Пригоди Омкая - Зубарєв Хома Олександрович. Страница 3

Проснувся Чімі від гучного тріску й гуркоту. Вискочивши з печери, він побачив, що море кипить, стогне, гримить. Вітер притискував крижані поля до скелястого острова, вони таранили скелі і з тріском розламувались на безліч брил. Вітер із свистом кидався всередині кам’яної підкови і, не знаходячи виходу, вихором рвався в небо, підхоплюючи кучугури піску та дрібного гравію. Ранок тільки загорявся. Над Чорним Островом ще висів густий, передранковий морок. По низькому небу безперервним потоком линули на південь кошлаті хмари.

Чімі повернувся в своє сховище. Заснути він більше не міг. Голод мучив його, тисло до нудоти під серцем. Нещадно лаяв він себе за те, що не відтягнув далі від води човен і не взяв з нього рушницю та харчі. А тепер доведеться, можливо, і померти з голоду… Похмурі думки Чімі намагався подолати. Він тішив себе надією, що відійде крига і колгоспний вельбот обов'язково вирушить на моржевий промисел і пройде повз Чорний Острів. Він вирішив завчасно заготовити дрова, щоб, коли з'явиться вельбот, запалити сигнальний вогонь. Вибираючи зручне місце для складу палива, Чімі несподівано побачив на піску свіжі відбитки ведмежих лап. Вони вели з печери до виходу. За розміром слідів можна було гадати, що звірові не більш як півтора-два роки. Очевидно, хижак заходив сюди зовсім недавно. А чи не ночував він тут?! Від цієї думки у Чімі до горла підкотився клубок. Денне світло вузьким білим пучком пронизувало печеру. У далекому кутку виднілась широка тріщина. В одному із закутків сховища Чімі натрапив на купу кісток. Тут валялись обгризені ласти морського звіра, висохлі нутрощі, клапті тюленячої шкури. Чімі не раз чув від мисливців, що вед-меді-підлітки, залишившись без своєї матері, часом бояться зустрічі віч-на-віч із старими ведмедями, бо ті їх часто кривдять, і ховаються де-небудь в потайному місці, поки подужчають і наберуться сил. Можливо, і тут такий випадок? Але це не радувало Чімі. Кожної хвилини міг повернутися господар житла і по-своєму розправитися з непроханим гостем.

Найближчі два дні Чімі майже не спав. Вночі він часто прокидався, боячись приходу ведмедя, і схоплювався, щоб розпалити згасаюче багаття. У тривожному хвилюванні і страху минуло ще два дні. Хижак не з'являвся. Чімі зовсім змучився і знесилився. За цей час він майже нічого не їв. Він збирав морські водорості, маленьких рачків-креветок, колючих зелених їжачків, викинутих штормом. Це ще дужче збільшувало голод. Від нудоти й болю в шлунку у Чімі потьмарювалось в очах і паморочилася голова. Він, мов п'яний, ходив по берегу, хитаючись від виснаження. Коли посилювався голод, Чімі знову брався за недоїдки, які залишив ведмідь.

Нарешті він вирішив оглянути печеру і пошукати, чи нема з неї виходу на другий бік острова. Він заліз у тріщину, що врізувалась у другий бік острова, і почав навпомацки пробиратися нею. Тріщина підіймалась угору рівним коридором. Потім почала розгалужуватись. Нишпорячи рукою по стінах, Чімі визначав, де прохід широкий, і тоді просувався далі. Незабаром до нього долинули віддалені звуки, що нагадували стукіт металевих молотків. Чімі зупинився.

Десь зовсім поруч згори падали краплі води і, вдаряючись об камені, розносили дзвінку луну. Прислухавшись до незримих молотобійців, Чімі зрозумів, що над ним замкнуте склепіння і на другий бік острова цим шляхом не потрапити. Гірка образа і розчарування підкосили Чімі. Прибитий горем, він довго сидів у темній ущелині, безсило похнюпившись. Доводилось знову спускатись у печеру і чекати, коли відійде крига і з'явиться довгождана допомога. З великим зусиллям звівшись на ноги, Чімі деякий час постояв у нерішучості.

