Народні Думи - Автор неизвестен. Страница 19

Один одного з празником поздоровляє^

Плече з плечем торкає,

Один одного на хліб, на сіль, на бенкет зазиває, Я ж стою, пребідна сиротина,

Ой ніхто мене не привітає...

Альбо по отцеві, лібо по матері,

Наче воно мене вже й не знає.

Ти ж і сам, брате, добре знаєш,

Як у нашого отця лібо у матері Було що пити альбо з’їсти —¦

І тогді ні світ, ні тьма В хату вступали,

Кумами, сватами,

Рідними братами називали.

Як пришибла худа, нещаслива хуртовина, Одреклася й уся названая родина.

І тогді нема ні кума, ні побратима,

Нікому в хату вступити,

Добрим здоров’ям навістити,

Ні з ким стати,

За здоров’я іспитати.

Тілько піду я до святої церкви,

До божого дому,

Богу помолюся,

На святості подивлюся,

Не раз, не два дрібними сльозами обіллюся —' Ой то ж у мене рідний отець і матуся.

Що вийду я з церкви,

Гляну вгору — високо,

І в землю — глибоко,

І в чужу сторону,

До родини —• вже й далеко».

Дай же, боже, миру царському,

Народу християнському,

Од сьогодні всім на здравія,

На многая літа,

Многая літа.

ПОВЕРНЕННЯ СИНА

В неділю ранньою зорею до божих церков задзвоиено,

Як у новім дворі раніш того говорено,

Як чужий отець, вторий, названий,

чуже дитя кляне-проклинає, Долю його козацьку-молодецьку зневажає,

За хліб, за сіль нарікає, з домівки зганяє!

Його мати стара жалослива була, словами промовляла: «Ой сину мій, удовиченку бездольний, безщасний!

Не велю я тобі зо вторим отцем жити-проживати —

Нех;ай не буде тебе старий отець, названий,

клясти-проклинати.

Долю твою козацьку зневажати,

За хліб, за сіль нарікати, з домівки зганяти;

А велю я тобі в чужу сторону од’їжджати».

То він з своєю матір’ю опрощеніє приймає,

У чужу сторону од’їжджає

Та у чужій стороні живе-проживає,

Нікого перед собою в вічі видом не видає,—

Ні отця, ні матері, ні родини кревної, сердечної.

Тільки має родину кревну, серде_чну — жінку-дружину!

То він словами промовляє:

«Дружино кревна, сердечна!

На чужині, на своїй стороні — мати старая!

Чи мені піти, чи поїхати її одвідати?!»

То жінка зачуває, словами промовляє:

«Ти те знаєш, те й відаєш!»

То скоро став удовиченко на коня сідати,

Скоро став удовиченко з двора з’їжджати,

Під ним коник спіткнеться,—

То удовиченко промовить словами, слізами обіллється:

«Не знаю, чи буду я свою матір живу заставати».

Та скоро став удовиченко четвертої неділеньки До второго, названого, отця прибувати,

Став вторий отець, названий, назустріч його виходжати: «Отже-то, панове-молодці, як же то господь чоловікові

привів,

Що з чужої сторони далекої прибував,

Свою матір старую при смерті заставав!»

Скоро його мати старая на божої постелі вздріла,—

На своє лице християнськеє хрест собі положила:

«Чого ж я бажала, того і діждала! —

Сина свого при смерті в вічі повидала!»

СОН УДОВИЧЕНКА

У неділю святую.снився-приснився вдовиченку Барзо пречуден сон, та ще дуже й предивен.

Скоро він з свого сна розбуджає,

Свого сна козацького не вгадає —

Матері старій словами промовляє:

«Мати моя старенькая! Ти людям вгадуєш,

малим діткам помагаєш,

Вгадай мені, мати, сей сон,

Що видиться: на отцевському дворі, на моєму,

Три гори кам’янії процвітали,—

Перва гора процвітала красним цвітом виновая».

«Желає за тебе мужняя жона на сторону мандрувати,— Не будеш ти з нею ніякого промешканія мати —

Дасть тобі господь діждати різдва Христова,

Альбо найпаче світлого воскресенія,—

То вона буде кватирку одсувати,

По ринку поглядати,—

Чи не йде муж. первий дружини шукати!»

«Друга гора процвітала зеленим цвітом виновая».

