Збігло літо - Боден Ніна. Страница 25

Мері не відповіла.

Вона думала про Ноакса, який дійшов за ними аж до мосту й там зупинився, дивлячись їм услід і помахуючи хвостом. Їй хотілося знати, чи подумав він про те, що вона покинула його?

— Я хочу сказати, що на все можна дивитися з двох боків, — повільно вів далі Саймон. — 3 одного боку, можна сказати, що ми його врятували…

— А хіба ні? — здивувалася Мері.

— Мабуть, що так. Принаймні ми так вважаємо, але є люди, які можуть думати інакше. — Саймон ураз замовк і спохмурнів. А за хвилю додав: — Вони вважатимуть, що ми його викрали!

«Просто дивно, — подумала Мері. — На острові Саймон поводився, як звичайний хлопець, ніщо на світі його не хвилювало, а тепер, як тільки вони покинули острів, він знову став серйозний, розважливий і непокоїться через якісь дрібниці.

— Ти просто смішний, — сказала вона.

Однак того ж вечора сталося таке, що змусило її згадати Саймонові слова.

Після вечері вона прийняла ванну й спустилася вниз побажати дідусеві і тітці Еліс добраніч. Дідусь саме дивився телевізор, і тітка Еліс, приклавши палець до уст, веліла помовчати.

Мері прилаштувалася біля тітчиних ніг. Її почало хилити на сон і так зморило, що вона притулила голову до кощавого тітчиного коліна і їй стало дуже зручно.

Тітка Еліс завмерла.

Мері не слухала телевізійних новин. Вона заплющила очі й звук поплив у неї над головою.

— Досить на сьогодні. Я вже втомився. Мері, люба, вимкни телевізор, — раптом сказав дідусь і тут Мері почула останнє повідомлення. Вона вже доторкнулася до вимикача, коли диктор сказав; «Досі нічого невідомо про хлопчика Крішну Пателя, який зник у Лондоні, прилетівши літаком з Найробі. Його дядько, у якого хлопчик мав жити в Англії, сьогодні вранці вилетів до Парижа, щоб допомогти французькій поліції розшукати його. В аеропорту містер Патель сказав…»

Мері повернула вимикач, не давши містеру Пателю висловитися. Спочатку Мері була приголомшена, та за хвилину взяла себе в руки. «Добре, що Саймон цього не чув», — подумала вона.

Вона повернулася до дідуся й тітки і, усміхнувшись, позіхнула.

— В тебе стомлений вигляд, люба моя, — сказала тітка Еліс. — Сподіваюсь, ти не перегрілася на сонці?

— Ні, ми чудово провели день, — відповіла Мері. — Мені тепер весь час весело. От якби завжди було так…

— А хіба є причина, що може цьому зашкодити, моя люба? — здивувалася тітка Еліс.

10. Найкраще місце в світі

І веселе життя тривало. Дні видалися сонячні, безвітряні й такі спекотливі, що роса встигала висохнути ще до сніданку. Перший день на острові, другій, третій… Через тиждень Мері загубила їм лік. Здавалося, дні збігали, як біжить крізь пальці пісок…

Якщо Мері й відчувала в собі докори сумління, то тільки якусь там крихту і то лиш на самому початку, коли вона думала: «Що б зробив Саймон, якби почув повідомлення по телевізору?» — а потім вирішила написати містеру Пателю листа й надіслати його за тією адресою, яку дав їй Крішна. Вони й досі не були переконані, чи там живе дядько, але Саймон напевне сказав би, що варто спробувати.

І якось уранці вона написала великими друкованими літерами: «Ваш племінник у надійних руках. Не бійтесь за нього» — і підписалася: «Друг». Але, перечитавши лист, порвала його на дрібні шматочки й спустила в унітаз. Якби вона надіслала його, то поштовий штемпель став би ключем до розгадки й поліція напала б на їхній слід.

Важко було уявити собі безпечніше й відлюдніше місце, ніж острів, але ризикувати не слід. Тут неприпустимий найменший ризик.

І не тому, що вона хотіла, аби їхня пригода ніколи не скінчилася. Просто Крішні було набагато краще, жити вільно на острові, ніж сидіти в тюрмі. Навіть коли вони не посадять його у в’язницю, а дозволять жити з дядьком, однаково в задушливому Лондоні такої спекотної пори було не краще, ніж у в’язниці. Мері пам’ятала, як їй важко було влітку всидіти у квартирі, коли нічого робити й нікуди піти, хіба що тільки в парк або з мамою до крамниці.

