Пригоди Омкая - Зубарєв Хома Олександрович. Страница 19

— Риба піде в інтернатську їдальню, от куди!

Комірник примружився, подивився на Вукугу, що переступав з ноги на ногу, і почухав потилицю.

— Ці сіті, хлопче, колгоспні, і я за них відповідаю, — Гирголь несподівано надав іншого напрямку розмові. — То й не знаю, як вирішити. А як загубите сіті?

Вукуга мало не заплакав з досади. А що, як цей жирний тюлень відмовить ім і не дасть сітей?

— Ні, ні! Що ви, дядьку Гирголь! Не загубимо, — з відчаєм просив Вукуга.

— А ти правду кажеш, що риба для інтернатського казана?

— Для інтернатського, дядьку Гирголь! — не моргнувши оком, випалив окрилений надією Вукуга.

— Ото ж дивись мені! — посварився комірник. — А коли для пустощів, то сітей не дам.

Сіть була велика і подерта. Рибалити таким знаряддям без човна і втрьох годі було й думати. Діти зібрали учнів, що мешкали в інтернаті, і хоч-не-хоч, але змушені були розповісти їм про свої справи. Ті охоче відгукнулися на їх заклик. Серед новачків знайшовся майстер не тільки лагодити старі сіті, а й в'язати нові. Учень п'ятого класу Кенчик навчився цього ремесла у свого діда — знатного колгоспного рибалки.

Кенчик був худорлявий, з довгою верткою шиєю, на якій стирчала маленька голова. Ніс у нього був також маленький, на кінці з веснянкою, дуже схожою на блощицю. Очі у Кенчика ніколи не відпочивали — завжди снували туди-сюди. Кенчик говорив швидко, не запинаючись, наче у барабан бив. Була у нього ще негарна звичка — щохвилини підтягувати штани. Хлопці насміхалися з Кенчика і казали, що «нічого з цієї балалайки не вийде». Обов'язково всім розпатякає про песцеві нори. Та виявилося, що Кенчик діловитий і кмітливий хлопець. За що візьметься, все у нього виходить. Він швидко розтягнув біля інтернату сіть, перебрав її, оглянув, потім зробив дерев'яну голку для лагодження і підганяв хлопців, щоб швидше роздобули кордові нитки. Човен для рибалки відшукали серед різного мотлоху, викинутого прибоєм. Посудину з пробитим дном, обламаними бортами і без переднього кіля було спішно відремонтовано. Кенчик і тут зарекомендував себе як справжній кораблебудівник.

його запал заохотив дітей. Вони забігали, заметушились. Хто кинувся по нитки у селище, хто — весла тесати. Меркічі і Вукуга взялися збивати з дощок годівниці та поїлки для щенят. Навіть куховарка Рахтина, побачивши, що навколо неї все ходором ходить, зав'язала косинку, підбадьорилась, наче з її плечей звалилось років з тридцять. Ноги так і носили бабусю. То збігає у кладовку по м'ясо, то миттю підкине в плиту дров і заразом кашу в казані помішає. Години на дві раніше, ніж завжди, доварювався у Рахтини обід. Вона поспішала якнайшвидше впоратись із своїм господарством, щоб допомогти дітям лагодити сіть.

Нарешті все було готове. І човен, і сіті, і інше знаряддя юннати перетягли до гирла річки Чир. Наближався кінець літа. У цей час песці-батьки звичайно вже перестають піклуватися про дітей і розбігаються по тундрі. Пішли старі песці і від підшефного молодняка. Але песцева колонія не залишилась без догляду. Щенят годували і викохували «шефи». Вони гаряче взялися за рибалку, хоч річка не така вже й багата була на рибу. Можна сказати — не рибна річка. Ловилась найчастіше дрібнота. Рідко коли траплявся жирний, муксун або харіус. Нічого не вдієш! Діти із того раділи.

Майже цілу добу рибалки проводили на річці. Дехто сидів за веслами, інші вичерпували з човна воду, закидали сіть, витягали на берег, очищали від трави і просушували. На Аляй і її подругу Гатле було покладено обов'язок відносити рибу щенятам і розкладати її по кормушках. Щоб не викликати у колгоспників і адміністрації школи підозріння, шефи відбирали найбільшу рибу і відправляли в інтернат для їдальні.