«Желає за тебе вдова багата, гордая,

Не велю тобі, сину, її брати —

Не будеш ти з нею щастя й долі мати,—

Дасть тобі господь різдва Христова,

Альбо найпаче пресвітлого воскресенія діждати —

Будуть до неї куми-побратими наїжджати,

Будуть пити та гуляти,

Будеш ти у порога стояти,

Будуть тебе наймитом нарікати,

Будуть тебе ще й на сміх підіймати!»

«Третя гора процвітала білим цвітом кам’яная».

«Желає за тебе сирота безщасна, безродна,

дівчина молодая,—

Велю я тобі, сину, її брати —

Будеш ти з нею щастя й долю мати.

Де муж з жоною живе-проживає,

Там святий Миколай на радость уходжає».

БІДНА ВДОВА І ТРИ СИНИ

Ой у святу неділеньку Та рано-пораненько,

То не сива зозуля кувала,

Не дробна птиця щебетала,

А не в борі сосна зашуміла,

Як та бідна вдова,

А в своєму домові гомоніла.

Ой та ручками-пучками А хліб-сіль роздробляла,

Та все синів годувала,

А й у найми не пускала, -

Чужим людям на поталу не подавала.

Ой чужим людям на поталу не давала,

Та все всевишнього господа-творця прохала: «Ой поможи ж ти мені, господи,

Синів погодувати,

До розума подоводити,

І дома їм построїти,

І їх подружити».

Ой то бідна вдова А скоро їх возростила І грамоти повчила,

До розума подоводила,

Дома їм построїла І їх подружила.

Як стали сини жити-проживатн,

То стали в себе різні маєтки то мати,

То стали молодих княгинь За себе заручати,

То стали бідну вдову А з свого подвір’я ізсилати:

«Ой то іди ж ти, мати, куди-небудь Собі проживати,

Бо будуть до нас Гості-панове наїжджати,

Та будуть пити-гуляти,

А тут тобі спокою то й не буде.

Бо будуть у нас У синіх каптанах,

В китаєвих штанах,

А ти будеш у сірій сімряжині .

Между нами проходжати,

Та будеш наших дітей оскорбляти,

Жінок зневажати,

Як-то нам на тебе своїми очима Хоч тяжко та важко й оскорбляти».

Гей, то бідна й удова А се зачуває,

Словами промовляє,

Сльозами проливає...

Ой що мовить словами,

Обіллється дрібними то й сльозами: «Як-то я вас, сини, годувала,

Як камінь глодала,

А чого тепер собі од вас діждала,

Що йти на чуже подвір’я проживати...» Гей, то в святу неділеньку,

То рано-пораненько,

То не в усі то дзвони дзвонять,

А то сини свою неньку,

Удову стареньку,

А з свого подвір’я то ізгонять.

Що старший за руку веде,

Середульший у плечі випихає,

А найменший ворота одчиняє, її, бідну, клене й проклинає:

«Ой іди ж ти, мати,

Куди-небудь собі проживати,

Бо ти нам не вдобна,

Проти діла не способна.

Отеє ж тобі шлях-дорога Широкая й довга!»

Ой то пішла то бідна вдова,

А плаче — стежечки не бачить, Потикається,

А то ще ж то найменший син Край віконечка Насміхається:

«Гей, то дивіться, хлопці, панове-молодці, Як-то наша мати потикається,

Чи вина напивається,

Чи ума лишається,

Що попід тином хиляється».

Ой середульший син обізвався:

«Ой брати ж то рідненькі,

Голубоньки сивенькі!

Гей, то ж наша мати ні вина не напивала, Ні ума не лишала,

А то вона з розкоші та в щасті Слізьми запивається,

Що попід тином хиляється».

Ой то пішла то бідна вдова,

А плаче — стежечки не бачить, Потикається...

А й ще чужа-чужанина,

Молода челядина,

А з. божого_: до му питається:

«Ей, чужа-чужанино,

Молода челяди по!

Та нащо ти мене питаєш?

Возьми ж ти мене На своє подвір’я!

Буду тобі сіни-хату вимітати,

Та буду діток доглядати,

Тобі, молодому челядину,

Порядок то й давати».

Ей, то чужа-чужанина,

Молода челядина,

Ворота одчиняє,

Бідну вдову до себе зазиває:

«Ой іди ж ти, вдово,

До мене проживати,.

Не будеш ти мені Сіней ані хати замітати: