Сашко - Смілянський Леонід. Страница 54

— Няню, читайте ще! Дуже цікаво…

— Читайте, читайте! — пролунали голоси. Добре, що я знав усю казку до самого кінця. І, в’яжучи панчоху, я продовжував казку. Я бачив, як слухали мою казку багато знайомих мені дітей і моїх приятелів. Вони не впізнавали мене. Я вже навіть звик до цього. Раптом я побачив у залі Євгенія Онєгіна і Ольгу. Я знав: це переодягнені Юрчик і Ромка. Мабуть, вони щойно зайшли до залу. Побачивши в кутку навколо мене й Пушкіна гурт дітей, вони підійшли теж. Я бачив, як усміхнулась, подивившись на них, Катруся. Їй було цікаво, чи впізнають вони мене. Вона непомітно підморгнула мені, показуючи очима в бік Євгенія Онєгіна й Ольги. Я пильно й сміливо подивився просто в очі Ромці, потім Юрчикові, але вони не впізнали мене. Я це бачив по їхніх очах. Вони навіть не здогадувалися, що я на маскараді, адже я не говорив їм про це. Нарешті я закінчив казку. Діти навколо мене заплескали в долоні. Потім, коли настала тиша, я чув, як Сергій Валентинович і завпед з Палацу піонерів, стоячи недалеко, говорили один одному:

— Головне, що ніхто навіть не знає, як прізвище цієї дівчинки, яка переодягнена в Орину Родіонівну…

Тим часом на естраду вийшов Дід Мороз і розпочав концерт. Він проспівав басом дві дитячі пісеньки. Потім почали виходити піонери. Вони виконували пісні, декламацію, танки. За краще виконання мали видавати премії.

В натовпі мене знайшов Пушкін.

— Слухай, няню, я тобі щось хочу сказати, — прошепотів він мені біля вуха.

Ми вийшли з натовпу й пішли в далекий куток залу.

— От що, Орино Родіонівно: я зараз буду декламувати з естради «Зимовий вечір» Пушкіна.

— Що ж ти хочеш від мене, Сашенько?

— Я хочу, щоб ти сиділа в цей час на сцені й пряла. Тут є прядка. Ходімо, тобі покажуть, як треба на ній працювати. Ну, звичайно, ти будеш працювати не по-справжньому, а все-таки так, щоб здаля здавалося, ніби ти й справді прядеш.

— Ходімо, — радо погодився я.

Все влаштувала Катруся. Вона серед бутафорії Палацу розшукала прядку, десь узяла пасмо конопель і запропонувала цей номер. Я натискав ногою на планку, колесо оберталось, і прядка хурчала. Я вдавав, що сукаю нитку. Хвилинна репетиція пройшла добре. Стоячи позаду полотнищ, що висіли замість декорацій за естрадою, я бачив, як тремтів перед своїм виступом Пушкін.

Хороше виступала з віршами Пушкіна Женя. В одязі Людмили вона була дуже гарна, а голосок у неї був ну зовсім дитячий. Їй багато аплодували, але премії вона не одержала, бо, ідучи з естради за декорації, ще із сцени показала язик конферансьє, який перед виступом дражнив її, що вона, мовляв, обов’язково заплутається в рядках вірша. Вона виконала добре і показала йому язика, щоправда так, що публіка цього не побачила, але жюрі і частина людей у залі все таки помітили і, як потім ми взнали, саме за це й не дали їй премії. Через якийсь там кінчик язика… Якби конферансьє не дражнив її, вона б не показала.

Настала й наша черга. На сцену було внесено прядку й біля неї крісло. Коли розсунулась завіса, мене й Пушкіна зустріли оплесками. Мабуть, ми подобались і так. Я сів за прядку й почав прясти, а Пушкін почав декламувати «Буря мглою небо кроет». Читав він не дуже добре, навіть наплутав в одному місці. Зате я грав так, як було задумано. Доправляв хустку на голові, хрестив рота, удаючи, що мені хочеться спати. Приглядався до нитки в прядці, удаючи старечу далекозорість. На Пушкіна я, звичайно, не звертав ані найменшої уваги, так, як він на мене. А коли Пушкін прочитав рядки:

я почав удавати, що задрімав, схиливши голову на спинку крісла.

Як зааплодували нам у залі! Пушкін вийшов за декорації перший. Коли я підвівся за ним, щоб іти, новий вибух оплесків прогримів у залі.

За сценою Катруся, одвівши мене вбік, сказала по секрету.

