Полліанна - Портер Элинор. Страница 32

Раптом міс Поллі усвідомила, що якби Полліанна погодилася, на неї б чекало безхмарне майбутнє. Їй стало цікаво, чи погодилася дівчинка на таку спокусливу пропозицію, адже у містера Пендлтона було багато грошей і розкішний маєток.

— Полліанна дуже дорога для мене, — вів далі чоловік, — так само, як була дорога її мати. І я був готовий дати їй усю любов, яку тримав у собі цілих двадцять п'ять років.

«Любов». Раптом міс Поллі згадала, чому вона вирішила взяти дівчинку на виховання. Разом із цим спогадом зринув іще один — про те, що вранці сказала дівчинка: «Мені подобається, коли мене називають „люба“ — особливо рідні». І цій дівчинці, яка давно не відчувала любові до себе, раптом запропонували всю любов, що назбиралася за двадцять п'ять років! І вона змогла від цього відмовитися! Міс Поллі раптом усвідомила все це з дуже важким серцем. А ще вона усвідомила, що вже не уявляє свого життя без Полліанни.

— І вона погодилася? — запитала міс Поллі. Питання прозвучало різко, та, незважаючи на холодний тон, містер Пендлтон зрозумів, що вона насправді відчуває.

— Вона відмовилася, — відповів він із сумною посмішкою.

— Але чому?

— Вона б ніколи вас не покинула. Сказала, що ви були дуже добрі до неї і тому вона хоче лишитися з вами. А ще вона думала, що і ви б не хотіли її відпустити, — мовив чоловік і підвівся.

Він не дивився на міс Поллі. Містер Пендлтон повернувся і пішов до дверей. Та раптом він почув м'які кроки, і на його руку лягла її тремтяча долоня.

— Коли приїде спеціаліст, і я вже знатиму щось напевне щодо стану Полліанни, я вам повідомлю, — мовила міс Поллі, і її голос затремтів. — До побачення і дякую, що зайшли. Я розповім їй, що ви приходили. Полліанна дуже зрадіє.

Розділ 25. Гра в очікування

Наступного дня, після того як маєток Гаррінґтонів відвідав містер Пендлтон, міс Поллі вирішила, що має підготувати дівчинку до візиту спеціаліста.

— Полліанно, люба, — м'яко почала вона, — ми вирішили, що тебе треба показати ще одному лікареві, крім лікаря Воррена. Можливо, він зможе сказати щось нове про твій стан, і ти почнеш одужувати швидше. Розумієш, про що я?

Обличчя дівчинки засяяло від радощів.

— Розумію, тітонько! Це лікар Чілтон! О, яка ж я рада! Я одразу хотіла, щоб він прийшов, та боялася, що ви не захочете — після того, як він побачив вас на веранді у шалі та з трояндою у волоссі. Тому я й мовчала. Але тепер я така рада, що і ви хочете його бачити!

Міс Поллі спочатку зблідла, потім її щоки залив гарячий рум'янець, а потім вони знов побіліли. Та коли вона заговорила, її голос був досить веселим.

— О ні, люба! Я мала на увазі зовсім не лікаря Чілтона! Приїде дуже відомий лікар із Нью-Йорка, і він знається на таких хворобах, як твоя.

— Я не думаю, що він знає хоча б половину того, що й лікар Чілтон! — мовила Полліанна, і було помітно, що вона дуже засмутилася.

— Та ні, дорогенька, це й справді дуже хороший спеціаліст, — наполягала тітка Поллі.

— Але ж, тітонько Поллі, це лікар Чілтон вилікував зламану ногу містера Пендлтона! Тож, якщо ви не проти, я б дуже хотіла, щоб до мене прийшов саме він! Я дуже цього хочу, ну будь ласка!

Міс Поллі знову почервоніла. Якусь мить вона не знала, що й казати, а потім нарешті заговорила лагідно, але з нотками колишньої суворості:

— А я проти, Полліанно, навіть дуже проти. Я б зробила все, практично все заради тебе, моя люба, але з певних причин — і я не хочу зараз про них говорити — я не хочу викликати лікаря Чілтона. І повір мені, він не знає про твою хворобу стільки, скільки знає той відомий лікар, який завтра приїде сюди аж із Нью-Йорка.

Проте Полліанну ці аргументи, схоже, не переконали.

— Але тітонько Поллі, якби ви любили лікаря Чілтона…

— Що ти таке кажеш, Полліанно?! — тепер уже різко вигукнула міс Поллі. Її щоки спаленіли.

