В забутій країні - Санкритьяян Рахул. Страница 24

— Ні, я нікому не заподіяв ніякого лиха і не розумію, чого Нохрі вважає мене за свого ворога. Я прийшов сюди, царице, просити оборони від цієї страшної, непорядної людини.

— Нохрі зловживає своєю силою! — вигукнула вона і гнівно тупнула ногою. — Хіба я не володарка цієї країни, що розкинулась від підніжжя гір до пустелі? Хіба я не походжу з династії фіванських фараонів? Моє слово тут — закон. Ніхто з моїх підданців не сміє порушити мій наказ, і тільки полководець Нохрі не підкоряється мені.

— І ви боїтесь його? — запитав я царицю.

— Ні, я не боюсь Нохрі. Але він зовсім не хоче зважати на мене. Я не раз просила в Яхмоса допомоги й поради. Однак верховний жрець страшенно боїться цієї людини і нічим не може допомогти мені.

Серісіс подивилась на мене, тужно простягла вперед руки з безліччю браслетів, і браслети ледве чутно задзвеніли. Останній промінь сонця пробіг по її самоцвітах, і вони спалахнули всіма барвами райдуги.

З глибоким хвилюванням згадую я тепер той вечір, проведений з царицею: і чудовий сад, і запах квітів, і рівні алеї, гарні інжирні дерева, пальми, великі стародавні статуї та сфінкси, повиті виноградними лозами, і, нарешті, прекрасну молоду жінку; її чари відчув навіть такий сухий учений дідуган, як я…

То був цілий маленький світ, не схожий на інші. І раптом я зрозумів: хоч би як пильно наліплювали ми налички на речі древньої культури, ставили на них номери, заводили в списки та каталоги, розставляли на полицях шаф і на засклених стендах, вони все-таки назавжди залишаться мертвими пам’ятками старовини, і нічия фантазія не замінить безпосереднього знайомства з цим світом, що живе своїм особливим життям.

Сумління весь час мучило мене, і я поклявся в душі допомогти цариці чим зможу, якщо їй буде сутужно або загрожуватиме небезпека. Звичайно, я розумів, що без таких мудрих і вірних друзів, як Дхірендра та Чан, моя клятва нічого не варта.

— Тутмосе, ви мудра людина, вам довіряють самі боги. Попросіть богів допомогти мені, - звернулась до мене цариця.

Я спитав, яка їй потрібна допомога.

— Нохрі хоче заволодіти моїм троном, — відповіла Серісіс. — Я добре знаю цю людину. Нохрі має великий вплив на армію, і коли б він схотів зняти заколот, за ним би пішла більша частина війська.

— Він не наважиться зробити це.

— Ні, - заперечила цариця, — я впевнена, що рано чи пізно він повстане проти мене. А якщо вибухне війна, я можу покластися тільки на свою особисту охорону.

— Ваші охоронці — це справжні витязі! — сказав я. — Коли я заходив до палацу, то бачив їх в обладунках і при зброї. їхні шоломи прикрашені пір’ям червоного ібіса.

— Вони відважні й спритні лицарі. їх добирали по всьому царству; інші воїни їм сягають тільки до плеча. Вони щирі мої прихильники і ладні віддати за мене життя.

— Що ж треба Нохрі?

— Я ж сказала вам — він хоче владарювати і не вгамується, доки не сяде на мій трон. А ще більше, ніж влади, він жадає багатства. Того, що я зараз скажу, не повинен знати ніхто. Мене повідомили, що Нохрі бажає відчинити Серафісову гробницю.

— Невже він хоче заволодіти захованими там скарбами?

— Так. І Нохрі давно зробив би це, але не здатен відімкнути двері в підземелля. Для нього немає нічого святого, він не побоявся б зневажити самого бога сонця і ввійти до гробниці. Але я сподіваюсь, що він не зможе пограбувати Серафіса, хоч би й пробрався туди — боги не допустять цього.

— Яхмос сказав мені, що треба знати якусь таємницю, щоб відчинити її.

— Цю таємницю може знати тільки той, хто володіє Серафісовим амулетом.

— А ви не знаєте її?

Серісіс похитала головою.

- її ніхто не знає, - сказала вона. — І жодна людина, хоч би яка була могутня й дужа, не зможе ввійти до гробниці без цього амулета. Однак амулета вкрали. Розшукувати його пішов Псаро, але він ніколи сюди не повернеться.

— Царице, він тут.

— Псаро? Повернувся?!

— Він щойно прибув сюди з дивної країни, яка лежить по той бік пустелі.