— Сашко, держися, жюрі тебе запримітило. Здається, дадуть премію. Тепер вони за тобою будуть стежити і в залі.

— Все в порядку! — сказав я, підморгнувши. — Я ще свого коронного номера не показував…

— Дивись же, дивись.

Ми з Пушкіним знову вийшли до залу. Концерт незабаром закінчився. Почалися танці. Пушкін танцював, а я ні. По-перше, старій няні не до лиця танцювати. Я міг би зіпсувати цим собі роль. А по-друге, я не вмів танцювати. Я сидів у кріслі й в’язав панчоху. Якісь дівчатка підійшли до мене і всерйоз попросили:

— Няню, розкажіть іще казку.

— Добре, дітки, — відповів я, — добре, рідненькі, сідайте коло мене. Отут. На килимі можна.

Діти посідали коло мене на стільцях і на килимі долі. Про що вам, діточки?

— Про Руслана й Людмилу розкажіть, бабусю.

— Гаразд. Ну ж, слухайте й не гомоніть.

Я почав розповідати своїми словами пушкінську казку. Тим часом ще більше й більше дітей збиралося коло мене. Вже навіть і на килимах, що були навколо, бракувало місця. Тому задні просто стояли, спираючись на плечі один одному.

Всі слухали дуже уважно і цитькали на інших, коли ті пробували щось промовити абощо.

Тут я помітив, що підійшли й дорослі. Серед них були знову Сергій Валентинович і завпед Палацу. А я собі розповідав казку далі наче й не помітив членів жюрі.

Завпед теж не пішла нікуди, а стояла позаду, пильно придивлялась і прислухалась до мене. Я часом відкладав в’язання, щоб воно не заважало мені розповідати з потрібною жестикуляцією, без якої я рідко обходився.

Справді було дивно: в одному кінці залу танцювали під рояль, а тут, біля мене, стояв цілий натовп і слухав мою казку.

Тоді я вирішив продемонструвати свій, як казала Катруся, коронний номер. Зробив довгу паузу, дістав з кишені спідниці флакончик з «тютюном», насипав трохи на долоню. Діти уважно стежили за мною. Деякі потяглися вперед головами, щоб побачити, що це я роблю таке загадкове. Справді, адже вони ніколи не бачити, щоб хтось нюхав тютюн. А дорослі, що стояли позаду, здивовано переглянулися. Адже вони були певні, що перед ними переодягнена дівчинка. Звідки ж вона могла цього навчитися? Та й чи зуміє вона, цебто я, як слід понюхати тютюну… Але всі бачили, як я брав малісінькі щіпки тютюну і, піднісши до носа, глибоко затягнувсь… Діти були просто здивовані. Ніколи нічого подібного вони не бачили. А ті, що читали про це в старих книжках, цікавилися ще більше — як же це робиться?

Нарешті, понюхавши «тютюну», я заплющив очі і чхнув так, що на мить навіть музику не стало чути.

— На здоров’я, няню! — хором вигукнули діти та так голосно, що всі, хто ще в залі не слухав мене, почали дивитись на наш гурт і питати один в одного, що це там за комедія.

А одна доросла громадянка, коли її хтось запитав, що тут діється, відповіла досить голосно:

— Та тут одна актриса з театру розважає дітей казками…

Перед закінченням маскараду до мене підійшла завпед Палацу й сказала:

— Ну, дівчинко, тепер іди переодягнись і приходь на засідання жюрі, бо прізвища всіх, рекомендованих на премії, ми знаємо, а твого ні. Хоч я певна, що й твоє обличчя мені знайоме, але під маскою я його не впізнаю… Там даси відомості про себе.

В роздягальні я швидко переодягнувся в свій постійний одяг, скинув парик і почав стирати фарби з обличчя, бо я був дуже густо підфарбований. Коли я витер обличчя, раптом побачив біля себе кількох піонерів і серед них Ромку. Вона переодяглася раніше за мене.

— Сашко?! — здивовано вигукнула вона. — Це ти? Ти — Орина Родіонівна!.. Ха-ха-ха… Ха-ха-ха!..

Вона так реготала, що ніяк не могла спинитись. Аж сльози виступили в неї на очах.

Коли я підійшов до дверей, за якими збиралося на засідання журі, там стояла дітвора і нетерпляче ждала, коли оголосять ухвалу про премії. Я підійшов до дверей і хотів пройти всередину кімнати, але завпед, що стояла біля дверей, сердито гримнула на мене:

— Сашко Жук, ти куди? Ану ж — назад!