Острів тисячі самоцвітів - Пашек Мірко. Страница 11

— Їдьмо! — наказав хлопцям, які чекали його в тіні запорошеної пальми. — Пливімо на острівець! Вікрена пішов. Тож — гайда!

Бандала хитнув головою. Він знав, що перечити не можна нічого, тепер надія тільки на хитрість.

— Ану, — вигукнув, — ану, хто перший до річки!

Бандала кинувся бігти перший, і так прудко, що спіткнувсь об сивий камінь, яких до біса валялося навколо копалень. Падаючи, він пронизливо крикнув. Коли йому допомагали підвестися, сичав з болю, обмацуючи коліно й лікоть.

— Чого це ти, чорт би тебе забрав, — лайнувся Жожо. — Ач який ніжний! Охолодиш коліно в ріці, і все буде гаразд. — Він побоювався, щоб це поранення не зірвало прогулянки.

Однак ріка не допомогла, і вони мусили одвести Бандалу додому; той тяжко накульгував, з ліктя йому крапотіла кров. Жожо голосно лаявся, Тікірі похмуро мовчав. Він розгадав Бандалину гру, постеріг, що зойк пролунав, перш ніж приятель упав, бачив, як той падав — на бік, а не на коліно, та ще й копнув ліктем землю!

Коли Бандалу передали Тіссі, аби той оглянув його рани, Тікірі обернувся до Жожо й уперто сказав:

— Можем їхати удвох. Якщо хочеш, звісно.

Жожо хотів, тож вони нарешті таки потрапили на острівець Калудуву. Експедиція минула без пригод, бо навіть акуленяти хлопці не побачили. Тільки далеко в океані гралася зграя дельфінів. Вони вискакували з хвиль і знов до них пірнали, так, ніби прагнули погрітися на сонечку, ніби хотіли бодай на мить залишити море й побачити інший світ.

— Га! Акули! — вигукнув Жожо, дарма що знав так само добре, як і Тікірі, що йдеться про беззахисних, пустотливих ссавців, які дихають легенями і з рибою мають спільну хіба форму тіла та стихію, в якій плавають. Для нього це були акули, бо заради них він подався сюди. І Тікірі не перечив йому; розумів, що Жожо не хоче повертатися ні з чим.

— Ти бачив багато акул, — навіть сказав Тікірі, коли вони повертались. — Але не смій про це говорити.

— Смію! — вдарив Жожо веслом по воді. — Ти що гадаєш? Що будеш мені наказувати? Смію! Але не хочу. Тому й не казатиму про це. Бо не хочу. Розумієш?

Тікірі притакнув. Він і справді добре все розумів.

Однак того ж таки вечора Жожо закортіло похвалитися, де він був і що бачив: десятки акул з пащеками, повними зубів! — скрізь довкола самі акули, а він, Жожо Ліндсей, посеред них сам один, лише з отим чорним бідолахою Тікірі, котрий тремтів од жаху.

За десять хвилин по тому прив'язав кухар по наказу пані Ліндсей Тікірі до пальми і вдарив його десять разів своєю найбільшою кописткою. Це не боліло зовсім, бо копистка була не замашна й кухар не дуже старався. Однак Тікірі залився сльозами.

— Ну, ну, — заспокоював його Жожо. — Нічого не сталось. Я тебе дуже люблю, віриш? Ти — аби знав — до біса чорний, але я на тебе завжди дивлюся майже як на товариша. Це я сказав кухарю, аби взяв на тебе копистку, а не паска.

Тікірі не переставав плакати, й Жожо лагідно обняв його за плечі:

— Таж не розсиплешся, чоловіче! Ти ж бо чорний, а чорному хлоста ніколи не вадила.

— Білому теж не вадила, — схлипнув Тікірі.

— Е ні, білому вадить, і то дуже, — похитав Жожо головою. — Бо білий має престиж, і коли його б'ють, страждає престиж.

Тікірі не второпав, що означає це слово, і Жожо пояснив йому, що престиж — це велика слава. А хто славний, того не можна бити, само собою зрозуміло, не можна. Навіть коли він завинить у чомусь, то ніхто не сміє його бити, хіба що лишень білі, бо інакше було би по престижу, по славі…

Відтак Жожо завагався, але все ж мусив признатися.

— А я, Тікірі, як джентльмен визнаю, що сьогодні вчинив дурницю, бо мав тримати язика за зубами, і за це мені теж перепало, — звісно, зробив це тато й таємно, аби жоден слуга не бачив: те, що я тобі це довіряю, є для тебе величезна честь. І що ж, я плачу? Не плачу. Тож і ти не плач, бо ми з тобою дістали однаково.

