Принц і злидар - Твен Марк. Страница 26

Далі слова старого перейшли в безладне бурмотіння. Він став на коліна з ножем у руці і нахилився над переляканим хлопцем.

Що це? Коло халупи почулися голоси. Ніж так і випав з рук пустельника. Він накинув на хлопця овечу шкуру і, тремтячи, схопився на ноги. Гамір посилювався, голоси ставали грізніші. Хтось крикнув «рятуйте!», потім хтось швидко побіг геть. І враз у двері халупи посипалися громові удари, і хтось гукнув:

— Гей! Відчиняй! Та швидше, хай тобі біс!

У вухах короля ця лайка прозвучала, як найсолодша музика, — то був голос Майлза Гендона!

Пустельник, скрегочучи зубами в безсилій люті, вислизнув з опочивальні, причинивши за собою двері. І король почув розмову, що відбувалася в другій кімнаті.

— Привіт тобі, преподобний отче! А де ж мій хлопець?

— Який хлопець, друже?

— Який хлопець! Ти, отче, краще не бреши й не дури мені голову, бо мені зараз зовсім не до жартів. Недалеко звідси я впіймав двох негідників, які вкрали його в мене, і змусив їх признатися. Вони сказали, що він утік і що вони простежили його до твоїх дверей. Навіть показали мені його сліди. Ну, не викручуйся. Гляди, святий отче, якщо не віддаси його мені… Де хлопець?

— О шановний добродію, ви, певне, кажете про обідраного бродягу царського роду, який перебув тут ніч. Якщо такий пан, як ви, може цікавитися такими, як він, то знайте, що я послав його з дорученням. Він скоро вернеться.

— Скоро вернеться? Коли? Кажи, не гай часу. Може, я дожену його? Коли він вернеться?

— Не турбуйтеся, він скоро вже прийде.

— Ну, гаразд. Спробую почекати. Але стривай! Ти послав його з дорученням, ти? Це вже брехня — він не пішов би. Він вирвав би тобі всю бороду, якби ти дозволив собі таке зухвальство. Ти брешеш, друже, напевне брешеш. Він не побіг би ні для тебе, ні для якої іншої людини.

— Для людини, може, й не побіг би. Але я не людина.

— Господи помилуй, хто ж ти?

— Це таємниця — нікому не кажи. Я — архангел.

Майлз Гендон вигукнув щось страшне й не дуже благочестиве, а тоді додав:

— Ну, цим і пояснюється його ласкавість до тебе. Ні для кого з простих смертних він би й пучкою не кивнув. Але й король мусить коритися велінням архангела. Цсс! Щось наче стогне.

Увесь час маленький король тремтів то від страху, то від надії. Він силкувався стогнати якнайголосніше, сподіваючись, що Гендон його почує, але той, видно, не чув його стогону, бо не придав цьому ваги. Тому останні слова Гендона були для короля, як свіжий подих полів для вмираючого. Він зібрав останні сили й ще раз простогнав.

— Стогне? — перепитав монах. — То, мабуть, вітер.

— Може й вітер. Так, звичайно, вітер. Я весь час чую невиразний стогін… От, знов! Ні, це не вітер! Який чудний звук! Ходім, подивимося, що воно таке.

Король не тямив себе з радості. Його стомлені легені напружувалися щосили, але затиснуті щелепи й накинута на хлопця овеча шкура заглушали його крики. У бідолахи так і впало серце, коли він почув слова пустельника:

— Та це надворі, он у тих кущах. Ходім, я проведу тебе.

Король чув, як вони, розмовляючи, вийшли з хати, чув, як завмерли їхні кроки, і він лишився сам серед жахливої, зловісної тиші. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж знов почулися кроки й голоси, і на цей раз до короля долинув ще й новий звук — неначе стукіт копит. Потім він почув, як Гендон сказав:

— Я більше не буду чекати. Не можу більше чекати. Мабуть, він заблудився в лісі. В який бік він пішов? Швидше покажи.

— Він… чекай, я піду з тобою.

— Добре, добре. Та ти кращий, ніж здаєшся. Навряд чи знайдеться на світі ще один архангел з таким добрим серцем. Може, поїдеш верхи? Бери ослика, якого я придбав для свого хлопця, або приборкай своїми святими ногами цього клятого мула, якого я купив для себе. Мене здорово одурили! Він не вартий і щербатої копійки…

— Ні, сідай уже сам на свого мула, а осла веди за повід. Я краще піду пішки.

— Тоді, будь ласка, придерж оцю малу тварину, поки я, наражаючись життям, спробую злізти на велику.

Почулися удари, стусани, брикання й стукіт копит, і все це під добірну, громоподібну лайку. Далі посипалися гіркі докори, що, очевидно, вплинули на совість мула, бо незабаром боротьба припинилася.

У невимовній тузі прислухався маленький в'язень до голосів і кроків, що помалу завмирали вдалині. Надія покинула його, і тупий відчай стиснув серце.

— Єдиного мого друга обдурили й спровадили звідси, — сказав він. — Пустельник вернеться і…

Йому перехопило дух, і в розпачі він так шалено запручався, рвучись з своїх пут, що скинув з себе овечу шкуру.

Раптом король почув, як відчинилися двері. Він так охолов, неначе його горла торкнувся ніж. З остраху він заплющив очі, з остраху розкрив їх — перед ним стояв Джон Кенті й Гуго.

Якби в хлопця рот не був зав'язаний, він би вигукнув: «Дяка богові!» Хвилини через дві руки й ноги в короля були вільні, і його вороги, підхопивши його під руки, чимдуж побігли в ліс.

ЖЕРТВА ВІРОЛОМСТВА

Знов почалися сумні блукання короля Фу-Фу Першого з бродягами та злочинцями: знов довелося йому терпіти зухвалі насмішки, безглузді жарти та лихі витівки Кенті й Гуго за спиною в отамана. Тільки Кенті й Гуго ненавиділи хлопця. Інші захоплювалися його розумом і відвагою, а деякі навіть любили його. Три дні поспіль Гуго, під доглядом якого був король, нишком мучив його і не давав йому просвітку, а ночами, коли починалася, гульня, він потішав компанію, допікаючи хлопцеві — наче ненавмисно — всякими дрібними капостями. Двічі він наступав на ногу королеві — теж випадково! І король, як личило його королівському санові, поставився до цього з презирливою байдужістю, неначе нічого не помічав. Коли ж Гуго втретє зробив те саме, король схопив дрючок і одним рухом збив мерзотника на землю — на превелике задоволення всієї ватаги. Гуго, не тямлячи себе від сорому й злоби, скочив на ноги, теж схопив дрючок і люто кинувся на свого маленького ворога. Бродяги оточили супротивників кільцем, підбадьорювали їх схвальними вигуками, бились об заклад. Але бідному Гуго не щастило. Його шалений незграбний напад вмить був відбитий спритною рукою, яку найкращі майстри Європи навчили всіх тонкощів фехтувального мистецтва. Маленький король стояв у спокійній позі, відбиваючи удари з такою певністю й легкістю, що юрба аж вила з захвату. Щоразу, коли він досвідченим оком помічав помилку супротивника й блискавичним рухом бив його по голові, здіймалася оглушлива буря реготу й крику. Хвилин через п'ятнадцять Гуго, побитий, весь у синцях, під безжальний глум товаришів, утік з поля бою; а неушкодженого переможця юрба весело підхопила на плечі й понесла на почесне місце поруч отамана. Там його з пишними церемоніями піднесли до гідності «короля бойових півнів», а його колишній принизливий титул був урочисто скасований і заборонений під загрозою вигнання із зграї.

Усі спроби змусити короля давати якусь користь зграї були марні. Він уперто відмовлявся слухатися і весь час шукав нагоди втекти. Першого ж дня його вкинули у незачинену кухню, але він не тільки нічого не вкрав там, але ще й почав гукати хазяїв. Тоді йому наказали допомагати мідникові. Але він нічого не хотів робити і навіть замахнувся на мідника його паяльною трубкою. Нарешті Гуго і міднику довелось тільки про те й дбати, щоб не дати хлопцеві утекти. Він метав громи свого королівського гніву на всякого, хто зазіхав на його волю й незалежність, його послали під наглядом Гуго жебрувати разом з обідраною неохайною жінкою й хворою дитиною, але й тут нічого не вийшло. Він не схотів просити милостиню ні для них, ні для себе.

Минуло кілька днів. Бродяче життя з усіма його поневіряннями, таке мерзенне, гидке й ганебне, ставало нестерпним, і маленькому в'язневі уже здавалося, що врятування од ножа пустельника було лише тимчасовим віддаленням смерті.

Уночі, уві сні, все це забувалося, і він сидів на троні й правив королівством. Зате як страшно було прокидатися! Відколи він знов потрапив у неволю до бродяг, кожен ранок приносив йому дедалі більше горя й муки.