Кенчику ніколи було і вгору глянути. Після кожної тоні у старій сіті з'являлось багато розривів і дірок. Кенчик бігав від одного кінця сіті до другого і лагодив її. Хлопець зовсім вимотався. Тонка шия стала ще тоншою, і здавалось, що вона з самого лише сухожилля. І без того маленький ніс тепер був схожий на висохлу бородавку. Веснянка на кінці носа зникла безслідно. Тільки живі, кмітливі очі, як і раніше, горіли завзяттям та голос залишився дзвінким і впевненим.

— Пам'я-аай! Чого гави ловиш, допомагай! — весело гукав Кенчик, пересипаючи слова рифмою. — Нене-аай! Не барись, нитки подай!

Щоб не ходити на ніч в інтернат, «шефи» розбили на березі Чиру шкільний намет і по черзі ночували в ньому. Тепер вони могли в усяку пору відвідувати своїх песців. Щоб зручніше було годувати малюків, годівниці перенесли в одне місце. До одного столу збиралися обідати і вечеряти двадцять сім їдців.

Якийсь хижак розірвав двох щенят. Сумну звістку про це приніс Кривоніжка. Пізно ввечері, коли рибалки лягали спати, раптом влетів у намет Кривоніжка. Мокрий, тремтячий, він був такий переляканий, що кидався по намету і верескливо дзявкав. Забруднена стрічка на його шиї зсунулась набік, на вусі і під оком були подряпини. Мабуть, тікаючи від ворога, бідолаха біг навпростець, через болото, купини та суху осоку-різун. Усім стало ясно: у песцевій колонії щось не гаразд. Ледве дочекавшись ранку, побігли до піщаних горбів. На місці виявилось, що двох малюків нема. На траві валялись клапті сірої шерсті; сліди засохлої крові у різних місцях свідчили, що тут побував хижак. Хто винен у загибелі щенят, довідатися не вдалося. Діти вирішили встановити біля нір крутлодобове чергування, вистежити ворога і знищити. Вночі домовились нести вахту вдвох. Спорудили з комишу два курені. Один поставили біля першого горба, другий — біля останнього.

Кілька днів злодій не приходив. Він з'явився лише на третій ранок. Було ще дуже рано, і по тундрі клубочився туман. Цієї ночі чергували Меркічі і Кенчик.

Меркічі помітив біля свого куреня щось велике, білясте, схоже на звіра. Меркічі хотів свиснути Кенчику, але передумав, щоб не налякати невідомого хижака. У переливах туману загадковий звір здавався то дуже маленьким, то виростав до розмірів ведмедя.

— Умка! Білий ведмідь, — намагаючись підбадьоритись, промимрив Меркічі. Раптом таємнича істота зникла. Через хвилину вона знову появилась, але вже поблизу Кенчикового куреня.

Цей силует зараз був схожий на велетенське страховисько з безліччю потворних голів і товстих кудлатих лап. У тумані, що коливався хвилями, страховисько, здавалось, перекочується з боку на бік, ворушить ногами і підводить голови. Кенчик спостерігав кудлате страховисько. Від напруги в очах різало, текли сльози. Хоч свідомість і підказувала Кенчику, що все це лише обман зору, що в тумані часто предмети здаються фантастичними і значно більшими за розміром, ніж вони є насправді, але водночас він виразно бачив перед собою незрозумілу живу істоту. Там, де у потвори виднілись голови, раптом блиснули два великих жовтих ока, але відразу ж закрилися хвилею туману і зникли.

І страх, і подив охопили Кенчика. Він стояв на колінах і, за звичкою хапаючись за штани, вдивлявся в молочну каламуть. У цю мить легкий порив вітру сколихнув туман, і він почав розповзатися. Кенчик від несподіванки розкрив рот: страховисько знову було перед ним. Але, наче у казці, воно миттю перетворилось у білого птаха.

Шиї у птаха не було. На кремезних плечах стирчала котяча голова з застиглими яскраво-жовтими очима. На голові було видно два маленькі виступи, що нагадували вуха. Птах сидів біля песцевої нори. Дзьоб у нього був чорний, гачкуватий і, мов зігнутий палець, дивився вниз.

Переконавшись, що ніякого страховиська не було і немає, Кенчик полегшено зітхнув і виліз з куреня. Побачивши людину, птах безшумно змахнув м'якими дужими крилами і знявся в повітря.

— Еге-гей! Меркічі! — загукав Кенчик. — Ось він, звір, дивись! До тебе летить.

Меркічі висунув голову з куреня і побачив, як пролітав птах.

— Від цих проклятих сов нашим щенятам тепер не буде життя.