Пригода в кукурудзі (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич. Страница 9

Позавчора Наталка цілий день щось шукала. І дуже нервувалася. Говорила — пропав аркуш із зошита з якоїсь там геофізики: двадцять друга сторінка. Саме по цій геофізиці Наталка одержала на іспитах незадовільну оцінку. Ніхто вдома про це не знав, тільки один Стьопа. Та він не ябеда!

Наталка вирішила ціле літо потихеньку вчити геофізику, а восени скласти іспит. І — от тобі на! — загубила одну сторінку. Наталка мало не плакала. Адже на цій сторінці найважче — те, по чому вона зрізалася на іспиті.

Стьопа стиснув папірець у руці.

«Ага… Сидиш там — кіно дивишся про шпигунів. Захоплюєшся. Про все на світі забула, — злорадно подумав він. — І не знаєш, що я знайшов!.. От порву зараз — і все. Будеш знати, як знущатися, самій у кіно ходити!..»

Стьопа вже зібрався розірвати завітну двадцять другу сторінку, як раптом в уяві його промайнула Наталка — сидить на дивані, підібгавши ноги, і старанно зашиває його, Стьопину, сорочку, роздерту в бійці.

Стьопа поволі опустив руку, що стискала папірець. Присів під деревом, притулився до стовбура і задумався.

«Ні, не буду. Хай знає, що я не такий! Навпаки, я їй віддам оцю сторінку. Хай знає, що я благородніший від неї у тисячу разів.»

Стьопа починає думати, як це найкраще зробити. От приходить Наталка, і він спокійно і байдуже говорить їй: «Ну, як фільм?.. А я, знаєш, дуже радий, що не пішов. У мене тут багато цікавого було». А потім недбало, між іншим, скаже: «До речі, я тут випадково один папірець знайшов. Ти його, здається, шукала. Ось.» Повернеться й піде спати. А Наталка…

Він прислухався — почулися кроки. Рипнула хвіртка. Це повернулася Наталка.

Стьопі здалося, що навіть дерево почало здригатися — так шалено забилося його серце. Наталка зайшла до хати, потім швидко вибігла і стривоженим голосом загукала:

— Стьопо! Стьопочко!.. Де ти?..

Не кваплячись, Стьопа вийшов із саду на освітлене місячним сяйвом подвір'я.

— Стьопо! Стьопочко!.. — кинулася до нього сестра.

— Ну, як фільм?.. — намагаючись говорити спокійно, тремтячим голосом почав Стьопа.

— Де ти був?..

— Як… фільм?..

— Та… Так. Нічого особливого. А все-таки шкода, що ти не пішов. Я ж тебе звала. Ти що — не чув?.. Де ти був?

— А… а… — всі підготовлені слова вмить вилетіли зі Стьопиної голови, і він сказав: — А… я… тут весь час… шукав… всюди. І знайшов… те, що ти позавчора шукала… На! — і він простяг папірець.

Наталка спантеличено подивилась на брата і швидко-швидко заморгала очима. Потім деякий час мовчки переводила здивований погляд то на Стьопу, то на сторінку із зошита, що тремтіла у його руці. І раптом, зрозумівши, рвучко кинулася й обняла брата.

— Ой, Стьопочко, спасибі! Спасибі тобі! Ой, який ти у мене хороший!.. Ти ж мене просто врятував!.. Ой, яка ж я дурна!..

…Місяць зазирав у вікно і кидав на підлогу візерунчасті тремтливі тіні.

Стьопа уже давно спав, розкинувшись на ліжку, і ворушив уві сні губами. І снився йому фільм про шпигунів, якого він не бачив.

А Наталка лежала з розплющеними очима, загадково посміхаючись, дивилася на брата і думала: «От дивачок! Хороший, славний у мене братик… Не треба було мені з ним так суворо… Оце наука мені».

І ще думала Наталка про те, що Стьопа, звичайно, ніколи-ніколи не взнає, що вона ще вчора сама знайшла цю двадцять другу сторінку, акуратно переписала, бо сторінка забруднилася, і, вже тепер непотрібну, кинула в саду.

1956 р.

ЖАРТ

Р-раз!.. Портфель вирвався з руки і дзвінко бебехнувся на тротуар. Славик здригнувсь і різко обернувся. «Знову… Ну, чого він лізе…» Від образи у Славика виступили сльози на очах.

Ігор Бровкін зареготав. Ну й весело! Втретє підряд вибиває він портфель у Славика, і той ніяк не може вчасно помітити небезпеку. Хто ж винний, що він такий роззява, цей Славик Зеленівський! У Славика затремтіли губи, і він хутко-хутко засопів — зараз розплачеться.