— Тоді всьому кінець, і навряд чи я врятуюсь від смерті. Ця людина завжди підбурює Нохрі. Нохрі хоробрий і дужий, а Псаро мудрий, як змія, — безнадійним тоном мовила цариця.

Позаду брязнула зброя. Я обернувся і побачив Нохрі в золотому обладунку. Він ішов до нас, високо піднісши голову. Хоч він і навівав на мене страх, я не міг не замилуватися його мужньою красою і поставою.

— От він і сам прийшов сюди. Ідіть, Тутмосе, але завтра неодмінно завітайте сюди. Я маю дещо сказати вам, — тихо промовила цариця.

Я попрощався з нею і рушив до дверей. Проходячи повз Нохрі, я відчув на собі погляд його метких чорних очей.

Розділ XVIII

ПЕРЕД БУРЕЮ

Тієї ж ночі Дхірендра, Дхандас, Чан і я зібралися разом, щоб порадитись. Наша нарада закінчилась тільки над ранок, — багато чого довелось обговорити. Становище наше було дуже важке. Нохрі не вірив нам — вже це було небезпечно, а до того ще й Псаро повернувся в Мітні-Хапі, і його присутність загрожувала нам смертю.

Серафійці завжди вважали Псаро за чарівника. А тепер він, єдиний на всю країну, побачив сучасний світ з усіма чудесними відкриттями й досягненнями нашої цивілізації.

Я висловив думку, що саме Псаро вбив Шівнатха Джаухрі. У відповідь на це Дхандас розповів деякі подробиці вбивства — про них у газетах не писали.

Агент поліції, що розслідував цю справу, побачив на підлозі ніж, яким ріжуть папір. Мабуть, Шівнатх, захищаючись, ударив Псаро цим ножем — от звідки взявся рубець на щоці. Раніше, казав Яхмос, його, не було.

Отже, ми знайшли вбивцю Шівнатха Джаухрі, але це нас не заспокоїло. Ми зрозуміли, що Псаро не легко обдурити.

Я ладен був хоч зараз покинути Мітні-Хапі, бо перебувати тут ставало дедалі небезпечніше. До того ж я вже вдовольнив свою допитливість ученого. У цій країні я побачив більше цікавого, ніж сподівався. Але як вибратися звідси й не загинути? Якщо навіть нам пощастить утекти з міста, ми однаково не врятуємось: тікати через пустелю годі й думати, а іншого шляху ми не знаємо.

Поки я висловлював товаришам ці сумні думки, пан Чан спокійно сидів на підлозі і слухав мене, спершись підборіддям на коліна.

— Не треба занепадати духом, професоре, — сказав він, коли я закінчив. — Я цілком згоден з вами, що пробувати знову перейти пустелю — безумство. Але я почув, що повернувся Псаро, а це, мені здається, добра ознака.

— Як добра ознака? — аж крикнув я. — Та тільки-но він дізнається про нас, не минути нам лиха.

— Ви не зрозуміли мене, професоре. Невже вчи думаєте, що Псаро повернувся через пустелю? — усміхнувся Чан.

— Не знаю, — відповів я.

— Я вважаю, що це неможливо, — сказав Чан.

— Чому ж?

— У нього не вистачило б сили на таку подорож: адже він набагато старіший за вас. Я добре розгледів його тієї ночі, коли мені довелося вкрасти в нього амулета.

— Але це ви тільки так гадаєте, — заперечив я.

— Ні, професоре, я ще не все сказав вам. В африканських лісах поширена хвороба, яка назавжди залишає слід на обличчі людини: губи спочатку синіють, а потім стають чорні. І ознаки цієї хвороби я помітив у Псаро. Отже, подорожуючи до Індії, він пробирався через ліси.

— Ви й це встигли побачити тієї ночі в Суеці? — здивувався я.

— Атож. Але тоді я розглядав його при світлі кишенькового ліхтарика і не звернув особливої уваги на це, але тепер починаю пригадувати. Моя голова — це щось подібне до складу: вона зберігає найрізноманітніші речі, про які я іноді й гадки не маю, а випливають вони в пам’яті лише тоді, коли в цьому є потреба… Але слухайте далі. Як мені відомо, ні на південь, ні на північ від цієї країни немає великих лісів, немає їх і в долинах Нілу й Собату. Та Псаро і не міг би добратися сюди з півдня, бо для цього йому довелося б накинути кругу і згаяти багато часу. Залишається тільки одна дорога — з південного сходу. Коли так, то ми з вами зможемо вибратися звідси тією самою дорогою, якою ішов Псаро.