Пригода в кукурудзі (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич. Страница 1

Всеволод НЕСТАЙКО

ПРИГОДА В КУКУРУДЗІ

Оповідання

ПРИГОДА В КУКУРУДЗІ

Ви, звісно, знаєте, що є такий острів — Ява. В Індійському океані. Ото, що Ява, Суматра, Борнео, Целебес, Великі Зондські… Ну, так Ява — це не острів. Ява — це мій друг і напарник. Ява Рень. Оно, чуєте, носом шморгає. Так, як він, ніхто в світі не шморгає носом.

Чого він Ява, питаєте?

Та то він себе сам так назвав, коли йому ще й року не було. Чи то воно, пискля мале, хотіло сказати «Я Ваня», а вийшло «Ява». Чи то «Іван» у нього так прозвучало (бо насправді його Іваном звать), але приклеїлось оте «Ява» до нього на все життя. Навіть міліціонер, що живе в нашому селі, так його називає.

У них узагалі вся сім'я інтересна.

Батько на скрипці грає. Корова — Контрибуція називається. А дід, старий Рень, мисливець завзятий, на полюванні, коли стріляє, ліве око онучею зав'язує. Бо у нього ліве око без правого не примружується. Як ліве примружить — праве саме заплющується. Але ж і б'є дід із тою онучею, ох же ж і б'є! Городські мисливці, що машинами з Києва приїжджають, тільки ахають.

«Ви, дєдушка, абсолютний чемпіон», — кажуть.

На честь старого Реня навіть польове озеро, що біля нашого села, люди Реньовим назвали.

Мати ж Явина — депутат райради, ланкова кукурудзоводів.

Якось Ява з Яришкою, сестричкою своєю меншою, посварився і при всіх плескачів їй надавав. Так вона, замість того щоб заплакати, раптом як закричить:

— Опозогив! — вона букву «р» не вимовляє. — Маму-депутата на все село опозогив! Загаза чогтова!

Такого шелесту наробила — Ява не знав, куди очі ховать. Стояв, стояв, червоний, мов рак, а тоді як дав дриза — тільки п'ятами залопотів.

Та то лише раз таке було.

Гарний хлопець Ява. Мій найкращий друг.

Видумляка — якого світ не бачив. Весь час різні штуки вигадує.

І підводного човна з дідової плоскодонки ми з ним майстрували. І «метро» під свинарником рили. І корову Контрибуцію для бою биків тренували (це після фільму про тореадорів). І чого тільки ми не робили. Всього не перелічити.

Але завжди вигадки Явині були романтичні й захопливі. А його ідеї запалювали і надихали. І як же я здивувався, коли раптом (це було ще навесні) Ява запропонував:

— Давай, Павлушо, виведемо новий сорт кукурудзи.

Я вирячився на нього — чи, бува, не захворів. А він…

— Кукурудза, — каже, — дуже важливий сільськогосподарський продукт, і виведення нових її сортів — справа великої державної ваги. І взагалі селекціонери-симиренки дуже поважані люди — не менше космонавтів. Он-до моя мати, дивись, і депутат, і в Київ на наради їздить, і в президії завжди сидить.

Слухав я, слухав, а тоді не вдержався.

— Тю, — кажу, — на тебе! Таке говориш — як на зборах. Теж іще знайшов веселу справу — кукурудзу вирощувати.

Подивився він на мене, скривився презирливо.

— Ти, — каже, — Павлушо, довбняк. Ні чорта не понімаєш. Та ти знаєш, що б це для мене було, якби я винайшов новий сорт кукурудзи! Який би це вихід був! Е-ех! Ніяке письмо, ніякі штани не були б для мене страшні. Почала б мати мене за штани або письмо лаяти, а я їй тільки — раз! — новий сорт кукурудзи. Вона — ах! — і про все на світі забула. Кукурудза — це ж її життя. Врятувався б я від письма на віки вічні.

З письмом у Яви була трагедія. Не давалося Яві оте письмо, або як його ще наша вчителька називає — чистописання. Коли вже говорити про Явине письмо, то, чесно кажучи, то було брудно-писання. І в стінгазеті його за це протягували, і зошити його на спеціальній дошці вивішували — нічого не допомагало. Не міг він бути акуратним.

Крім письма, було у Яви ще одне слабке місце — штани. Штани на Яві горіли. Будь-які нові штани з будь-якого найцупкішого матеріалу за півмісяця перетворювалися на саме ґноття. Бо такий уже був у Яви характер. Ява не ходив, не бігав, а літав. Якщо порівняти його характер з авіацією (я льотчиком мрію стати!), то характер у Яви був реактивний. Перш за все не витримували таких швидкостей і перевантажень холоші. Вони обтріпувалися внизу, Ява скрушно зітхав і підстригав їх ножицями. До цієї перукарської справи йому доводилося вдаватися частіше й частіше, штани дедалі коротшали, до того ж Ява весь час їх розпанахував, лишаючи на парканах цілі шматки, і незабаром від штанів лишалася сама тільки назва, яка ледь-ледь держалася на шлейці.