— Я кажу, що якби ви любили лікаря Чілтона і не запрошували іншого лікаря, він би міг зробити добру справу, — зітхнула дівчинка. — Я так люблю лікаря Чілтона!

Цієї миті до кімнати Полліанни увійшла медсестра, і міс Поллі із полегшенням підвелася.

— Ти вибач, Полліанно, — твердо мовила вона, — але цього разу дозволь мені вирішувати. До того ж ми вже про все домовилися. Лікар приїжджає вже завтра.

Однак вийшло так, що наступного дня нью-йоркський спеціаліст не приїхав. Натомість прийшла телеграма, у якій ішлося про раптову хворобу самого лікаря, і скільки часу займе лікування, було невідомо. Полліанна ж вирішила скористатися ситуацією і знову почала благати тітоньку, щоб та дозволила прийти до неї лікарю Чілтону. Але тітонька Поллі не погоджувалася. Як і раніше, вона тільки заперечливо хитала головою й відповідала: «Ні, моя люба». Здавалося, вона й справді була готова зробити для дівчинки все, що завгодно, усе — окрім цього.

Минали дні очікування, а тітонька Поллі продовжувала робити все (окрім єдиного), щоб потішити небогу.

— Я б ніколи у це не повірила, і навіть ви мене не переконали б! — якось сказала Ненсі старому Тому. — Та як не повірити, коли на власні очі бачиш, як міс Поллі цілісінький день, щохвилини намагається зробити хоча б щось, щоб порадувати наше бідолашне ягнятко! Вона тільки того й чекає! А Флафі й Бафі! Та раніше вона б нізащо, навіть за всі гроші світу не пустила б їх нагору до кімнат! А тепер?! Вони лежать у міс Полліанни на ліжку — і тільки тому, що нашій дівчинці це подобається! А коли в міс Поллі немає роботи, вона стоїть біля вікна й гойдає ті кришталеві підвіски, щоб у кімнаті «танцювали веселки», як каже Полліанна. І вона вже тричі посилала Тімоті до теплиці Кобба по свіжі квіти, і це окрім усіх тих букетів, які міс Поллі нарвала власноруч! А одного дня трапилося таке, що я своїм очам не йняла віри! Заходжу до кімнати Полліанни, а там сидить міс Поллі, і медсестра робить їй зачіску! А дівчинка їй підказує, що та як заплітати, і видно, що вона така щаслива — аж сяє! І міс Поллі тепер увесь час ходить з такою зачіскою — тільки щоб догодити нашій благословенній крихітці!

— Гм, здається, тут міс Поллі зробила правильний вибір — кучері їй дуже личать, — цокнув язиком старий Том.

— Звісно, що правильний, — пхикнула Ненсі, — тепер хоч на людину стала схожа! Тепер вона майже…

— А я що тобі казав, Ненсі! — із тріумфом вигукнув садівник. — Пам'ятаєш, я розповідав, якою вона колись була красунею!

— Ну, красунею її ще рано називати, — стенула плечима служниця, — але мушу зізнатися, вона має зовсім інший вигляд — з цими мереживами та стрічками, які Полліанна змусила її носити.

— А я тобі казав! — знову мовив чоловік. — Казав же — вона ще зовсім не стара!

Ненсі весело розсміялася, почувши ці слова.

— Ну, тут ви правду кажете, містере Том! Вона вже має набагато кращий вигляд, аніж тоді, коли міс Полліанна тільки приїхала. До речі, хто ж, усе-таки був її коханим, бо я так і не дізналася?! Скажіть мені! Я так і не змогла дізнатися, не змогла!

— Не змогла дізнатися? — хитро примружився старий. — Що ж, від мене ти точно про це не дізнаєшся.

— Але ж будь ласочка, містере Том! — благала дівчина. — Розумієте, лишилося не так багато людей, у кого б я могла про це запитати.

— Може й твоя правда. Однак той, кого ти зараз запитуєш, нічого не відповість, — усміхнувся старий Том. Раптом усмішка зникла з його обличчя, і він стривожено поцікавився: — А як сьогодні почувається наша маленька дівчинка?

Ненсі похитала головою. На її обличчі з'явився смуток.

— Усе так само, містере Том. Жодних зрушень, як на мене, та й інші такої ж думки, гадаю. Вона тільки лежить і спить, іноді говорить, намагається усміхатися і «радіти» тому, що сходить сонце чи місяць, або ще з якогось приводу. Серце болить, коли бачиш, як страждає наша крихітка.

— Я знаю про цю гру, хай благословить Господь нашу дівчинку, — кивнув старий Том, часто кліпаючи очима, у яких стояли сльози.