Острів тисячі самоцвітів - Пашек Мірко. Страница 27

— Атож, — ревно підтримав Тікірі. — Жожо Ліндсей наштрикнувся на ножа сам. Їй-бо!..

Ото ще бевзь! Бандала люто дивився на нього — та марно. Довелося тепер сказати всю правду: що примусило їх утекти, як сплутали машину, як дісталися до занедбаної плантації…

— По тому пройшли джунглі — і ось ми тута, — скінчив зажурено.

— Не пройшли, а пробилися! — вигукнув Тікірі. Йому Бандалина розповідь здалася безбарвна і малозвитяжна. — Були то жахливі джунглі, зміюки нападали на нас на кожнім кроці, ми примусили тікати кількох леопардів, здибали й чорного ведмедя… Тільки слонів не бачили, хоч шукали їх скрізь, геть усюди! — вигукнув запально, штурхаючи довкола себе палицею, ніби хотів показати, що тих слонів вони доправди шукали в кожній мишачій дірі. — А саме слон мені найбільш потрібен, бо я хочу бути магаутом.

— Ах ні, рані, — ввійшов у мову Бандала. — Слон — це не так важливо. Нам би вистачило маленького острівця з кількома пальмами, тільки б туди не прийшов англієць. Ми не можемо з ними жити.

Пані Індіра сіла на камінь.

— Не кажіть так, — мовила вона поважно. — Англійці такі самі люди, як ви та я.

Бандала закрутив головою.

— Можливо. Але ми більше не хочемо служити білим. Комусь іншому — так.

— Кому, наприклад?

— Скажімо, вам! — випалив Тікірі. Раптом він забув про слонів, цікаво заглянув пані Індірі до блокнота й побачив, що вона там не писала, а креслила малюнок, якийсь дивний і незрозумілий: сплетіння хвилястих ліній, кілець, хрестиків, смуг.

— Мені слуги не потрібні, — засміялася пані.

— Шкода… — зітхнув Тікірі. По ньому видно було, що він не збирається швидко відступити, але тут утрутився Бандала:

— Будь ласка, рані, скажіте нам принаймні, як зветься оце місце?

— Анурадгапура, — відповіла Індіра.

— Так я собі й думав, але не йняв віри, — вигукнув Бандала; в голосі його бриніла пошана. — Тікірі, нас одаровано великим щастям.

І він клякнув і поцілував святу землю. Сюди-бо, до Анурадгапури, прийшов з Індії понад два тисячоліття тому чернець Магінда проповідувати буддистську науку й приніс із собою святі реліквії, над якими віруючі збудували «дагоби» — пам'ятники у вигляді дзвонів, великі, мов гори, а над ними іще височіли вежки, звані «ті»; це були оті загадкові півкулі, що їх здалеку побачили хлопці вчора ввечері. І ще більше: Магінда приніс ще й гілку з фігового дерева, під яким сидів Будда, посадив її тут, в Анурадгапурі, і от гілка прийнялася й донині зелена. Усе це Бандала знав од свого батька Тісси, котрий часто мріяв одвідати Анурадгапуру й уклонитися дагобам і невмирущому дереву, яке виросло з Магіндиної галузки й має святе ім'я «Бо».

Ось чому поцілував Бандала землю в Анурадгапурі. Відтак устав і, все ще зворушений, схвильований, попростував до громаддя кам'яних плит, біля яких перед тим стояла пані Індіра. Він здогадувався, що ті камені — це уламки палаців і храмів, які залишилися від найславетнішого міста Ланки, коли його поглинули джунглі. Все зникло під зеленою повінню джунглів, усе, крім безлічі каміння, дагоб і дерева «Бо»…

— Тікірі! — вигукнув. — Зостанемося тут. Я нікуди звідси не піду! Найду тут собі роботу, а ти, про мене, шукай слона!

Поблизу почувся низький чоловічий сміх. Бандала з Тікірі оглянулись і побачили смаглявого чоловіка в окулярах, в європейському одягу, без сумніву, індійця. Показався він якраз із-за чагарів, де щось міряв чи розглядав.

— Що ти вмієш? — спитав Бандалу, все ще сміючись.

— Усе, пане, що загадаєте! — ступив Тікірі вперед, наче питано його. — Чистити ванну, люльку, попільниці, замітати і… і… взагалі усе. Попри те, я страшенно дужий. А Бандала теж багато на що здатний. Він славетний кухар.

Пан Шардас — чоловік пані Індіри — споважнів, але й крізь окуляри було видно, як він витріщив очі.

