Чудеса в Гарбузянах - Нестайко Всеволод Зиновьевич. Страница 12

— Диверсант,— мов луна, повторили Марусик і Журавель. По цій дорозі чужі, незнайомі не ходили. Ця дорога вела від птахоферми у колгоспні поля. Незнайомець був молодий, з чорною борідкою, у потертих джинсах і зеленій будзагонівській куртці з яскравою емблемою на рукаві — явно міський. За плечима метлявся невеликий рюкзак.

Він звернув з дороги і попрямував до хати діда Коцюби.

Хлопці поповзом рушили за ним.

Дід Коцюба порався біля вуликів у садку.

— Доброго дня вам, діду,— чемненько привітався диверсант.

Дід Коцюба звів голову:

— Здоров, синку, як не жартуєш.

— Можна у вас тут присісти... перепочити трохи?

— Сідай, а чого ж... Місце є... Мандруєш кудись?

— Та просто так... Землю ногами міряю.

— Турист, значить... Хлопці перезирнулися. Диверсант явно був підозрілий.

— Ну, то нічого,— сказав дід.— Григорій Сковорода теж турист був.

— Точно,— усміхнувся диверсант.— От і я за його прикладом... Інститут закінчив, останні канікули перед роботою... Вирішив по Україні трохи походити.

— Правильно!— схвально кивнув дід Коцюба.— А то в нас дехто одразу за кордон пнеться, у джунглі, у прерії... А в шевченківських, гоголівських місцях, куди люди з усього світу приїздять, зроду й не був.

— От-от,— підтакнув диверсант.

— Хитрий, зміюка!— прошепотів Сашко Циган. Марусик і Журавель мовчки кивнули.

— Медку хочеш?— лагідно спитав дід Коцюба.

— Спасибі.

— Покуштуй спершу, тоді дякуватимеш,— дід узяв з призьби пузатенький горщик і простягнув диверсантові.

Марусик зітхнув.

Кілька днів тому в перерві між боями дід і їх почастував медом. Спогади про те частування були такі солодкі, що хлопці дружно ковтнули слину.

— Нектар! Амброзія! Смакота!— захоплено вигукував диверсант, куштуючи мед.— Спасибі! Спасибі!..

— Не мені — бджолам дякуй. І липам отим. І землі нашій.

— Да-да... Земля наша...— незнайомець мрійливо зітхнув.— Кращої нема в світі... Аж очі вбирає...

— Правильно.

— Тільки щось не дуже людно тут у вас.

— Да-а...— тепер уже дід зітхнув.— На цьому кутку, вважай, я один тільки й лишився.

— Один? Зовсім?

— Ага...

"Ех, і нащо дід оце каже?— з досадою подумав Марусик.— А як то справді лихий чоловік? І щось замислив недобре. Ніхто й крику дідового не почує..."

— А з рідні у вас — що, нема нікого?— далі розпитував диверсант.

— Чого це? Двоє синів, дочка, онуків п'ятеро, ще й правнуків двоє... Жінка, правда, померла,— зітхнув дід.— Позаторік. Царство їй небесне.

— А де ж діти, онуки?

— Один син на флоті служить. Перший помошник капітана. Дочка у Вінниці замужем, бабуся вже. А другий син, наймолодший, у Києві. У робітничий клас перейшов. На "Арсеналі" робить... Онука, дочка його, Галочка, медсестрою в лікарні.

— А чого ж вони вас до себе не заберуть?

— Що я, скриня, щоб мене забирати?

— Ну, вам же тут самотньо самому. Та й важко ж, мабуть...

— Пробував я. Не видержую. Додому, сюди-от тягне. Не можу. Майже ж вісімдесят год... за вичотом війни, фронту проробив отут, на цій землі. Тільки позаторік, як баби не стало, перейшов на пенсію. А то все при ділі, в колгоспі.

— І ким же ви робили?

— Та ким же... Колгоспником.

— Рядовим?

— Рядовим. Хліборобом. А хліб саме рядові й роблять.

— І так усе життя?

— Усе життя. І тут...

Хлопці спершу відчули, наче щось війнуло, а вже тоді побачили її — чорняву зеленооку дівчину, яка поривчасто увірвалася невідомо звідки на подвір'я діда Коцюби. І всі троє одразу, наче по команді, всміхнулися.

— Драстуйте, діду!— вигукнула дівчина і лише тоді побачила незнайомця.— Ой! Драстуйте!

— Драстуйте! Драстуйте!— з цікавістю глянув той на дівчину. Але вона на нього вже не дивилася.

— Дідуню! Тут моїх комсомольців не було?

— Котрих?

— Ну... Клави, Васька...

— Та щось не бачив. А що таке?

— Та внески зібрати не можу. Ніяк не зустріну.,.

"Ми! Ми бачили! Отам у гаю цілуються твої комсомольці!" — дуже хотілося вигукнути хлопцям. Але вони, звичайно, не вигукнули.

— Шкода, що ви, діду, не комсомолець. Я б хоч з вас внески зібрала.

