Чудеса в Гарбузянах - Нестайко Всеволод Зиновьевич. Страница 24

По дорозі швидко наближалася автомашина — колгоспівський "бобик". Біля гаю "бобик" звернув з дороги, під'їхав прямо до хлопців і спинився. З переднього сидіння важко, як мішок з картоплею, вивалився бригадир Бобешко. За ним, повільно витягаючи свої довгі ноги з машини, виліз Бобинець.

За ними, крекчучи, полізли з заднього сидіння їхні жінки —тітка Вустя (Бобешкова) і тітка Настя (Бобинцева). Спершу вилізли самі, потім почали витягати якісь корзини, кошики й клумаки.

Бобешко повернувся усім тулубом до хлопців:

—Ану киш звідси, комашня!

І зробив ледь помітний лінивий рух рукою. І оцей короткий рух був образливіший для хлопців за будь-що, стільки в ньому було зневаги.

Вони вчора це все встановлювали у поті чола, а тепер їх— киш!

— А чого це ми комашня?!— закопилив губу Сашко Циган.

Та Бобешко не удостоїв його навіть поглядом.

Тітка Вустя й тітка Настя виймали вже з корзин посуд (тарілки, склянки, ножі, ложки, виделки) і розставляли на довжелезному столі, перемовляючись.

— А казали, що новий такий принциповий, такий чесний...

— Як кришталь...

— Ага. Такий порядний...

— Ні перед ким не запобігає..,

— А бач, прочув, що дідова онука... і одразу...

— Прийомчик! Хе-хе! От тобі й кришталь!

— Ага... Тільки чогось не дозволив із ферми нічого брати. "Обійдіться, будь ласка, своїми ресурсами. Самі ж їстимете, не хтось".

— То для початку, не інакше. Для враження. Щоб показати: бач, який я хазяїн. А мине трохи часу — й почне з ферми кабанчиків на прийоми тягати. Куди він дінеться!

Бобешко, що мовчки курив біля машини, раптом сердито гримнув на них:

— Ану цить! Цитьте, дівчата! Не розпускайте язики! Прикусіть!

І кинув красномовний погляд на хлопців, які з лавок поставали, але від столу принципово не одійшли.

Ви ще не знаєте наших гарбузянських хлопців. То впертий народ. Їх так просто не проженеш.

Жінки примовкли й ображено підтягли губи.

Під'їхала вантажна машина з людьми, і біля столу відразу стало гамірно. Розкладали по тарілках наїдки, розставляли на столі. Оскільки кожен ніс своє, то й товклися біля столу майже всі. І саме тому, що несли з дому, на столі була така ряснота, така велика кількість усього (кожен намагався показати свою щедрість), що ніде було й пляшку встромити.

Бобешко і Бобинець попрямували до дідового двору.

Хлопці, побачивши це, за ними. Дуже кортіло їм подивитися, як же вони тепер балакатимуть з дідом.

Дід стояв біля воріт, спершися обома руками на граблі та поклавши на них підборіддя, і дивився примруженими очима на оту метушню коло столу.

— Здрастуйте, здрастуйте, діду,— незвично лагідно привітався Бобешко.

— Здрастуйте, дорогий,— не те що лагідно, а якось навіть облесливо привітався Бобинець.

Дід глянув на них лукавим поглядом:

— Здрастуйте, здрастуйте, як не жартуєте.

Звичну свою примовку він вимовив особливо підкреслено.

На мить запала мовчанка. Вони, мабуть, вирішували, чи зважати якось на те підкреслення, чи ні. Та то була тільки; мить. Вирішили — не зважати. І вже наступної миті в обох: уста розпливлися медовими усмішками.

— Що ж ви нам не сказали, дорогий діду... Іване Івановичу,— почав Бобешко,— що ваша онука Галочка та виходить заміж? Негарно! Дід наморщив лоба:

— Як? Я, по-моєму, казав... От вам,— дід тицьнув пальцем на Бобешка.

— Ні!— категорично відрубав Бобешко.

— Ні-ні!— замотав головою Бобинець.— Не казали! Хлопці перезирнулись. Вони вперше бачили, щоб дорослі так дружно й так упевнено говорили неправду.

Як же дід не казав? Бобешко ж іще радив залишатися гоцати онуків! Що це ви, дядьки, хіба так можна?

Та Бобешко вів далі:

— Якби ви сказали, хіба б ми... То ж така радість.

— Така радість!—підхопив Бобинець.

— І не "викайте" на мене, діду. Ви ж мені як батько рідний. Я ж вашу Галочку ще отакою пам'ятаю.— Бобешко через силу нагнувся до землі, показуючи рукою.— Таке ж було дівча метке! Розумненьке — страх! Вона мене "дядя Пуз" називала...