— Та чого ти надувся? — сказав Ігор. — Адже це жарт. Жартів не розумієш? А ти в мене теж вибивай. Що я тобі — забороняю, чи що? Будь ласка!..

Добрий жарт! Новий портфель Славика за кілька днів від таких жартів став старим портфелем. І легко сказати — «будь ласка, теж вибивай». Пробував Славик — нічого у нього не виходить. Неспритний він. Тільки замахнеться — а Ігор уже помітив.

Добре Ігореві, що він такий меткий. Здорово наловчився. Без промаху б'є. Раз — і готово. Не встигнеш озирнутись — портфель уже на землі. Багатьом хлоп'ятам дошкуляв Ігор своїм «жартом». Але чомусь особливо часто — Славику. Мабуть, тому, що Славик неуважливий і з ним найлегше «жартувати». І портфель у нього великий, шкіряний, дуже зручний для того, щоб вибивати.

Славик підняв портфель, узяв його під пахву і, боязко озираючись, пішов. Ігор і собі, весело насвистуючи, побіг додому… У нього був дуже добрий настрій… Ігор Бровкін живе з мамою. Більше у нього з родичів нікого немає. Тато давно помер. А сестер і братів ніколи й не було. Маму свою Ігор міцно любить і завжди дуже ласкавий із нею. Дивлячись на нього на вулиці, ніхто б не подумав, що цей шибеник може бути таким ніжним і хорошим сином. Мама йде на роботу рано-вранці, коли Ігор іще спить, а приходить пізно, і бачаться вони лише вечорами та в неділю. Обід Ігореві розігріває сусідка — тьотя Клава.

Коли Ігор гуляє з хлоп'ятами у дворі, він якось забуває, що мами немає дома, та коли сидить і готує уроки — дуже нудьгує. І весь час дивиться на годинник — чи багато ще лишилося часу до приходу мами. Хтозна, може, тому в нього й уроки не завжди добре готуються.

Взагалі Ігор мріє про той час, коли він виросте, працюватиме замість мами, і вони частіше бачитимуться.

В Ігоря весела мама — любить жартувати і сміятись. Але сьогодні вона прийшла з роботи якась похмура, незадоволена і неговірка. Ігор подумав, що, може, тьотя Клава наскаржилася їй на нього. І поквапився якнайшвидше роздягнутись і в постіль. Але мама так нічого йому і не сказала…

А вранці, прокинувшись, Ігор здивувався і стривожився: мама була вдома. Вона лежала на ліжкові, дуже бліда, з гарячими запаленими очима. Зверх ватяної ковдри було накинуте ще зимове пальто. Біля маминого ліжка сиділа на стільці тьотя Клава із заклопотаним серйозним обличчям. А за столом сивовусий лікар у білому халаті щось писав.

— Що… Що сталося? — тремтячим від хвилювання голосом спитав Ігор.

— Та нічого, Ігорьок… Я захворіла! Трохи… Застудилася, мабуть… Ти тільки не хвилюйся. Іди в школу. Тьотя Клава за мною ходитиме.

В Ігоря похололо всередині. Було так незвично і страшно бачити маму хворою. Вона ніколи раніше не хворіла. Ігор і не пам'ятав такого випадку. Він був певний, що мама взагалі не може хворіти. Ігор хворів — це так. І змалку досить часто. Мама цілі ночі просиджувала біля його ліжка. І приємно було відчувати на своєму гарячому лобі її легку прохолодну руку. Приємно і спокійно — мама поруч. Значить, ніякі хвороби не страшні. Але хвора мама… Це було незвично і страшно…

Ігор зразу відчув себе безпомічним, якимось самотнім. Лікар попрощався і пішов. Тьотя Клава взяла рецепт, який він виписав, і пішла в аптеку замовляти ліки.

Ігор благальними очима подивився на маму і сказав:

— Мамонько, видужуй швидше. А то я дуже хвилююсь.

Мама посміхнулась і погладила Ігоря по голові.

— Не хвилюйся, синку, я скоро встану… Ти… тільки поводься добре. Щоб я не хвилювалась. Тоді все буде гаразд. Збирайся в школу, а то запізнишся.

— Може, мені не йти? Га?

— Ну що ти, що ти!.. Обов'язково йди… Ігор знехотя почав збирати книжки. Скоро прийшла тьотя Клава.

— Ігорю, — сказала вона. — Я замовила ліки. Вони будуть готові о першій годині дня. Коли повертатимешся зі школи, зайдеш і забереш.

У школі Ігор сидів, мов на голках. Ніколи ще уроки не здавалися йому такими безкінечно довгими. Через кожні п'ять хвилин він хапався за кишеню — перевіряв, чи на місці квитанція. І тільки пролунав останній дзвінок, Ігор схопився і побіг в аптеку.