Щоденник Миколки Синицина - Носов Николай Николаевич. Страница 22

Я пішов до Мишка, щоб розповісти йому, що в мене тепер також електричний дзвоник є.

Підходжу до дверей, дзвоню… Натискував ґудзика, натискував — ніхто не відчиняє. «Може, дзвоник зіпсувався?» — думаю. Почав у двері стукати. Мишко відчинив. Я запитую:

— Що ж дзвоник, не діє?

— Не діє.

— Чому?

— Та я батарею розібрав.

— Навіщо?

— Ну, я хотів подивитися, з чого батарею зроблено.

— Як же, — кажу, — ти тепер будеш — без телефону і без дзвоника?

— Нічого, — зітхнув він, — якось буду!

Пішов я додому, а сам думаю: «Чому Мишко такий незугарний? Навіщо він усе ламає?!» Мені навіть шкода його стало.

Увечері ліг я спати і довго не міг заснути, все пригадував: як у нас був телефон і як з нього вийшов електричний дзвоник. Потім я почав думати про електрику, як вона утворюється в батареї і з чого. Всі давно вже спали, а я все думав про це і ніяк не міг заснути. Тоді я підвівся, засвітив лампу, зняв з полиці батарею і розламав її. В батареї виявилась якась рідина, а в ній мокла чорна паличка, загорнута в ганчірочку. Я зрозумів, що електрика утворювалася з цієї рідини. Потім ліг у постіль і швидко заснув.

БЕНГАЛЬСЬКІ ВОГНІ

Скільки клопоту у нас із Мишком було перед Новим роком! Ми вже давно готувалися до свята: клеїли паперові ланцюжки на ялинку, вирізували прапорці, лаштували різні ялинкові прикраси. Все було б добре, але тут Мишко дістав десь книгу «Цікава хімія» і вичитав у ній, як зробити самому бенгальські вогні.

З цього й розпочався гармидер! Цілісінькими днями Мишко товк у ступі сірку та цукор, стругав алюмінієві ошурки й підпалював суміш на пробу. По всьому будинкові йшов дим і смерділо задушливими газами. Сусіди сердились, а ніяких бенгальських вогнів не виходило.

Та Мишко не журився. Він навіть покликав до себе на ялинку багатьох хлопців із нашого класу й хвастався, що в нього будуть бенгальські вогні.

— Вони знаєте які! — казав Мишко. — Вони виблискують, як срібло, і розсипаються на всі боки вогненними бризками.

Я кажу Мишкові:

— Що ж ти наробив? Покликав хлопців, а ніяких бенгальських вогнів не буде.

— Чому не буде? Буде! Ще багато часу. Все встигну зробити.

Напередодні Нового року він приходить до мене й каже:

— Слухай, час нам по ялинки їхати, а. то залишимося ми на свята без ялинок.

— Сьогодні вже пізно, — відповів я. — Завтра поїдемо.

— Так завтра ж ялинку прикрашати треба.

— Нічого, — кажу я. — Прикрашати треба ввечері, а ми поїдемо вдень, відразу ж після школи.

Ми з Мишко уже давно домовились поїхати по ялинки в Горєлкіно, де ми жили в тітки Наталки на дачі. Тітчин Наталчин чоловік працював лісником і ще влітку сказав, щоб ми приїжджали до нього в ліс по ялинки. Я навіть заздалегідь ублагав маму, щоб вона дозволила мені поїхати в ліс.

Наступного дня я приходжу до Мишка по обіді, а він сидить і товче бенгальські вогні в ступі.

— Що ж ти, — кажу, — не міг раніше зробити? Їхати час, а ти вовтузишся!

— Та я робив і раніше, тільки, мабуть, мало сірки клав. Вони сичать, димлять, а горіти не горять.

— Ну й кинь, однаково нічого не вийде.

— Ні, тепер, мабуть, вийде. Треба тільки більше сірки класти. Дай-но мені алюмінієву каструлю, он на підвіконні.

— Де ж каструля? Тут тільки сковорідка, — кажу я.

— Сковорідка?.. Ех, ти! Та це ж і є колишня каструля. Давай її сюди.

Я передав йому сковорідку, і він заходився шкребти її по краях терпугом.

— То в тебе, значить, каструля на сковорідку перетворилася? — запитую я.

— Атож, — каже Мишко. — Я її пиляв терпугом, пиляв, от вона і зробилася сковорідкою. Та нічого, сковорідка теж у господарстві потрібна.

— Що ж тобі мама сказала?

— Нічого не сказала. Вона ще не бачила.

— А коли побачить?

— Що ж… Побачить то й побачить. Я, коли виросту, нову каструлю їй куплю.

