Збігло літо - Боден Ніна. Страница 10

— Невже ти повірила, що я говорив серйозно? — Саймон дивився їй у вічі, нахилившись до неї так близько, що вона не могла не глянути на нього. На його відкритому обличчі грала щира усмішка, а в очах відбивалися з поверхні моря сонячні зайчики. — Адже не могла ж ти подумати, що ми тебе й справді з’їмо?

— Не мели дурниць! — У голосі Мері було стільки розпачу, що Саймон одразу перестав усміхатися.

— А чому ти тоді втекла? — здивовано допитувався Саймон.

«Він із тих хлопців, — подумала Мері, — котрі завжди хочуть мати на своє запитання негайну і правдиву відповідь». Але вона не могла дати йому такої відповіді, особливо тепер, коли хлопчик зник, бо Саймон не повірить їй. Люди ніколи не вірили їй, із сумом подумала Мері, хоча нерідко в них були на те підстави, надто після того, коли вона почала вигадувати різні небилиці. Інколи їй відверто казали: «Мері, брехати не можна!», а іноді були трохи поблажливіші: «Ой, Мері, у тебе така багата уява!» Начебто уява була така сама хвороба, як вітряна віспа чи кір.

Мері відчула, що не витерпить, коли Саймон скаже щось схоже на це. Вона стисла п’ястуки і затамувала подих, ніби знала, що він так і зробить.

Але він тільки сказав:

— Пробач. Тоді через близнюків. Мабуть, через них. Але ти не турбуйся! Вони не янголи, але й не фіскали. Принаймні, коли розуміють, що чогось не слід говорити, то й не скажуть… — Мері здивовано втупилася в нього, і він, почервонівши, додав: — Я маю на увазі сьогоднішній ранок…

Нинішній ранок здався їй далеким, як давній, майже забутий сон. Згадавши, вона опустила голову:

— Річ зовсім не в тім, дурню ти.

— А в чім тоді? — все ще терпляче запитав Саймон, але Мері почулася в його голосі різка нотка. Здавалося, мине ще хвилина-друга, і йому надокучить ця однобока розмова.

Вона окинула його швидким поглядом, боячись, що він розсердиться, але на його обличчі відбився лише вираз подиву і співчутливого зацікавлення. І їй раптом захотілося розповісти йому все.

— Ти мені не повіриш, якщо я розкажу тобі, — промовила вона й підвелася, бо їй уже терпець увірвався сидіти на одному місці.

Спотикаючись, вона підійшла до самого краю жовтуватої води. Серце шалено калатало в грудях, долоні спітніли. А що, коли поліцейський знайшов хлопчика? І він уже у в’язниці, в темній, душній камері? Або ще гірше, помирає в лікарні, а над ним стоїть лікар і, похитуючи головою, каже: «Якби ми знайшли його раніше, то, безперечно, врятували б йому життя».

— Звідки ти знаєш, що я не повірю? — запитав Саймон у неї за спиною, й вона враз відчула, що сльози, які поступово закипали в душі від усвідомлення власної провини, ось-ось поллються з очей. Вона люто обернулася до нього.

— Та замовкни! Розмовами тут не допоможеш, треба негайно щось робити. — Гарячі сльози застилали їй очі. — Це просто жахливо, — сказала вона, схлипуючи. — 3 ним могло статися все що завгодно…

— 3 ким? — перепитав Саймон і, коли вона не відповіла — Мері хотіла відповісти, але в неї перехопило гордо, — взяв її за плечі і досить енергійно труснув. Тоді відпустив і звелів:

— Ану, розказуй! Кого ти маєш на увазі і що сталося? Він звертався до неї тоном добродушного дядька, ніби Мері не його ровесниця, а набагато молодша за нього, як, скажімо, Поллі чи Аннабел. Іншим разом Мері обурилася б, але тепер цей його тон тільки заспокоїв її. Саймонів голос звучав так по-дорослому співчутливо, що до неї знову вернулось колишнє відчуття: він придумає, що робити.

І почала квапливо розповідати:

— Пам’ятаєш тих двох чоловіків, яких забрав поліцейський? З ними був ще хлопчик… Він біг пляжем, а я… я налякала його і він упав, зачепившись за дідусів ціпок. Він лежав нерухомо, і я подумала… Я подумала, що він помер… І побігла, щоб покликати когось, а потім побачила тих людей з поліцейським, але побоялась сказати через Білла Сайкса й Олівера Твіста… І тоді вирішила розказати тобі, але ти не слухав… Ти весь час кривлявся… І тому я побігла назад, а його… його більше тут нема. Він зник…

Їй забракло повітря, ноги підкошувалися, й вона змушена була сісти на хвилеріз.

