нізащо! Я краще помру!

Том говорив тихо, але в голосі його вчувалася непохитна рішучість. Легрі аж трусився з люті, його зеленкуваті очі палали ненавистю і, здавалося, навіть чуприна загрозливо настовбурчилась. Та, подібно до хижого звіра, що бавиться зі своєю жертвою, перше ніж її розірвати, він погамував свою нетерплячку і глумливо заговорив:

— Ач який превелебний собака завітав нарешті до нас, грішних! Ну чисто тобі святий, та ще й панського роду! З’явився, бач, навертати нас, грішників, на праву путь! О, він, певне, велика цяця! Гей ти, святенник дурисвіте, а ти ніколи не читав у тій своїй біблії, що слуга повинен коритися своєму панові? А хіба не я твій пан? Хіба не я виклав тисячу двісті доларів готівкою за все, чим напхана твоя клята чорна шкура? Хіба не мені тепер належать і тіло твоє, і душа? — І він люто стусонув Тома своїм важким чоботом. — Ану кажи!

Перемагаючи нестерпний біль, Том випростався і, звівши догори залите кров’ю та слізьми лице, вигукнув:

— Ні, ні, ні! Моя душа належить не вам, пане! Ви не купили її, не можете купити! І хоч би що ви робили, вам не заподіяти мені зла!

— Он як? — глузливо скривився Легрі. — А ось ми побачимо! Гей, Сембо, Квімбо! Ану відчухрайте цього собаку так, щоб він мені місяць рачки повзав!

Два здоровенних негри, що з лиховісною радістю накинулись на Тома, були справжнім уособленням темної сили. Нещасна мулатка злякано зойкнула; всі, немов у єдиному пориванні, схопилися на ноги. А ті двоє грубо потягли Тома геть, хоч він і не чинив ніякого опору.

Розділ XXXIV

Історія квартеронки

Настала ніч. Стогнучи й спливаючи кров’ю, Том лежав у старій занедбаній коморі серед поламаного реманенту, куп негодящої бавовни та іншого мотлоху.

Ніч була вогка й душна, і в густому повітрі роїлися хмари москітів, ще дужче роз’ятрюючи Томові рани, а пекуча жага, що була чи не найстрашнішою мукою, довершувала його нестерпні страждання.

— О боже! Зглянься на мене, дай мені сили все здолати! — у відчаї шепотів він.

Раптом почулася чиясь хода, і в очі йому сяйнуло світло ліхтаря.

— Хто там? Ой, бога ради, дайте хоч ковток води! То була жінка, яку звали Кассі. Вона поставила на підлогу ліхтар, налила з бутля води і, підвівши Томові голову, дала йому пити. Він пив спрагло, гарячково, спорожняючи кухоль за кухлем.

— Пити — оце все, що тобі треба, — мовила жінка. — Мені не первина носити ночами воду таким бідолахам, як ти.

— Дякую, пані, — обізвався Том, угамувавши спрагу.

— Не називай мене пані! Я така сама жалюгідна невільниця, як і ти. Та де — ще й нікчемніша за тебе! — гірко сказала жінка. — А тепер, — додала вона, притягнувши від дверей невеликий солом’яник і постеливши на ньому змочену холодною водою тонку ряднину, — спробуй, сердего, пересунутись сюди.