Так, виведення нового сорту кукурудзи було б для Яви дуже корисним.

— Ти розумієш, — переконував він мене, — це ж інтересно. Може, ми справжніми симиренками станем. Хіба погано? Нас уся країна знатиме.

— Нє, — кажу, — не хочу. Я хочу льотчиком. А льотчиків-симиренків не буває. Хай уже щось інше. Та я й не вірю, щоб ми щось вивели. Це ж кебету треба мать і знати до біса. Нє!

— Ну й маруда ж ти, Павлушо.

— А ти тріпло!

— А ти сонна муха.

— А ти. тьху на тебе!

— І на тебе тьху!

Крепко ми тоді посварилися. Правда, за два дні й помирилися, але про кукурудзу більше не згадували. Зразу після школи я поїхав у гості до дядька в інше село, а коли приїхав, Яви не застав — він у табір до моря подався. Так ми з ним ціле літо майже не бачились. І зустрілись тільки, як почались заняття в школі. Я, певна річ, геть зовсім забув про ту розмову що була у нас навесні. І раптом він каже:

— Знаєш, Павлушо, а я ж новий сорт кукурудзи таки посадив.

Я аж рота роззявив.

— Бре, — кажу. — Де? Як?

— На материній ділянці. Ото як ти поїхав, весь час муляла мені думка про кукурудзу. Поліз я раз на горище, шукав коліщатко те, що ти мені подарував. А в нас, ти ж знаєш, на горищі завжди валяється кукурудзяних качанів до біса. Шукав я, шукав коліщатко і раптом натрапив на качан. Аж підскочив. Такий, я тобі скажу, качанище — ну як порося. Зроду такого не бачив. І стрельнуло мені — йой, та це ж, мабуть, новий сорт кукурудзи сам вивівся випадково, і ніхто про це не знає. Певно, мати його серед інших качанів не помітила, не звернула уваги. Оце діло! Саме щастя в руки лізе. Вилущив я з того качана насіння. Ох і насіння! Якби я тобі однією насіниною по лобі вцілив — отакенну ґулю б набив. Пішов я крадькома на материну ділянку, — саме годяще місце, бо ж і добрива там і земля будь здоров, — повиколупував те, що було посаджено, і цілий рядок своїм сортом засадив. Ще й кілочки повтикав — для пам'яті, щоб не сплутати.

— Ну й що? — нетерпляче питаю. — Виріс твій сорт?

— Та мабуть. Я не знаю. Я ж у табір поїхав. Давай удвох підем сьогодні подивимося. Давай?

— Давай, — кажу, — раз таке діло, треба йти. Тим більше, за тиждень-півтора кукурудзу збиратимуть. Збере комбайн твій сорт — дідька лисого ти його тоді знайдеш.

Розмова ця відбулася на великій перерві. А коли скінчилися уроки, Ява сказав:

— Ходімо.

— То, може, — кажу, — спершу пообідаєм, а тоді.

— Та чого там обідать, не вмреш. Ми швидко. Подивимося тільки й назад. І будеш собі хоч до вечора обідать.

Я бачу, що його така нетерплячка взяла, — погодився. Може, й справді хлопець новий сорт одкрив!

Пішли ми.

Вийшли за село, на польову дорогу. На небі — ні хмарини. Сонце світить, нежарке лагідне вересневе сонце.

Обабіч шляху суцільною зеленою стіною, наче ліс, стоїть кукурудза, височенна, метрів зо три, а то й більше. Добре в цьому році вродила.

Йдемо ми та й йдемо. Вже й села не видно.

— Довго ще? — питаю.

— Та нє. Ще трохи та й уже.

Після цього ми ще добрі кілометри два тьопали. Нарешті Ява каже:

— Отут. Бачиш, табличка.

Дійсно, край шляху стирчить на кілку табличка, а на табличці кривулястими літерами написано:

— Вірно, — кажу, — це воно.

— Пішли, — каже Ява, — тепер углиб треба.

Звернули ми з шляху і — в кукурудзу. Ява попереду, я — за ним. І одразу — наче в джунглі потрапили. Ох і густа кукурудза! Руками весь час доводиться листя розсувать, щоб по пиці не вдарило. А тут іще й портфель заважає — чіпляється. Яву я одразу з очей згубив. Тільки за шурхотом чую, куди йти.