Острів тисячі самоцвітів - Пашек Мірко. Страница 61

— А навіщо я маю то казати? — спитав Бандала.

— Аби заробити рупію. А коли скажеш, що твій тато мерзотник — матимеш дві. Маєш також маму? Добре, за тата з мамою буде три. Можеш вибирати, ми тебе ні до чого не силуємо, чи не так, джентльмени?

— Де там! — реготали пани. — Вибирай, що хочеш, ти ж бо вільна людина.

Бандала мовчав. Дивився на свою коричневу руку, й у голові йому лунало, що все те він, власне, заслужив. Кожен дозволяє собі поводитися з тобою так, як ти йому дозволиш. А я їм дозволив багато. Ми їм взагалі багато дозволяли.

— То скажеш?

— Ні, — відказав Бандала.

Якийсь пан закурював сигару, ніяк не міг закурити, бо від сміху в нього дуже тряслося підборіддя:

— Чорт забирай, директоре, віслюк пручається.

— Де там, — недбало кинув Ван-Бален. — Дам йому дещо понюхати, й побачите, як закричить.

Ван-Бален вийшов. Бандала дивився тепер на волохаті руки джентльменів, і все йому здавалося зовсім іншим: і ті руки, й ті обличчя довкола столу, хоч були вони, звісно, ті самі. Тільки тепер уже він був не їхній блазень, а їхній ворог. Як він міг перед ними блазнювати?! Що вони проти нього? Вони ж усі одного дня щезнуть, а він зостанеться. Такі, як Вікрена, зостануться. І він тепер од Вікрени взагалі не відрізнявся…

Бандала зненацька сказав собі подумки, що як директор верне з нагаєм, то на прощання буде добряча бійка.

Але Ван-Бален вернув не з нагаєм, а з полотняною торбинкою.

— Директор повинен знати все, що в його підприємстві діється, — мовив він з поважним виглядом. — Це його обов'язок, панове, і я цим керуюся. В моєму підприємстві, приміром, один йолоп ховає скарб якраз під моїм вікном. Це гарно, питаю я вас? Ні, бо це вияв недовір'я до колег. Але я тому йолопові це прощу, коли визнає гарно вголос, що він покруч йолопа з мерзотником і що це в нього — спадок по мамі й по татові.

Усміхаючися, замовк. Дехто цікаво стежив, як він витяг з торбини бляшану коробку з-під сигарет, як витрушує з неї гроші. Бандала теж дивився на банкноти, яким не хотілося вилазити, і все здавалося йому неймовірним. Наприклад, те, що оцю річ колись він переносив з місця на місце, як кицька кошеня. А директор гадає, що тим його до чогось примусить…

— Ну, то хутко, — обізвався Ван-Бален. — Інакше конфіскую це. Умієш…

Бандала підвівся й пішов до дверей. На порозі з подивом почув, що директор не доказав, що навіть джентльмени мовчать. Обернувся. По-дурному дивились йому вслід — такі були приголомшені. Бандала мав з того радість. У коморі йому сяйнуло: слід би вернути й додати їм до бляшанки те, що ополудні дістав од Майї. Але, поміркувавши, сказав собі, що ту милостиню залишить собі на згадку, бо вона була остання.

Ліг на тапчані і думав, думав, думав… Одтоді, як утік з храму Буддиного Зуба, сплинуло багато часу, він сам пройшов добрячий шмат дороги й набув чималого досвіду — але в суті своїй він такий, як був. Такий самий розгублений, безпорадний, а може й дурний.

Завжди ще чогось не знає, хоч мав би те знати, бо воно дуже важливе. Може, найважливіша річ на світі — бо ж без кінця над ним б'єшся: в чому, власне, полягає корінь зла? З яких ознак його впізнаєш, з ким маєш бути насторожі? Чому люди бувають такі небезпечні й жорстокі?

Колись Бандала гадав, що то від білого кольору шкіри, й дуже помилявся: оті внизу — білі, але Ука Елара був майже чорний, а ігумен у монастирі коричневий… Пізніше хлопець шукав тих ознак зла в християнській релігії, але так само був далекий від правди: пан Альваро, Ука Елара, Жожо Ліндсей та безліч інших — християни, однак ігумен і Касіапа — буддисти, а шофер з вантажником пана Альвара — мусульмани… Ні, ані в кольорі шкіри, ані в релігії те чортовиння не криється. Байдуже навіть, ідеться про чоловіка чи жінку, — пані Ліндсей була гірша від пана Ліндсея… То що ж тоді споріднює тих шкідників? Бандала відчував, що має бути і таки є якась ознака, спільна для всіх тих ворогів, — так, як спільною ознакою хижаків є зубаста паща, хай вони мають шерсть якого завгодно кольору, хай живуть у степу чи в лісі, хай полюють удень чи вночі. А ось ці двоногі хижаки?..

