Ге, людина з Моого - Шафранек Ота. Страница 20

Ніхто не звернув на нього особливої уваги. Кароліна сказала братові, щоб він не лякав нас лихими мооганами проти ночі, що ми ще не скінчили перемови. Геленка подивилася на мене й сказала голосно, що це не станеться, що це не може статися, щоб загинув світ. Хіба може він загинути від такої марниці, як промені?

Вона випалила ці слова з такою певністю, яка личила їй іще дужче, ніж рожева сукня.

До нашої розмови не повинен був утручатися підпилий добродій. Він взагалі не повинен був сідати біля нас, а головне, не повинен був озиватися.

— Мене ніхто не подужає, — пропищав він високим, мало приємним голоском.

Мені здалося, наче я вже десь чув той голос.

Геленка миттю знітилася, й це нагадало мені, як ми пополудні сиділи біля дитячого столика, і я раптом збагнув, що її жахає.

Я по-мооганськи заговорив до того чоловіка. Він глипнув на мене заспаними очима і ковтнув морсу з Геленчиного келиха.

— Хоч у нього й подібний голос, хоч він теж не розрізняє свого і чужого, до мооганина йому так далеко, як від Землі до Моого, — сказав я Геленці.

Кароліні теж захотілося заспокоїти Геленку.

— Це тільки добродій, якого ніхто не подужає, — мовила вона.

— Ніхто. Мене ніхто, — запевнив нас добродій.

І, либонь, щоб нас настрахати й довести свою нездоланність, почав дозволяти собі більше, ніж ми могли йому стерпіти: накрутив на два пальці Геленчину косу й смикав її на всі боки.

— Так робити, мабуть, негоже! — вигукнув Ладіслав тремтячим голоском.

— Ну що ти, котигорошку, — усміхнувся підпилий добродій. — Не пий морсу. Я куплю тобі вина.

Йозіфек відсунув з-під себе стільця.

— Було б дуже добре, вельмишановний, якби ви дали нам спокій. І пустіть косу.

Добродій весело кліпав червоними повіками й косу не пускав. Йозіфка випередила Кароліна. Вона злегка крутнула зап'ястя руки, що затисла Геленчину косу. Без найменшого зусилля, наче повернула водогінний кран, і підпилий добродій ту ж мить сів на підлогу.

Для Кароліниної слави повторюю: підпилий, надзвичай зухвалий, хвальковитий добродій сидів на підлозі, кліпав очима й звісив голову, наче кінь у спеку.

— Сподіваюсь, ви не образилися, — сказала Кароліна.

Крім нас, у ресторані, певно, ніхто не помітив, що він упав. Йозіфек миттю поставив його на ноги й узяв під руку.

— Коли ваша ласка, — мовив він, — я одведу вас до вашого столика.

— Я була завмерла зі страху. — Тільки тепер Геленка виповіла те, що пережила. — Зі страху, що він відірве мені косу. Я думала, що до нас ізнов з'явився невидимий… але це була людина, правда ж? О, яка я рада. Ге, то справді не був мооганин?

— Справді. По-перше, мооганин на Землі ніколи не вп'ється, по-друге, він мені відповів би, по-третє, з мооганином Кароліна так легко не дала б собі ради.

— Кароліна — силачка, — рішуче мовив Ладіслав.

— Скажи, Кароліно, що ти йому зробила? — запитала Геленка. — Я б такого не потрапила.

— Я навчу тебе, коли ми будемо самі, — пообіцяла Кароліна. — Це дуже добрий захист від добродіїв, яких ніхто не подужає.

Повернувся Йозіфек і, тільки-но сів, запитав, чи вони вже віддали мені океан.

— Іншого ж виходу нема, — заявив він. — Віддайте йому океан і запиймо нашу угоду морсом.

Він, очевидно, подумав, що ми відразу ж дійдемо згоди, і покликав офіціанта, щоб той забрав надпитий морс і приніс Геленці свіжий. А потім підняв келих і чекав, щоб його підтримали. Та всі сиділи непорушно.

— Я б не хотів, — сказав я, — щоб ви вбачали в мооганах розбійників всесвіту, які напали на вашу планету з криком; «Океан або життя!» Адже ж я зрештою перший мооганин, що почув нині це гасло.

Уклінно прошу вас, вірте, як я, що Моого — непогана зірка Землі. І вірте, як я, що на Моого ніколи не переможе лиха сторона.

Я теж хочу запропонувати випити, але за інше. Скінчімо нинішні перемови, забудьмо про всі клопоти й запиймо їх морсом.

Ми випили. Потім Геленка сказала:

— А якби перемогла?

