Хатина дядька Тома - Бичер-Стоу Гарриет. Страница 8

— Все правильно, — сказав торговець. — А тепер підпишіть оце.

Містер Шелбі присунув до себе купчі, квапливо підписав їх, мов людина, що хоче швидше позбутися якоїсь прикрої справи, і відсторонив од себе разом з грішми. Гейлі дістав з пошарпаної валізки якийсь документ, перебіг його очима й подав господареві. Містер Шелбі схопив той папір, ледве тамуючи нетерпіння.

— Ну, от і по всьому! — вигукнув торговець, підводячись з-за столу.

— Еге ж, по всьому, — неуважно проказав за ним містер Шелбі, тоді тяжко зітхнув і мовив ще раз: — По всьому!

— Здається мені, не дуже ви потішені, — сказав торговець.

— Гейлі, — мовив містер Шелбі, — я сподіваюсь, ви дотримаєте свого слова й не продасте Тома першому-ліпшому покупцеві, не знаючи, хто він і що.

— Але ж ви самі вчинили точнісінько так, шановний пане, — відказав торговець.

— Ви добре знаєте, що мене змусили до цього обставини, — згорда промовив містер Шелбі.

— То вони так само можуть змусити й мене, — сказав торговець. — А проте я зроблю все, що зможу, щоб примістити Тома в добрий дім. Ну, а щодо мене вам нема чого турбуватись — я його не покривджу. Чого-чого, а жорстокості в мені, хвалити бога, нема ані стілечки.

Згадавши ті людяні принципи, про які тільки вранці розводився торговець, містер Шелбі не дуже повірив його запевненням; та іншої ради він не мав, а тому без зайвих слів попрощався з торговцем і, залишившись на самоті, закурив сигару.

Розділ V

Де показано, як почуває себе жива власність, переходячи з рук у руки

Містер і місіс Шелбі вже перейшли до спальні. Господар сидів собі в зручному кріслі, переглядаючи листи, що надійшли з вечірньою поштою, тим часом як його дружина стояла перед дзеркалом і розчісувала коси, що їх так вигадливо заплела й виклала їй Еліза. Помітивши увечері бліде обличчя й посмутнілі очі своєї покоївки, місіс Шелбі сказала, що обійдеться без її послуг, і звеліла їй лягати спати. Тож тепер, розплітаючи сама собі коси, вона мимоволі пригадала оту недавню розмову з Елізою і, обернувшись до чоловіка, недбало запитала:

— До речі, Артуре, що то за мужлай, якого ти привів сьогодні до столу?

— Його звуть Гейлі, — відказав містер Шелбі, трохи збентежено посунувшись у кріслі й не підводячи очей від листа.

— Гейлі? А хто він такий і чого йому тут треба?

— Та бачиш, я мав з ним деякі справи, коли востаннє їздив до Натчеза, — пояснив містер Шелбі.

— І невже цього досить, щоб він з’являвся сюди обідати, наче до себе додому?

— Але ж я сам його запросив, бо мав з ним деякі розрахунки, — сказав Шелбі.

— Він работорговець? — спитала місіс Шелбі, помітивши в чоловіковій поведінці якусь непевність.

— Та ну, люба, з чого це ти взяла? — мовив Шелбі, зводячи на неї очі.

— Ет, з нічого… Оце тільки Еліза прийшла після обіду у великій тривозі, плакала й казала, що ти розмовляєш з торговцем і що вона нібито чула, як він пропонував тобі продати її хлопчика. Ото дурненька квочка!..

— Еліза, кажеш?.. — промовив містер Шелбі, знову беручись до листа.

Якусь хвилю він удавав, ніби цілком заглиблений у читання, не помічаючи навіть, що лист у нього в руках перевернутий догори.

«Так чи так, а все однаково викриється, — подумав він. — Як не тепер, то в четвер…»

— А я сказала Елізі, — провадила місіс Шелбі, розчісуючи собі коси, — що то все дурні страхи і що ти ніколи не маєш справ з такими людцями. Я ж певна, що тобі й на думку не спаде продавати когось із нашої челяді, та ще й кому— отому бурмилу!..

— Атож, Емілі, — озвався Шелбі, — я й сам завжди так думав. Та бачиш, обставини склалися так, що цього не уникнути. Мені доведеться продати декого з наших слуг.

— Отому недолюдкові? Та нізащо!.. Містере Шелбі, ви, мабуть, жартуєте.

— На жаль, ні, — відказав Шелбі.

— Я погодився продати Тома.