Тікірі витер сльози й не плакав уже навіть другого дня, коли мусив залишити Ліндсеїв дім за непослух, обман довір'я й за те, що наражав містера Джона на велику небезпеку. Однак на клопотання Жожо пан Ліндсей узяв його до копалень. Не за робітника, на це Тікірі був ще занадто малий, а знову за хлопця на побігеньках. Їй-право, починало здаватися, що Тікірі вже ні на що більше не здатний, як тільки бути за попихача.

Тікірі не жалкував. Він здихався ванни і пані Ліндсей, роботу мав легку: замітав канцелярію, коридори, сходи в управлінні, чистив плювальниці, носив урядовцям чай, виполіскував кварти і склянки од віскі й відгрібав каміння, що знов і знов падало з відвалів на дорогу, заважаючи вагонеткам. Це він узявся робити з власної волі і для власної радості, бо так міг бачитися зі своєю матір'ю, котра теж працювала на впорядженні доріг.

Крім того, біля паркану знайшов Тікірі тихий кут, де ніхто не заважав йому мріяти про слонів — а їхнім паном він стане неодмінно! — і де він міг порпатись у вивезених відвалах, шукаючи цікавих камінців.

Якось у такий спосіб хлопець знайшов яйцевидний голиш, котрий пізніше зіграв дивовижну роль у ще дивовижнішій долі Тікірі.

Самоцвіт

Тікірі й на мить не сумнівався, що йдеться про вельми рідкісний камінь. Хоча зовні камінь був схожий на всі інші сиві голиші та уламки скелі, які валяються по відвалах і дорогах, але щойно на нього падало сонячне світло під певним кутом, мінився він лілуватим полиском; саме тому Тікірі його підібрав. Коли згодом удома Тікірі за хатиною нишком постукав по камені молотком, тріснув той камінь, наче стиглий горіх, розпався на дві половини, і всередині виявилося безліч райдужних кристаликів.

Отже, це напевно був самоцвіт, опал, і Тікірі першої хвилі тривожно розмірковував про те, чи не повинен він однести його панові Ліндсею. Але камінь був надто гарний, та й, зрештою, коли пан Ліндсей дозволив його викинути на відвал, то це означало, що він нічого не вартий, не потрібний. Хоч Тікірі дуже добре знав, що пан Ліндсей не перевіряє особисто всіх камінців, ба навіть, коли на те пішло, ніколи не спускається до копалень, а лише сидить у канцелярії, п'є там чай або віскі, кричить у телефон, пише, лічить і курить. Однак це не міняло тієї незаперечної істини, що камені на відвалах належать тому, хто по них нагнеться, бо власник копалень од них відмовився; інакше-бо на відвалах вони й не опинилися б.

Задоволений знахідкою й наслідком своїх мудрувань, Тікірі обертав обидві половинки самоцвіту в долоні так, аби мінились і яскріли що було сили. Таку красу ховає в собі Ланка! Таку невимовну красу!..

Тікірі сміявся. Він знав давно вже, що Ланка є лишень острів, те, що спершу викликало досаду, бо певною мірою применшувало значення його батьківщини, нині сприяло його фантазії. Хоч він і гадки не мав, яка вона насправді, яку має подобу, але це йому майже не заважало. Тікірі уявляв її як щось кругле, наче величезна миска — точніше, миска з накривкою або віком, під яким ховається осяйна краса. Острів самоцвітів! Бо шар грунту з пальмами, джунглями, слонами, травою, ігуанами, селами, мавпами, кобрами — це все було тільки те віко, та накривка. А якби хто спромігся її підняти, то відкрилась би середина миски-острова, складена з самої краси блискучої. З самих самоцвітів…

Авжеж, це так!

Тут Тікірі заплющував очі, наче його сліпив цей несказанний блиск. І знов тихесенько сміявся, думаючи, що пан Ліндсей, власне, не вчинив нічого іншого, як звелів просвердлити скраєчку Ланки маціпусіньку дірочку й витягати з неї самоцвіти. Але хай витягає скільки хоче — їх іще залишатиметься сила-силенна, бо Ланка — найбагатший острів світу, острів тисячі самоцвітів…

Потім Тікірі злякався, щоб його ніхто не побачив з цією красою в руці, й старанно закопав обидві половини свого камінця за хатиною. І словом не прохопився про них навіть перед Бандалою.

Тим часом Бандала уже знову працював на кухні — відтоді, як поїхав Жожо, не добувши канікул. Але Жожо не повернувся до школи в Коломбо. Десь поблизу Ланки давно вже лютувала війна, подейкували, що жовті вороги, японці, швидко просуваються, може, прийдуть навіть сюди, тож пані Ліндсей вирішила, що Жожо буде краще в дідуся в Південній Африці, яка лежить далеко за морем і куди японці ніколи не досягнуть.