— Якби це мало статися…

В цю хвилину заграв піаніст. Кароліна сказала, що на її шоколадному годиннику вже по восьмій. Майже ту ж саму мить піаніст голосно ударив по клавішах.

І я сказав:

— Цього не станеться, в жодному разі.

Потім ми якийсь час слухали гру піаніста.

— А все ж таки, якби сталося? — запитав Ладіслав. — Ти оборонив би нас?

— Я саме думаю про це, — відказав я. — Це буде не легко ані для мене, ані для мого підопічного. Одного з вас я хочу обернути в мооганина. Або в мооганку.

— Тільки одного? — розчаровано пролинуло з двох боків.

— Вам це здається замало? — здивувався я. — Навчити когось протягом короткого часу нашої мови, наших звичаїв, поведінки й надолужити з ним усе, що знає мооганський школяр. Якби я дбав про дорослого, то для цього мені знадобилося б щонайменше десять років. З тяжкими труднощами я зможу омооганити одну дитину, не більш. Одним одну дитину.

Ладіслав підвівся із стільця й попросив у Геленки хустинку. Але де б вона взяла хустинку в рожевій сукні?

— Ця дитина, — мовив він, — буде єдиною пам'яттю про людей. — І, знявши окуляри, взяв хустинку з моїх рук.

— І цією пам'яттю не буду я, — мовила Геленка. — Ладіслав розумніший і взагалі має ліпшу голову для науки. Зі мною, Ге, тобі пощастило б менше.

— Ця дитина, — повторив Ладіслав, — буде єдиною пам'яттю взагалі. Як на мене, то тут скоріше підходить дівчина, так чи ні?

23

«ГЕ, МИ ЗАЯВИМО ПРО ВАС».

ПРИГОДА З РОЖЕВИМ ВИНОМ.

КОЛИ МООГАНИ ЩЕЗНУТЬ У ПОВІТРІ

— Це правда, — втрутився Йозіфек, — що дамам завше належить давати перед. Але в даному разі скоріше йдеться про те, щоб дама була остання.

Ладіслав поклав хустинку на стіл і почав протирати окуляри краєчком скатерки. Ми не картали його за це, бо при такому хвилюванні можна допустити й інші промахи.

— А ти б не хотів потрапити на Моого? — запитав я, здивований його доброзичливістю.

— Щоб я та не хотів. Тільки я можу щось винайти на Землі, а вона ні. Нехай летить. А я тим часом щось винайду проти променів, можете бути певні.

— Можеш винаходити собі й на Моого, — відказала Геленка. — Адже там Землю ти не зрадиш. А я тут думатиму про те, що ти щось винайдеш.

— Ти можеш думати про це й на Моого і їсти морозиво з Морозивної вулички.

— Чого це ти весь час посилаєш мене на Моого? Можеш про мене так не турбуватися.

— Мушу, бо наші доручили це мені.

— А цікаво, що ти їм скажеш, коли я буду на Моого?

— Що ми вже здихалися тебе. Хоч відпочинемо від тебе.

— Слухай-но, а вони сьогодні не телефонуватимуть?

— Ні, а якщо й зателефонують, то нічого страшного. Незабаром когось із нас вони все одно вже не застануть, отож нехай звикають. Полонений Ге, — несподівано звернувся до мене Ладіслав, — слухай мій наказ. Бери присутню тут Геленку, добре дбай про неї й пильнуй її. Пам'ятай, що це незвичайна жінка, вона гадає, що зостанеться тут, коли тут не буде вже нікого. І заприсягнися: як тільки я винайду захист проти променів, а я в цьому теж заприсягаюся, що винайду, ти запитаєш її, чи хоче вона додому. Якщо скаже, що хоче, привезеш її назад. Дай у цьому велику мооганську обітницю, що приставиш її на Землю, до Праги, навіть якби вона й не хотіла.

Я вирішив не заприсягатися, поки не вислухаємо й Геленку. Вона задумано дивилася на нас і за звичкою гризла кінчик коси. Хвилю мовчала, а тоді мовила:

— Не знаю, парубче, але, мабуть, усе ж таки було б краще, якби ми ночували вдома. Що, коли раптом подзвонять наші?

— Зараз ідеться про те, — Ладіслав трохи не кричав, — що скоро ти вже взагалі не ночуватимеш удома. Ти будеш спати на Моого.

— Буду спати на Моого, я буду спати на Моого; буду все знати, що де готується, і спати! І на Моого! Ми взагалі нікуди не зрушимо з Землі. І решта. Ге, ми не дозволимо тут мооганам шурубурити. Або повідомите про своє прибуття самі, або це зробимо ми.