Народні Думи - Автор неизвестен. Страница 15

А третього найменшого,

Пішого-піхотинця, на Савур-могилі.

А сяя слава не вмре, не поляже од нині й до віка,

А вам, братця, всім слухающим головам на многая літа!

ІВАСЬ УДОВИЧЕНКО, КОНОВЧЕНКО

Ей, на славній, панове, Україні,

У славнім городі у Корсуні,

Там крикне-покликне Филоне, корсунський полковниче, Козаків на Черкень-долину ув охотне військо викликає: «Ей, козаки, діти, друзі!

Прошу я вас, добре дбайте:

Чи нема міжду вами котрого козака старинного,

Отамана курінного,—

У первому разі на герці погуляти,

За віру християнську одностайне стати?

Чи не мог би котрий козак собі слави-лицерствія достати?» От тогді ж то, як у городі Крилові жила собі удова, Старенька жена,

По мужеві Грициха,

А по прозванію Коновчиха;

Та мала собі сина єдиного — Івася Вдовиченка;

Змалку леліла, у найми не пущала,

Чужим рукам на старанне не давала.

Іще ж то вдова глас козацький зачуває,

Сина свого Івася Вдовиченка у поле до плуга одсила?. От тогдЬто Филоне, корсунський полковниче,

На доброго коня сідав,

До города Крилова прибував,

Хрещатий корогов на ринку поставляв,

Осаули по улицях розсилав,

Червонії праперки у руки давав.

Осаули по улицях пробігали,

' Червонії праперки у руцях проношали,

Козаків на Черкень-долину ув охотне військо викликали, Іще ж то сам Филоне, корсунський полковниче,

На доброго коня сідає,

Міжду винниці і міжду броварниці пробігає,

Іще стиха словами промовляє:

«Ей,винники,броварники!

Годі вам по запічкам валяться,

По броварнях пив варити,

По винницях горілок курити, •

Очей своїх молодецьких викуряти,

Своїми молодецькими плічми сажі витирати!

Ходіте з Филоном, кор.суяським полковником,

На Черкень-долину ув охотне військо гуляти:

Чи не мог би котрий козак собі слави-лицерствія доставати». От тогді ж то Івась Удовиченко у полі

глас козацький зачуває, Із поля до господи піхотою прибуває,

До матері, старенької вдови, крижем у ноги впадає:

«Ей, мати моя, вдово,

Старенькая жен-о!

Благослови мені, козаку молодому, у перівому разі

на герці погуляти,

За віру християнську одностайне стати —

Чи не мог би я собі слави-лицерствія достати?»

Тогді-то вдова стиха словами промовляє:

«Ей, Івасю Удовиченку, дитя моє!

Чи тобі в мене нічого спити,

Чи нічого з’їсти,

,Чи ні в чім хороше сходити?

Чи тебе городова старшина не знає?

Чи міщанськая челядь не поважає?

Єсть у нас коні воронії І чотири воли плуговії —

Будем ми у полі хліб пахати,

Будем панів і козаків на хліб, на сіль затягати,— Будуть нас без лицерствія добре знати».

«Ей, мати моя, вдово,

Старенькая жено!

Хотя ж у нас є й коні воронії,

І чотири воли плуговії,

Хотя ми будем у полі хліб пахати,

Будем панів і козаків на хліб, на сіль затягати — Будуть мене пани і козаки напідпитку зневажати, Полежіем, домотуром, гречкосієм узивати.

А коли б ти, мати, добре дбала,

Дев’ятеро скоту із кошари на вибор займала,

До города Корсуня одбавляла,

Із жидом-рендаром торг торгувала,

Мені, Івасю Вдовиченку, коня на славу справляла., Що моя душа козацька весьма барзде улюбувала». Тогді-то удова,

Старенька жена,

Істиха словами промовляє:

«Ей, Івасю Вдовиченку, дитя моє!

Не за тобою сі скарби-маєтки збирала,

Щоб я тобі коня на славу спаровляла!..»

«Щоб же ти сього говорить не дождала!»

От тогді-то, як у святий день у воскресний Удова,

Старенька жена,

До божої церкви ік утрені одходила,

Всю козацьку зброю у кімнату замикала,

Тільки шаблю булатну та пищаль семип’ядну На колку покидала.