Бандала згадав, що сьогодні сказав шофер Брагім там, на аеродромі: «То така триклята нечисть, хоч і ручки має милом вимиті».

Може, в людей ознака зла — саме руки? Вимиті руки? Гладкі м'які руки?!

Хвилю Бандала бавився тією думкою — дуже вона йому припала до душі: м'які, вимиті руки справді мають і пані Ліндсей, і ігумен, і пан Альваро, і ті негідники внизу; хоч Ука Елара мило не дуже-то переводить, але руки має гладкі… А й справді, щось за цим криється!

Аж тут ні сіло ні впало майнула думка: хоч руки й свідчать про власника, трудящий він чи нероба, але ні джерелом, ані ознакою зла самі по собі не можуть бути. Зло полягає в тому, що ці люди — від Альвара аж до Ука Елари й ігумена, аж до тих унизу й до пані Ліндсей — ледацюги, п'явки. Що живуть вони за рахунок інших, з праці інших. Всі до одного!

Він усе збагнув. І не збила його з пантелику навіть думка: адже шофер та вантажник пана Альвара працюють. Так, працюють, але це поплічники того кровопивці! Як я був поплічник ігумена. Тільки не знав про це.

Аж нарешті збагнув усе… Нараз заспокоївся, і це був якийсь великий, блаженний, тривкий спокій. Домішувалася до нього неабияка гордість за це відкриття. Ігуанячий язик — це таки річ! Таки видно, що я його ковтнув! Хоча — хтозна. Коли б думав об тім далі — то, може, дійшов би того, що ігуанячий язик є просто ігуанячий язик і нічого більше. Але це я лишу на завтра, на ту довгу путь.

Бандала загадав собі, що встане ще перед світом і піде на південь, весь час на південь, аж туди, де виглядає з моря острівець, волохатий од пальм…

Але вранці він заспав і вийшов занадто пізно, тож і не здибав перед готелем Тікірі й не зазнав з ним його найкарколомнішої пригоди.

Острів і самоцвіт

Тікірі не дійшов до блакитного світла з двох причин: йому боліло стегно — так люто копнув моряцький черевик Джіма Піча, а по-друге, всупереч усім сподіванкам, він знайшов собі притулок — старий човен, кинений на піщаному узбережжі.

Це був не рибальський катамаран з балансиром, а звичайний собі човен з високими, хоч і дірявими бортами; і коли Тікірі вмостивсь у ньому, як у глибокій колисці, — відчув себе захищеним бодай від бродячих собак. Спав неспокійно. Хоч біль у стегні поволі стих, але муляло горбкувате дно човна, і Тікірі не мав чим його застелити, пом'якшити. Тому й устав з першим променем сонця.

На півдні, де вночі сяяло те звивисте блідо-голубе сяйво, тепер темніли обриси великого будинку, в якому не світився жоден вогник; зате все небо було наче сад, повний троянд. Океан накидався на суходіл і глухо гарчав, але його звивиста, пінява крайка щораз відступала, залишаючи за собою смугу мокрого піску, в якому відбивалося рожеве небо. Усе було рожеве: і гребені хвиль, ба навіть висока постать чоловіка, що ступав кордоном океану, понуривши голову, мов шукав загублені гроші. Але Тікірі знав, що він шукає мушлі, на яких викарбує напис «Коломбо, Цейлон» із кількома розпатланими пальмами. Радісно вибіг йому назустріч: — Пане! Пане!

Грегоріс підвів голову. Був він такий же скуйовджений, як і його одвічні пальмочки.

— Гелов, хлопче, — буркнув Грегоріс без особливого захвату. Відтоді, як Джім Піч зі своїм приятелем бобі вигнав його з Гордонового парку, він ночував у пом'ятому авто, що лишилося коло шосе після аварії; хоч лежати було більш-менш м'яко, але тісно — довгі ноги не вміщалися; щоправда, це мало й свої вигоди: близько до моря, яке постачало мушлі, і до готелю, який постачав туристів. — Гелов, хлопче. Звідки ти тут узявся?

— Ах, пане! — вигукнув Тікірі одним духом. — Ви, мабуть, думаєте, що я брехун, але я не брехун, я направду хотів помогти вам, я біг за вами, але ви вже пішли. І я шукав вас під деревом, але там був той другий, і він забрав мій самоцвіт. Отож тепер я не маю вже нічого, але якби ви поспішили до парку, то, може, його ще піймали б.