— Це довго ждати, поки ти виростеш!

— Нічого.

Мишко нашкріб ошурок, висипав порошок із ступки, налив клею, розмішав усе це, так що вийшло тісто, схоже на замазку. З цієї замазки він наробив довгих ковбасок, накрутив їх на дротинки і розіклав на фанерці сушитися.

— Ну ось, — каже, — висохнуть, — і будуть готові, тільки треба від Дружка сховати.

— Навіщо від нього ховати?

— Зжере.

— Як — зжере? Хіба собаки бенгальські вогні їдять?

— Не знаю. Інші, може, й не їдять, а Дружок їсть. Одного разу я залишив їх сохнути, входжу — а він їх гризе. Напевно, думав, що то цукерки.

— Ну, сховай їх у піч. Там тепло, і Дружок не дістане.

— У піч теж не можна. Якось я сховав їх у піч, а мама прийшла і запалила — вони й згоріли. Я їх краще на шафу покладу, — каже Мишко.

Мишко виліз на стілець і поклав фанерку на шафу.

— Адже ти знаєш, який Дружок, — каже Мишко. — Він завжди мої речі хапає! Пам'ятаєш, він затягнув мого лівого черевика, так що ми його ніде не могли знайти. Довелося мені тоді три дні ходити у валянках, поки інші черевики купили. Надворі теплінь, а я ходжу у валянках, наче обморожений! А потім уже, коли купили інші черевики, ми цього черевика, котрий один лишився, викинули, бо кому він потрібен — один черевик! А коли його викинули, відшукався той черевик, котрий загубився. Виявилось — його Дружок затягнув на кухню під піч. Ну, ми й цього черевика викинули, бо коли б першого не викинули, то й другого б не викинули, а коли вже першого викинули, то й другого викинули. Так обидва й викинули.

Я кажу:

— Годі тобі базікати! Одягайся швидше, їхати треба.

Мишко вдягнувся, ми взяли сокиру й помчали. на вокзал. А тут поїзд якраз пішов, і довелося нам дожидати іншого. Ну, нічого, діждались, поїхали. їхали, їхали, нарешті приїхали. Злізли в Горєлкіному і пішли прямо до лісничого. Він дав нам квитанцію на дві ялинки, показав ділянку, де дозволялося рубати, і ми пішли до лісу. Довкола багато ялинок, тільки Мишкові вони всі не подобалися.

— Я така людина, — хвалився він, — що коли вже поїхав до лісу, то зрубаю найкращу ялинку, а то і їздити не варт.

Залізли ми в самісіньку гущавину.

— Треба рубати хутчій, — кажу я. — Скоро й смеркати почне.

— Що ж рубати, коли нічого рубати!

— Ось, — кажу, — гарна ялинка.

Мишко оглянув ялинку з усіх боків і каже:

— Вона, звичайно, гарна, тільки не зовсім. Правду кажучи, зовсім негарна: куца.

— Як це — куца?

— Верхівка в неї коротка. Мені такої ялинки і задарма не треба!

Знайшли ми іншу ялинку.

— А оця кульгава, — каже Мишко.

— Як — кульгава?

— Так, кульгава. Бачиш, у неї нога внизу закривляється.

— Яка нога?

— Ну, стовбур.

— Стовбур! Так би й казав!

Знайшли ми ще одну ялинку.

— Лиса, — каже Мишко.

— Сам ти лисий! Як це ялинка може бути лисою?

— Звичайно, лиса! Бачиш, яка вона ріденька, уся просвічується. Один стовбур видно. Просто не ялинка, а палиця!

І так весь час: то лиса, то кульгава, то ще якась!

— Ну, — кажу, — тебе слухати — до ночі ялинки не зрубаєш! Знайшов собі путню ялиночку, зрубав і віддав сокиру Мишкові: — Рубай хутчій, нам додому їхати час.

А він неначе весь ліс узявся обшукати. Що я вже і просив його і сварив — нічого не допомагало. Нарешті він знайшов ялинку на свій смак, зрубав, і ми пішли назад на станцію. Йшли, йшли, а ліс усе не кінчається.

— Може, ми не в той бік ідемо? — каже Мишко.

Пішли ми в інший бік. йшли, йшли — усе ліс та й ліс! Тут і смеркати почало. Ми звертаємо то в один бік, то в інший. Зовсім заплуталися.

— От бачиш, — кажу, — що ти накоїв!

— Що ж я накоїв? Я ж не винен, що так швидко вечір настав.

— А скільки ти ялинку вибирав? А дома скільки вовтузився? Ось доведеться через тебе в лісі ночувати!

— Що ти! — злякався Мишко. — Адже сьогодні хлопці прийдуть. Треба дорогу шукати.