Далі все склалося так блискавично, що Чімі не встиг що-небудь подумати: він зірвався і впав на холодний вологий грунт. Деякий час пін сидів, наче заціпенілий, нічого не розуміючи. У голові шуміло, у вухах дзвеніло, а перед очима плавали зеленкуваті кола. Щоб не впасти знову, він схопився за камінь, що стирчав у стіні. Камінь одірвався і з гуркотом покотився вниз по ущелині, і відразу ж знизу почувся короткий рев звіра. Чімі завмер. Сумніву не було, — він чув грізний крик кошлатого господаря, що повертався додому. Та для Чімі залишався тільки один вихід: йти вперед. Коли він опинився у печері, на смужці світла, що проникало через вхідний отвір, лежав камінь, який тільки-но скотився. У сховищі нікого не було. Біля каменя валявся шматок обгризеного нерп'ячого сала разом з клаптем шкури. У Чімі потекла слина і залоскотало в горлі, коли він побачив їжу. Він поквапно схопив сало і, майже не розжовуючи, ковтнув його. Проте порція була занадто мала, щоб хоч трохи наситити порожній шлунок. Тоді він порізав ножем клапоть нерп'ячої шкури і з'їв. Чімі обшукав усі куточки печери і, не знайшовши більше нічого, пішов до виходу. Складені біля входу дрова були розкидані. Це ведмідь порозкидав їх. Чімі виглянув із сховища. У морі, як і вранці, пересувалась крига. По небу повзли важкі темні хмари.

Чімі сидів у печері. Сюди вітер не залітав. Було тепло і приємно лежати біля вогню на м'якому сухому піску. Чімі не відчував зараз приступів голоду, які терзали його раніш. Біль усередині вже не мучив: шлунок неначе заснув. Тільки втома і дрімотлива млість розливались по всьому тілу. Чімі нічого не хотілося робити, ним оволоділо бажання без кінця лежати ось так, на животі, і мовчки дивитися на бурхливе море. Байдуже спостерігав він, як крижані брили підповзали до берега і били у скелю, неначе намагалися зрушити її з місця. Зіткнувшись з підводними валунами, крижини підстрибували, ламались і, підхоплені хвилею, з гуркотом падали на мілину. Ударившись об скелі, разом з уламками криги хвилі злітали вгору і хмарою бризок падали на берег.

Чімі помітив, що одна викинута крижина ворушиться, немов жива. Чімі посилено заморгав: крижина пересувалася з місця на місце. «Що ж це таке? Ні, це просто здається, ніби крижина ворушиться, а все тому, що у мене наморочиться голова і мерехтить в очах». Чімі відганяв думку, що ведмідь повернеться додому. Він так злякався каменя, що, мабуть, і досі оглядається. А втім, у звірів, як і в людей, також різні характери бувають. «Тільки ні, це крижина, а не умка. Її викинуло хвилею на мокрі камені, от вона й котиться по них у море…»

Проте, хоч як намагався, Чімі не міг заспокоїтись. Він чимраз дужче переконувався, що перед ним ведмідь. І останні його сумніви розвіялися, коли ведмідь піднявся, глянув на печеру і поспішно потюпав до води. Перебігаючи з крижини на крижину, він зник за виступом скелі.

Чімі тільки цього й чекав, щоб піти на берег і подивитися, що там робив звір. Біля урвища лежав на щебені шматок жирного тюленячого м'яса.

«Хе! Живемо!» — зрадів Чімі і побіг із знахідкою до свого сховища.

У цей час ведмідь знову з'явився на березі. Він пішов до залишеного м'яса і, обнюхавши порожнє місце, рушив по слідах Чімі. Метрів за п'ятдесят від печери ведмідь зупинився. Хижак був ще зовсім молодий. Він, як видно, недавно втратив свою матір і тепер блукав безпритульним, ночуючи у кам'яному барлозі. Поява нового мешканця у печері спантеличила клишоногого. Обнюхуючи повітря, він несміливо поплівся вперед, до печери. Холодний, пронизливий вітер кошлатив на його спині шерсть. Він здавався безпорадним і жалюгідним.

«Зовсім не страшний цей умка», — сказав собі Чімі, наминаючи за обидві щоки м'ясо.

Але він все-таки схопив добрий оберемок трісок, поклав їх біля входу і запалив. Він поспішав розпалити велике багаття, щоб прогнати звіра від печери. Але ведмідь і не думав задкувати. Він сидів і, схиливши набік голову, слідкував за кожним рухом людини.

Чімі доїв м'ясо, зібрав усі кістки, хрящі і шпурнув їх ведмедеві. Ведмідь підійшов до недоїдків, обнюхав їх і ліг. Чімі підклав у багаття дров, сів осторонь і прихилився до стіни печери. Приємне тепло повільно розливалось по тілу. Сон навалювався на нього, як брила, і всім своїм тягарем хилив до землі. Від цього тягаря навколишній світ потонув у тумані і, похитуючись, як човен на мертвій зибі, повільно поплив. Різноголосі звуки, що долинали в печеру, плутались і переплітались у свідомості Чімі…