Пригода в кукурудзі (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич. Страница 13

Її звуть Климентина Аполлінаріївна. Проте всі в будинку здавна називають її тьотя Кльома. Подейкують, що так називали її колись родичі, які загинули. Зараз тьотя Кльома самотня і живе зовсім одна. Вона мовчазна і ставиться до всіх презирливо. З ніжністю ставиться лише до свого кота Васьки, великого, викоханого і сліпучо-білого як сніг. Через оцього самого Ваську й почалася непримиренна ворожнеча тьоті Кльоми з Павликом.

Якось Павлик і його найкращий друзяка Володька-Довгоносик затіяли гру в цирк. Арена цирку була в кухні. І от після другого антракту в кухню, потягуючись, лінивою ходою зайшов кіт Васька. Кота Ваську спіймали і перетворили на дресированого тигра. Для початку дресирувальники вмочили кінчик його білого хвоста в чорнильницю. Вийшло дуже гарно й оригінально…

На виставу несподівано завітала тьотя Кльома. Приглушено зойкнувши, вона схопила Ваську і, боляче шльопнувши Павлика по потилиці, гнівно промовила:

— Не смій мучити тварин, поганий хлопчисько!

Після чого подалась до себе в кімнату відмивати котячий хвіст.

Відтоді вони стали ворогами.

Тьотя Кльома неприховано зневажала Павлика, а він — у міру можливості — завдавав їй різних дрібних прикростей: то погасить у ванній світло, коли вона миється, то вимаже повидлом ручку її дверей, то ще що-небудь утне. Єдине, що іноді зупиняло Павлика в його ворожих намірах, це те, що тьотя Кльома ніколи не скаржилась на нього батькам.

Сьогодні Павликові було не до тьоті Кльоми. Пішла — ну й добре. Ех, нудно! Хоч би скоріш Володька-Довгоносик прийшов. Може, вдвох придумали б щось. Але Володьки немає. Мабуть, подався з мамою в гості до бабусі. В душі у Павлика звучать морські команди: «Аврал! Усі нагору! Драїть палубу!» Хочеться рухатись, щось робити. Ех!..

Павлик знову обходить квартиру. Виходить у коридор, іде на кухню. Але й на кухні сьогодні чисто-чистісінько, зовсім нема чого ні підмітати, ні прибирати…І раптом погляд зупиняється на вікні. Там, за вікном — балкон. А на балконі страшенний гармидер, валяються якісь ящики, розбиті горщики з-під квітів, іржаві консервні банки та інший мотлох. Посеред балкона стоїть почорніле від дощів та снігу, старе плетене з лози крісло, на спинці якого висить брудне ганчір'я.

Оце так! Ось де можна розійтись і навести такий лад, що.

Тьху, та це ж балкон тьоті Кльоми!.. Павлик досадливо морщиться. Знову тьотя Кльома стає йому поперек дороги!..

Та він уже не може одвести погляду від балкона. І що більше він дивиться на цей балкон, то більше йому хочеться поприбирати там.

І чому цей балкон належить тьоті Кльомі?

От досада!

І раптом майнула думка. А що як…

А що ж тут такого?! Її вдома немає. Вона не побачить. Адже вона рідко виходить на балкон і, безперечно, взагалі нічого не помітить. І ніколи не довідається. Ну, чого там! А ще називається моряк! Боягуз нещасний!

Ну!.. Кухонне вікно виходить просто на балкон тьоті Кльоми. Відчинити вікно й пролізти на балкон було пусте діло. Й от Павлик уже хазяйнує на балконі.

Ящики вбік — потім їх треба буде скласти під стіною. Консервні банки на підвіконня — вони підуть у відро на сміття. Черепки Павлик згріб у купу — їх теж доведеться викинути. Ганчірки зняв із крісла й склав у один з ящиків. А коли підсував ящик до стіни, побачив подерту дитячу калошу. І одразу впізнав її. Це була його власна стара калоша, яку він ще торік зимою кинув через кватирку на балкон, щоб досадити тьоті Кльомі. Павлик мимохіть посміхнувся — дурень! Сам собі тепер роботи додав.

Незабаром балкон не можна було впізнати.

Павлик сів у крісло і гордо роззирнувся навколо.

Він був задоволений.

І тут він згадав, що влітку в цьому самому кріслі годинами сиділа на самоті тьотя Кльома. І Павлик раптом вперше подумав, що вона дуже самотня. Як їй, мабуть, тоскно й сумно бути весь час самій… Адже нікого в неї нема. І ніхто їй ніколи не допомагає. І нема кому навіть ось так просто прибрати їй на балконі. Все треба самій. А вона ж дуже стара, і їй, звичайно, важко вже це робити. І Павликові вперше в житті стало жаль цю несимпатичну стареньку дивачку, яка так не любила його. І було приємно, що тьотя Кльома ніколи не довідається про його вчинок.