Може, якби її мама з татом були людьми іншої вдачі, Мері задумалася б над тим, як почувають себе батьки Крішни, не знаючи, де їхній син і чи взагалі він живий і здоровий. Її тато зовсім не писав їй, а мама хоча й надсилала час від часу листівки, Мері знала, що це тільки для годиться. Коли ти у відпустці, то завжди шлеш листівки й нерідко навіть тим людям, які тобі байдужі. «Люба моя, — писала мама, — тут такі чарівні місця! Як би мені хотілося, щоб ти була поруч!» А насправді, якби Мері опинилася там, мамі стало б скучно до сліз. Там само, як і Мері, бо їй довелося б ходити по крамницях і кав’ярнях, одягати тільки найкращі свої сукні і бути чемною з усіма тими нудними людьми, з якими мама встигла познайомитися.

Діти лишень заважають своїм батькам, вважала Мері, а батьки заважають своїм дітям. Їм краще жити окремо одне від одного.

А Саймон якщо й думав інакше, якщо й переживав за батьків Крішни, то він про цб не говорив. А може, знаючи всю правду, він більше, ніж Мері, боявся за наслідки того, що вони роблять, і тому намагався не думати пр° це. Він жив лише одним днем і був щасливий.

— Саймон став набагато кращий, — сказав якось Крішна.

Вони саме скінчили обідати. Саймон пішов шукати земляних черв’яків, а Крішна ловив рибу. Заняття приємне й необтяжливе як для такої спекотливої полудневої пори і його повного шлунку. Крішна закинув у воду жилку з пучком черв’яків на гачку, намотав другий кінець жилки на бляшанку, що стояла на купі каміння, прив’язав його собі до ноги й ліг горілиць, задивившись на небо.

— Що ти хочеш цим сказати? Саймон завжди хороший, — сказала Мері, вважаючи за свій обов’язок вступитися за Саймона, хоча надто зморилася, щоб обуритися по-справжньому.

— Ну, наприклад, коли ми тут тільки-но оселилися, він примушував мене митися, — пояснив Крішна. — Щовечора я повинен був купатися, перед їжею мити руки. Тепер він мені не нагадує про це, і я задоволений.

Мері так сміялася, що аж кольки її схопили.

— Мабуть, він утомився тобі нагадувати, — сказала Мері. — Розумієш, у себе вдома він завжди командує: навчає Поллі-Анну хороших манер, змушує їх міняти шкарпетки, чистити зуби.

— А в моїй сім’ї, — сказав Крішна, — чоловіки не доглядають за дітьми.

— В Англії інші звичаї, — пояснила Мері. — Саймонова мама хоча й хороша жінка, але якась неуважна й не дуже турбується про дітей. Саймон також міг би не доглядати їх, його ніхто не змушує, принаймні я на його місці цього не робила б.

— І я також, — сказав Крішна.

Вони повернули одне до одного голови й засміялися.

— Зроби яку-небудь міну, — попросив Крішна.

— Не хочу, я втомилася.

— Тоді розкажи що-небудь. Розкажи про свою злу тітку.

— Я вже все тобі розказала. — Мері раптом відчула себе якось незручо. Вона підвела голову, щоб подивитися, чи немає десь поблизу Саймона. Його не було, але відчуття незручності не зникло, й вона сказала сердито: — Чого ти пристаєш до мене з одним і тим самим?

— Я люблю слухати різні історії, — відповів Крішна. — А що буде, коли вона довідається, що ти тут з нами на острові?

Мері вдала, ніби не чує. Вона лише дивилася на небо.

Крішна підсунувся ближче і сперся на лікоть, щоб заглянути їй в обличчя.

— Станеться щось страшне? Вона відріже тобі руки й ноги?

Ці слова приголомшили Мері. Очі її зблиснули вогнем.

— Звичайно, ні, — суворим тоном відповіла вона. — Скоріш за все, замкне мене в кімнаті й даватиме тільки хліб та воду.

Помітивши розчарування на його обличчі, вона зрозуміла, що він не вважає таке покарання достатньо суворим, і зітхнула в душі. Мері пошкодувала, що придумала цю безглузду історію про тітку Еліс. І не тільки тому, що їй уже набридло розповідати одне й те саме. Вона раптом збагнула, що брехня до добра не доводить. Збрешеш один раз — і вже не зупинишся. Це однаково, що лити воду в пісок — цьому нема кінця й краю…