— Що? Нашого Тома? Цього „доброго, відданого чоловіка, що вірою і правдою служить вам від самого дитинства! Та що ви, містере Шелбі!.. До того ж ви обіцяли дати йому волю — і ви, і я стільки разів казали йому про де. О, тепер я ладна повірити чому завгодно, навіть і тому, що ви могли б продати й малого Гаррі, єдину дитину бідолашної Елізи, — скрушно і обурено промовила місіс Шелбі.

— Ну, щоб ти знала все, то й це правда. Я погодився продати їх обох — і Тома, і Гаррі. Не розумію тільки, чому треба вважати мене за якогось бузувіра, коли інші роблять таке мало не щодня.

— Але чому з усіх наших людей треба було обрати саме їх? — запитала місіс Шелбі.

— Хіба не можна продати когось іншого, коли вже без цього не обійтися?

— А тому, що за них мені дають найбільше, ось чому. Можу продати й інших, коли хочеш. Той чоловік пропонує мені чималі гроші за Елізу. Як тобі таке — більш до душі? — відказав містер Шелбі.

— Який негідник! — гнівно вигукнула місіс Шелбі.

— Я, звісно, й слухати його не схотів, бо знаю, як би це тебе засмутило. Тож не суди мене надто суворо.

— Любий, — мовила місіс Шелбі, опановуючи себе, — пробач мені. Я не подумала. Усе це так мене вразило, таке воно несподіване… Але ж ти дозволиш мені замовити слівце за цих бідолах. Том такий благородний і відданий чоловік, хоч він і негр. Я певна, Шелбі, що, коли б довелося, він радо віддав би за тебе життя.

— Я знаю… воно так. Але ці розмови тепер ні до чого. Іншого виходу я не маю.

— Чому б нам не поступитися грішми? Як на мене, то я згодна терпіти хоч яку скруту. Я ж завжди намагалася сумлінно виконувати свій обов’язок щодо цих бідних простосердих підневільних істот. Усі ці роки я піклувалася про них, навчала їх чого могла, наглядала за ними, знала всі їхні маленькі радощі й прикрощі. То як же я тепер покажусь їм на очі, коли ми задля якоїсь там дріб’язкової вигоди продамо такого чесного, доброго й відданого чоловіка, як сердешний Том, і в одну мить одірвемо його від усіх тих речей, що їх ми самі привчили його шанувати? Я прищеплювала їм свідомість родинних, батьківських і подружніх обов’язків — то як же мені визнати перед ними, що, коли йдеться про гроші, ми ладні зневажити будь-які принципи, будь-які обов’язки, будь-які святі почуття? Я навчала Елізу бути доброю матір’ю своєму хлопчикові, пильнувати його, виховувати, доводити до розуму — то що я скажу їй тепер, коли ти забираєш його від неї і продаєш грубому, бездушному ділкові, аби тільки не зазнати збитку? Я казала їй, що людська душа дорожча від усіх грошей на світі, — то чи віритиме вона хоч одному моєму слову, коли побачить, що ми вчинили навпаки і продали її дитину, продали на муки, а то й на загибель!

— Мені дуже прикро, Емілі, що ти береш усе так близько до серця, — мовив містер Шелбі.

— Я поважаю твої почуття, хоч і не цілком поділяю їх. Але повір мені: всі ці розмови марні, і я не можу нічого зарадити. Я не хотів тобі казати, але річ у тім, що, коли не продати цих двох, ми неминуче втратимо все. Отже, або їх, або все. Гейлі прибрав до рук заставного листа і, якщо я негайно не викуплю його, він одсудить усе наше майно. Я вже нашкрябав дещо, напозичав де тільки міг, мало не з торбою ходив, але покрити весь борг не вистачає якраз стільки, скільки він дає мені за цих двох. Отож довелось поступитися ними. Гейлі уподобав хлопчика, і то була його обов’язкова умова. А я цілком залежав од нього і мусив погодитись. Коли вже ти так побиваєшся за Томом і Гаррі, то що було б, якби довелося продати всіх?

Місіс Шелбі стояла мов громом уражена. Нарешті, відвернувшись до дзеркала, вона затулила обличчя руками й тихо застогнала.

— Ну, не плач, моя люба, — сказав містер Шелбі.

— Сподіваюся, тепер ти розумієш, що не було в мене іншого виходу, і з двох лих я вибрав менше.

— Атож, атож, — відказала місіс Шелбі, квапливо й неуважно перебираючи ланцюжок свого золотого годинника. — Я не маю великих коштовностей, — замислено промовила вона, — та, може, хоч цей годинник стане в пригоді? Колись за нього заплачено чималі гроші. Якби я могла врятувати хоч Елізиного хлопчика, я б охоче віддала все, що маю.