— Бачу, нам стрілося просто казкове щастя… — почав, але Тікірі не дав йому докінчити:

— Нам теж, пане, нам теж! Як візьмете нас на службу, будемо всі четверо найщасливіші на світі!

— Як! — злякався пан Шардас і озирнув поглядом довколишні чагарі. — Вас навіть четверо?

— Ні, ні, — заспокоїв його Тікірі. — Я лиш хотів тим сказати, що як візьмете нас, будемо щасливі усі, ви й пані, я й Бандала. А як вас двоє і нас двоє, то вкупі…

— Так, уже розумію, — увірвав його пан Шардас і глянув жартівливо на свою дружину. — Що на це скажеш, Індіро? Гарний кухар нам справді потрібен.

— Справді, — погодилася пані. — Тільки чи не сердитиметься Магараджа?

— Не буде, — засміявся чоловік. — Як приведемо йому й цього дужого чистильника люльки, буде радий.

Пані підвелася:

— Можна спробувати.

— Дякую, о рані, — вклонився Бандала, а Тікірі онімів з подиву: магараджа… Це йому досі, їй-богу, не снилося. Таж кожний магараджа має гори самоцвітів і палаци з цілими стадами слонів!

Але найдивовижніше те, що цей магараджа, видно, курить люльку, як пан Ліндсей.

Попри ту люльку, Магараджа відрізнявся од пана Ліндсея вельми істотно. Був це сухорлявий шотландець із сивою щіточкою вусів під носом і неймовірно густою, чорною чуприною. Звався він професор Макферран, був керівник археологічної експедиції до анурадгапурських руїн і слонів, звісно, не мав, не кажучи вже про палаци. Чого подружжя Шардасів дало йому прізвисько «Магараджа», хлопці спершу не могли зрозуміти. Правду кажучи, вони й не пробували зрозуміти це. Надто вже приголомшило їх те, що сталося, надто несподівано все скоїлося: таки не втекли вони від європейців, знов їм служать…

Якби вони побачили Магараджу Макферрана відразу, коли прийшли до табору археологів, може б, і не стали до служби. Але табір тоді був порожній, і табірний кухар — єдиний чоловік, з котрим, окрім подружжя індійців, хлопці зустрілися, — мав таку саму темну шкіру, як і Тікірі. Зустрів він прийшлих не дуже прихильно, але впевнившись, що Бандала тямить поратись у кухні й що Тікірі старається з усієї сили, сів на колоді, стромив до губ паан, тобто арековий горішок, загорнений у бетеловий листок, і почав з насолодою жувати й спльовувати червону слину. Погана звичка жувати паан вельми поширена в Індії та на Цейлоні. Коли його жують, виділяється дуже багато слини, яку паан забарвлює в червоний колір; по довгому вживанні паану чорніють навіть зуби… Жуючи свій зелений згорток і харкаючи довкола себе червоною слиною, кухар задоволено споглядав, як хлопці трудяться, і гордовито повідав, що він християнин, що побачив світа й узагалі він знаменитий чоловік.

— Поспитайте де завгодно. Лиш назвіть моє ім'я, лише скажіть Ука Елара, і кожен уклониться аж до землі!

Молов без угаву всеньке післяобіддя, замовк тільки на хвилю, коли пані Індіра зазирнула до кухні подивитись, як хлопці стараються. Заледве вона одійшла, заторохтів ізнов. Тільки як звечоріло, його спинив Бандалин вигук:

— Тікірі, тут англійці!

— Ну й що? — сказав Ука Елара замість Тікірі. — Вони такі самі християни, як я, і дуже мене шанують. Лише спитайте їх про мене, лише скажіть їм моє ім'я…

— А де магараджа? — прохопився Тікірі.

— Уф-уф, — зайшовся сміхом кухар. — Той попереду, той худий. Але краще те ймення не згадуйте, цього не дозволяю собі навіть я, Ука Елара, дарма, що я християнин і серед них майже свій…

Він ляскав себе по череву, плював і говорив, говорив і плював, хоч земля докруж нього була вже поспіль червона. Хлопці його давно вже не слухали. Пригнічені, дивилися на двох європейців, які саме заходили до своїх наметів. Але тікати було пізно, надходила ніч. Окрім того, Бандала не скінчив готувати вечерю.

Поївши, Магараджа Макферран покликав їх, закурив люльку й, переводячи погляд з одного на другого, заявив, що такої знаменитої піту ще не куштував.

Бандала гордо всміхнувся: щоб готувати піту — пряну суміш рису з борошном, яка вариться над парою в порожнистому бамбуці, аж поки стає схожа на батон, — потрібне велике мистецтво.