— А мене Каланчею. Ах-ха-ха!

Бобинець узявся за живіт і склався вдвоє, сміючись.

— "Не лайтеся так, дядя Пуз, бо вас у міліцію заберуть..." Га-га-га!— Коли Бобешко сміявся, очі в нього ставали як щілини.— Я вже тоді казав, що вона далеко піде.

— А мені... а мені...— аж захлинався сміхом Бобинець,— якось співали, а я слів не знав, кажу: "В мене пам'ять на слова погана". А вона: "Зате у вас, дядьку, зорова пам'ять гарна. Що не побачите, все в кузов". Я на грузовику тоді робив. Ах-ха-

ха!.. Ах-ха-ха!..

— Да,— усміхнувся дід.— Онука в мене — гріх ображатися.

— Куди там ображатися, пишатися треба!

— Нема питань!—підхопив Бобинець.

— Я дуже-дуже радий за Галочку. Саме таким і жити в щасті, в достатку. Справжня радянська дівчина! Дуже за неї радий! Так їй і передайте!

Бобешко змахнув рукою, показуючи, мабуть, у бік Києва, куди слід передати привіт. І в цю мить його вкусила бджола.

— Ой! — Бобешко замахав руками, і його знову вкусила бджола.— Йо-йой!

Бобинець кинувся Бобешкові на допомогу і теж замахав руками, одганяючи від бригадира бджіл. Та кінчилося тим, що і його вкусило, і він заверещав теж.

— Та не махайте руками, стійте спокійно, і вони вас не чіпатимуть,— сказав дід.

Бобинець і Бобешко слухняно завмерли з перекошеними від болю обличчями (наче казковий Мить Митьович із хлоп'ячих снів вимкнув для них час).

Хлопці реготали за тином.

Дід ледве стримував усмішку:

— Ще мій батько казав: "На пасіці не розмахуй руками..." Бджоли того не люблять. Не люблять вони махунів, пустодзвонів. Вони люблять тих, хто мовчки працює.

Бобинець криво усміхнувся:

— Ох у вас язик!..

Враз опухлий Бобешко пролепетав:

— Як бритва!

Дідові, мабуть, стало їх шкода.

— Жала один одному повиколупуйте та сирої землі прикладіть, полегшає. І наступного разу пам'ятайте. То вам бджоли за липовий гай попередження зробили.

— Та хіба то ми?! Вказівка ж була...— за Бобешка відповів Бобинець.

— Роз'яснити треба було. Той, хто наказував, липового нашого гаю, либонь, і в очі не бачив.

— Тепер роз'яснять, я думаю...— багатозначно зиркнув у бік бригадира Бобинець.— Роз'яснять тепер... Нема питань!

Бобешко щось невиразно пробурмотів.

Під'їхали знову дві вантажні машини з людьми. Стало ще гамірніше.

Мирон Кандиба вже витинав на своєму баяні польки, вальси і кадрилі, та так хвацько й закаблучисто, що навіть ті, хто порався коло столу, пританцьовували на місці.

Приїзд нових машин і музика на якусь хвилю примусили хлопців обернутися, і, коли вони знову глянули на дідове подвір'я, Бобешка й Бобинця уже не було. Вони зникли так швидко й тихо, що хлопці й не помітили.

Дід Коцюба водив по землі граблями, згрібаючи скошену попід тином траву, і мружився чи то від сонця, чи то від прихованої у вуса усмішки.

Серед приїжджих побачили хлопці і своїх батьків. І одразу весь отой очікуваний "прийом" набрав характеру сімейного торжества.

А герої наші, як усі, мабуть, хлопці на світі, нічого так не любили, як сімейні свята. Та й що ж може бути радіснішого за свято! Коли розпашіла заклопотана мама, у фартушку поверх святкового плаття, порається біля столу, нарізаючи й розкладаючи по тарілках щось неймовірно смачне й духмяне!

А тато, у сніжно-білій сорочці з яскравим галстуком, крутить головою (бо святкова сорочка завжди трохи душить) і, переставляючи на столі пляшки, весь час усміхається.

А ти крутишся у них під ногами. І все в тобі нетерпляче смикається і підстрибує. І ти пританцьовуєш від нестримної радості.

Свято на те й свято, щоб радіти. І хлопці б таки, мабуть, раділи, якби... Не ота думка, яку кожен з них приховував від друзів, але яка кожному свербіла, муляла в голові і не давала радіти. Думка про Тайфун Марусю.