Тогді ж то Івась Удовиченко

Шаблю булатну і пищаль семип’ядну забирає,

Козацьке собі запальчиве серце має,

Келепом кімнату одбиває,

Всю козацьку зброю на плечі забирає,

Піхотою ув охотне військо поспішає,

Матір старенькую на воротях стрічає,

Ізгорда словами отвергав:

«Ей, мати моя, вдово,

Старенька жено!

Не подобало б тобі козаку молодому і дороги переходить, Подобало б тобі в кутку сидіти,

Та хоть чужую дитину малую колихати;

Абияк з упокоєм хліба-солі уживати».

Тогді-то вдова,

Старенька жена,

Удариться об поли руками,

Обіллється дрібними сльозами,

Промовить стиха словами:

«Ей, Івасю Вдовиченку, дитя моєї Бодай ти й туди не дойшло,

І відти не прийшло!

Щоб тебе перва куля не минувала,

У первій військовій потребі спіткала!»

Отогді-то вдова,

Старенька жена,

Два дні свого сина кляне-проклинає,

На третій день подумає-погадає,

Руки до бога здіймає,

Господа з небес благає:

«Дай мені, боже, сі слова перед собою мати,

А свого сина Івася Вдовиченка хоть раз у вічі повидати!» Тогді ж то вдова — не вбогою себе мала —

Одинадцятеро скоту з кошари на вибір занімала,

До города Корсуня одбавляла,

Із жидом-рендаром торг торгувала,

Івасю Вдовиченку коня на славу спаровляла,

Ще козаку запорозькому сім кіп на жупан давала,

А три копи на мед та на оковиту горілку:

«Ей, козаче, козаче!

Коли б ти добре дбав —

Де мого сина нагониш,

Там його окониш,

Добрим лицарем настановиш:

Нехай він по походах піхотою не ходить,

Своїх молодецьких ніжок не вриває,

Мене, матері, старенької вдови, не проклинає!»

Тогді-то козак — як він коня до рук принімав —

На Гайман-долині козаків наганяв,

Чотири сотні обминував,

У п’ятій сотні Івася Вдовиченка познавав,

Коня до рук йому уручав.

Тогді ж то Івасю Вдовиченку на доброго коня сідає,

Міжду козаками як сокіл літає:

«Я ж-думав, що мене мати у домі клене-проклинає,

Аж вона обо мні великеє старанне має.

Дай мені, боже, сей поход сходити,

Знав би я, як свою матір у домі споважати!»

Отогді-то на Черкень-долину прибували,

Козацькими табурами постали.

Тогді ж то Филоне, корсунський полковниче,

Із намету виходжає,

До козаків стиха словами промовляє:

«Ей, козаки, діти, друзі!

Прошу вас, добре дбайте:

Чи нема міжду вами котрого козака старинного,

Отамана курінного,

У первому разі на герці погуляти,

За віру християнську достойно і праведно стати?

Чи не мог би котрий козак собі слави-лицерствія достати? Тогді-то всі козаки замовчали...

Тільки Івась Удовиченко стиха словами промовляє:

«Ей, Филоне, корсунський полковниче,

Батьку старий!

Благослови мені, козаку молодому,

У первому разі на герці погуляти,

За віру християнську достойно-праведно стати —

Чи не мог би я собі слави-лицерствія достати?»

Тогді ж то Филоне, корсунський полковниче,

Стиха словами промовляє:

«Ей, Івасю Вдовиченку!

Ще ти дитя молоде,

Розумом недійшле,

У походах не бувало,

Крові християнської не видало;

Кров християнську увидиш,

Барзде скоро ізомлієш.

Чи не обереться котрий козак старинний?..»

«Ей, Филоне, корсунський полковниче,

Батьку старий!

Возьми ти утя єдно стареє,

А друге младеє,

Пусти ти на воду:

Чи не равно буде плисти младе,

Як би старе?

Чи не равно буде козак младий На герці гуляти, як би старий?» «Ой Івасю Вдовиченку, дитя младеє!

Коли ж ти мою загадку одгадав,

Благословляю ж тобі у первому разі на герді

погуляти...»

Гогді ж то Івась Удовиченко,

Як од Филона, корсунського полковника,

Благословеніє принімав,

Сам на доброго коня сідав,

Міжду козацькими табурами пробігав,