— А що — давай,— усміхнувся дід.— Скільки тобі?

— Та я жартую. Навпаки. Може, вам що треба? То я... Ви не соромтесь. Ви чогось завжди соромитесь. А це ж наш комсомольський обов'язок — допомагати пенсіонерам.

— Спасибі, дочко. Не треба мені нічого. Все в мене є. Та що такому дідові й треба? Хай я тебе краще медом почастую.— Він узяв з призьби ще один пузатий глечик (там їх стояло кілька, наче спеціально для частування):—Тримай! Хай це буде мій комсомольський внесок.

— Отакої! Замість я вам, ви мені...

— А куди ж мені його? На базар же у Київ не потягну. Для людей і тримаю.

— Ну, дякую... Можна, я вас поцілую?

— Давай! — жартівливо махнув рукою дід.

— Від імені комсомольської організації колгоспу!— дівчина обняла й дзвінко поцілувала діда у щоку.

— О!— весело вигукнув бородатий турист.— А я, до речі, теж комсомолець. З Києва. Сергій... Може, й мене...— і підставив щоку.

— Переб'єшся! — кинула дівчина, крутнулася й побігла. Мить — і вже й слід її простиг.

Сашко Циган сердито засичав:

— Ач! Розігнався! Диверсант! Утри свого носа.

Дід Коцюба з ніжністю дивився в той бік, куди побігла дівчина.

— Маруся!— кивнув він їй услід.— Гарне дівча. Моторне. Як вітер. Не дівчина, а справжній тайфун, гураган... її так і називають Тайфун Маруся. Наш комсомольський секретар.

— Да-а,— задумано проказав диверсант Сергій.— Одна така Тайфун Маруся варта цілої де-небудь комсомольської організації... Дідусю, водички у вас можна попросити? А то я до меду допався і...

— Зараз винесу,— дід почвалав до сіней.

— Та чого ж вам ноги бити? Я...— кинувся за ним Сергій.

Обидва зникли у темряві сіней.

— Ач! Розігнався!— повторив Сашко Циган.— Спритний який!

Тайфун Марусю у нас в Гарбузянах любили всі — від найменших дошкільнят до найстарших дідів та бабусь.

Бувають такі люди, на яких тільки варто глянути — і вже усміхаєшся мимохіть приязно і весело. Не була вона, Тайфун Маруся, красунею (та ж сама Клава набагато краща), але було в ній щось таке невідпорно симпатичне, що прихиляло до неї серця буквально всіх. І оті ямочки на щоках, і ота білозуба усмішка, і кирпатий задерикуватий носик, і оті неслухняні кучері, які весь час спадали на лоба і які вона раз у раз смішно здмухувала з очей... А головне — запальна вдача (або, як кажуть дорослі, темперамент), поєднана зі щирою добротою й зичливістю до людей,— усе не могло не подобатися.

Я просто не уявляю собі наших Гарбузян без Тайфун Марусі.

І тому не дивно, що...

— Спробував би він її поцілувати! — запально вигукнув Марусик.

— ...Так би по пиці дістав,— підхопив Журавель.

— ...Що летів би аж до Києва!— поставив крапку Сашко Циган.

Тим часом із сіней з'явилися дід Коцюба й Сергій. Сергій витирав тильним боком долоні губи. А дід продовжував почату ще в сінях розмову:

— ...Був у нас колись голова. Михайло Львович. Ото був чоловік! При йому наш колгосп хіба ж такий був! На всю Україну гримів. У центральних газетах писали... Алеї на соші бачив? Він насадив. При йому була спеціальна бригада дідів — дерева садили. У сусідніх колгоспах — ані деревця. Голо. З одного колгоспу інший видно. А в нас... Чиясь корова об дерево почухається — штраф десять карбованців. А тваринництво! Корови не молоком — сметаною доїлися. Спеціальний дід сидів, тесав гребінці дерев'яні для корів. Розчісувати. Бо пластмасові, вважав, негігієнічні. Корови як лялечки були... Не на машині — на бричці їздив. Біля кожної баби зупиниться, злізе, за ручку поздоровкається, розпитає про все. Що вони скажуть — бригадирам чуби м'яв... Для його центральною фігурою не бригадир був, а рядовий, як ти кажеш, хлібороб...

— А де ж подівся ваш Михайло Львович?

— На пенсію пішов. Хворіти почав... Серце... І прислали Степана Махайловича. Той бричку поламав, машин понакупляв,— і сам, і бригадири — усі їздили, з вікна керували. І дерева замість садити пиляли — на дошки... Раніше молодь не тікала, а при йому порозбігалася хто куди. Агроном і той утік. Хіба можна було видержать? Руками розмахує, кричить. Домахався! Зовсім колгосп розвалив. Слава богу, оце нарешті зняли. Новий тепер. Я його ще й не бачив. Кілька днів усього. Сидить, справи приймає. Кажуть, діловий, принциповий. Хто його зна. Побачимо. Про Махайловича теж казали... От ходімо в хату, я тобі інтересний документ покажу.