— Отже, він не помер, — спокійно промовив Саймон. — Адже трупи не ходять, правда ж? — зробивши цей практичний висновок, він замовк і, ледь нахмурившись, глянув на Мері. — Я тільки не розумію, до чого ти згадала Білла Сайкса й Олівера Твіста. При чому тут вони?

Мері всміхнулася. Їй стало соромно за свою поведінку: ледь не розплакалася, мов дитина, не змогла до ладу розповісти про те, що сталося, — але водночас і зраділа, бо, як з’ясувалося, і Саймон дечого не знає.

— Білл Сайкс — нічний грабіжник, — пояснила вона. — Він завжди, коли йшов грабувати, брав із собою хлопчика, щоб той залазив через вікно й відчиняв йому ізсередини двері, бо сам Білл був дуже товстий. Хіба ти не читав «Олівера Твіста»?

Саймон кивнув головою, не зводячи з неї здивованих очей.

— А ти хіба не читаєш газет? — своєю чергою запитав він.

У цьому запитанні, на думку Мері, не було особливого сенсу: Саймон, видно, просто вирішив узяти реванш. Однак, тільки-но вона зібралася відповісти — пояснити, що газети читає не часто, бо дідусь передплачує лише «Файненшл Таймс», а це нудна газета, без картинок, — як раптом згадала, що дідусь, за її вигадкою, сліпий і в нього не все гаразд із головою. Останнім часом події розвивалися так швидко, що вона одразу не змогла пригадати, чи вже розповідала Саймонові про дідуся, чи тільки збиралася розповісти. А тому вона лише похитала головою й сказала:

— Мені не дозволяють. Тітка не дозволяє.

Саймон розтулив був рота, але знову стулив. Помовчавши трохи, він сказав:

— Ну, зрештою, це не має значення. Насамперед ми повинні його знайти. Якщо він сильно вдарився, то далеко не міг відійти.

— Я вже і в кабінці дивилася, — сказала Мері. — Щоправда, тільки в нашій, бо переважна більшість сусідських були зачинені.

Саймон рішуче рушив уздовж пляжу, і Мері побігла слідом за ним.

— Тут нікого, крім старої жінки, поблизу не було. Але й вона спала. А поліцейському хіба я могла сказати?

Саймон знову вернувся до кабінки. Мері здалося, що він не слухає її, й вона схопила його за рукав:

— Якщо він злодій, його також посадили б у в’язницю!

— І ти таке могла подумати? — усміхнувся він. — Ну й дурепа ти!

— Що ти маєш на увазі? — обурилася Мері, але він тільки похитав головою і приклав палець до уст. — Сам ти дурень, — відказала вона, але вже зовсім тихо, бо помітила, що усмішка зникла з його обличчя і він затамував дихання, наче воно відвертало його увагу.

Обоє вони стояли тихо, прислухаючись до навколишніх звуків. Спочатку Мері чула тільки шурхіт прибою. Потім вловила якесь слабке шарудіння. Ніби щось шкреблося у ріні…

— А ти дивилася під кабінкою? — прошепотів Саймон.

Вони знайшли його під кабінкою. Він забрався якомога далі від сходів і лежав там, згорнувшись калачиком. Поки вони повзли до нього, він не видав жодного звуку, не зробив жодного руху, а причаївся, мов миша, підібгавши коліна до грудей і поблискуючи білками очей. Та коли вони підповзли зовсім близько, він зробив короткий видих і почав відбиватися. П’ястуки в нього були тверді, мов камінці.

Вони відповзли трохи назад, щоб він не зміг їх дістати рукою.

— Видно, він не дуже вдарився, — сказав Саймон, потираючи голову в тому місці, куди дістався удар. — Він, мабуть, знепритомнів, коли впав, а потім отямився й заліз сюди…

— У нього пошкоджена нога, — сказала Мері. — Здається, він її вивихнув. — Вона глянула на хлопця і запитала голосно та виразно, ніби, будучи іноземцем, він був ще й глухим: — У тебе болить нога?

Хлопець мовчки дивився на неї і весь тремтів, як мокрий пес. Очі в нього були великі, кольору сливки.

— Він, мабуть, не знає англійської, — сказав Саймон.

— Ти розмовляєш по-англійському? — запитала Мері, але хлопець не відповів.

Тільки по очах було видно, що він чує її, бо перевів погляд із Саймона на неї. Він був маленький і сумирний на вигляд і чимось нагадував Мері кота Ноакса, коли його подарували їй ще кошеням: той також був на вигляд тихий та лагідний, але варто було до нього доторкатися, як він одразу згортався у хутряний клубок і люто шипів.