Сидячи в кріслі, Павлик усміхнувся. Він іще раз, тепер уже з якимось новим почуттям, обвів поглядом балкон. І погляд його випадково зупинився на вікні. Павлик мало не скрикнув від несподіванки. За вікном стояла тьотя Кльома.

Павлик враз зіщулився, втягнув голову в плечі, немов спійманий на гарячому, злякано дивився на неї. І — дивна річ — тільки тепер він згадав, що забув замкнути двері на защіпку, а тьотя Кльома гніватиметься ж на нього за це! А про те, що він без її дозволу заліз на балкон і хазяйнує там, Павлик чомусь навіть не подумав.

Крізь запорошені, давно не миті шибки, ніби в серпанку, виднілося обличчя тьоті Кльоми, і здавалось воно не живим людським обличчям, а страхітливим казковим привидом.

І раптом тьотя Кльома всміхнулася. Це було так несподівано, так незвичайно, навіть неймовірно! Павлик ніколи раніш не бачив, щоб тьотя Кльома всміхалась.

А потім губи тьоті Кльоми здригнулись і заворушилися.

Крізь подвійні рами не було чути слів, але Павлик зрозумів, що вона сказала щось дуже ніжне й хороше.

1960 р.

ЛЬОНЬКА

Всі одразу поставились до нього дуже чуйно й уважно. Ніхто навіть не подумав глузувати або сміятися. Вони розуміли — справа серйозна, і щиро співчували йому. Та й справді, вчився хлопець у музичній школі, старанно вчився, наполегливо, відмінником був, і раптом у четвертому класі його взяли й перевели з музичної школи до звичайної. Перевели, бо виявилось, що в нього немає музикальних здібностей.

— Воно, певна річ, неприємно, — сказав Стьопа Демченко. — Але що ж, буває. Мені, наприклад, зовсім слон на вухо наступив. Слуху — ніякісінького. Я навіть гопака від похоронного маршу відрізнити не можу.

— А-абсолютно п-правильно, — підхопив заїкуватий Вітька Козир. — І н-не обов'язково бути м-музикантом. Я взагалі вважаю, що м-музиканти — це не професія. Музиканти, с-співаки різні! Скоро таких професій взагалі не б-буде. Тільки за сумісництвом: співак-агроном, музикант-лікар. От п-побачите!

Вітька висловлювався так категорично тому, що дуже любив співи, але через свою заїкуватість співати соромився і сильно переживав.

Льолик Яворський не чув цих розмов. Він самотньо сидів на останній парті та з-під охайно підстриженого чубика підозріло поглядав на хлопців. Новачкові взагалі важко перші дні, а тут іще після такої «музичної історії»! Льоликові здавалось, що всі дивляться на нього глумливо, і, чуючи сміх, він щоразу здригався й червонів — думав, що то з нього сміються. На останньому уроці в цей день була праця. В четвертому «Б» любили уроки праці і завжди чекали їх із нетерпінням.

Льолик Яворський навпаки відчував неспокій і потаємний страх — у музичній школі уроків праці не було, працею там була музика.

Продзвенів дзвоник. У шкільній майстерні — збуджений робочий гомін. Заклопотані, діловиті схилилися над верстатами учні. Але кожен нищечком скоса поглядає на Яворського. Все-таки цікаво, як працюватиме новачок.

Льолик бере молоток, бере цвях. І одразу видно, що він робить це, мабуть, уперше в житті. Молоток він тримає за самісінький кінець ручки — от-от упустить. А цвях бере обережно, бридливо, відстовбурчивши мізинець — ніби це не цвях, а щось гидке й неприємне. Розмахується і… звичайно ж, попадає собі по пальцю. Кривиться від болю й безпорадно озирається. Але всі удають, ніби нічого не помітили. Що ж, спершу невдача може спіткати кожного. Сміятися тут нічого.

Проте другий цвях виявився ще підступнішим. Другим цвяхом Льолик з усього розмаху прибив до дошки полу своєї курточки. Хтось ледь чутно хихикнув. Льолик почервонів, і… третій цвях, відскочивши від дошки, боляче вдарив по лобі Вітьку Козиря. Вітька підскочив, кумедно закліпав очима, роззявив рота, але від несподіванки почав так заїкатися, що нічого не міг сказати, тільки: