Принц і злидар - Твен Марк. Страница 9

Нарешті принц опинився за наглухо зачиненими дверима в хаті Джона Кенті. При тьмяному світлі встромленої в пляшку лойової свічки він ледве розгледів цю гидку нору і її мешканців. В одному кутку з виглядом зацькованих тварин тулилися до стінки дві розпатлані дівчини й немолода жінка. А з другого кутка, люто виблискуючи очима, виповзла суха, як тріска, відьма з розкуйовдженим сивим волоссям. Джон Кенті сказав їй:

— Слухай, тут у нас завівся неабиякий комедіант. Хай він тебе трохи розважить, а тоді вже відчухрай його як слід. Ану, дурню, йди сюди. Покажи нам ще раз свої фіглі, якщо не забув їх. Як тебе звуть і хто ти такий?

Принц спалахнув від образи, але, пильно глянувши в обличчя Кенті, презирливо промовив:

— Ти грубіян! Як смієш ти мені наказувати? Знов повторюю тобі — я Едуард, принц Уельський.

Відьма так і прикипіла на місці, наче їй хто ноги прибив цвяхами, у неї аж дух захопило. Вона так спантеличено й безглуздо втупилась очима в принца, що її злобливий син раптом звеселився й зайшовся реготом. Але матері й сестрам Тома Кенті було зовсім не до сміху. Вражені несподіваним лихом, вони забули свій страх перед побоями й підбігли до хлопчика, жалісно промовляючи: «Бідний Том! Бідне хлоп'я!»

Мати Тома стала навколішки перед принцом, обняла його за плечі і стурбовано заглянула йому в обличчя повними сліз очима.

— Бідне моє хлоп'ятко! — мовила вона. — Твої дурні книжки таки наробили лиха — звели тебе з розуму. Нащо ти так захоплювався ними? Чому не слухав матері? У мене з горя серце кров'ю обкипає.

Принц подивився на неї й лагідно відповів:

— Заспокойтеся, ваш син здоровий і не втратив розуму. Одведіть мене до палацу, і король, мій батько, одразу ж віддасть його вам.

— Король — твій батько? Бідний мій сину! Не кажи таких слів. За це тебе можуть покарати на смерть, та й ми через тебе загинемо. Викинь з голови страшні примари. Прийди до пам'яті. Поглянь на мене. Невже ти не пізнаєш рідної своєї матері, яка так любить тебе?

Принц похитав головою і сказав винувато:

— Мені боляче засмучувати вас, пані, але, слово честі, я вперше вас бачу.

Жінка безсило впала на підлогу й, затуливши руками обличчя, розпачливо заридала.

— Ну, приставляйте далі! — гаркнув Кенті. — Гей, Нен, Бет, неотесані дівки! Як ви смієте стояти в присутності принца? На коліна, злидарське кодло! Падайте ниць!

І він знов голосно зареготав. Дівчатка почали боязко просити за брата.

— Пусти його спати, тату, — сказала Нен. — Він відпочине, виспиться і знов прийде до розуму. Будь ласка, дозволь.

— Дозволь, тату, — підтримала сестру Бет — Том сьогодні занадто стомився. А завтра він опам'ятається, буде старанно просити милостиню і вже вернеться додому не з порожніми руками.

У Джона Кенті враз пропала вся охота жартувати. Повернувшись до принца, він сердито сказав:

— Завтра ми повинні заплатити хазяїнові два пенні за цю діру. Чуєш? Два пенні за півроку. Інакше він нас вижене на вулицю. Ану, ледащо, що ти назбирав.

— Не ображай мій слух ганебними своїми справами, — відповів принц. — Знов кажу тобі, що я син короля.

Змахнувши здоровенною рукою, Джон Кенті з такою силою ляснув принца по плечу, що бідолаха захитався і впав в обійми Томової матері. Нещасна жінка пригорнула хлопця до грудей і, захищаючи його всім тілом, прийняла на себе рясний град ударів. Перелякані дівчата забилися в куток, а їхня жахлива баба рушила на допомогу синові

Принц вирвався з обіймів місіс Кенті і сказав:

— Я не можу допустити, пані, щоб вас за мене били. Хай уже я сам терпітиму від цих звірюк.

Від тих слів звірюки до того розлютилися, що, не гаючи й хвилини, взялись до катування. Коли на принці вже не лишилося й живого місця, вони як слід побили й дівчат і місіс Кенті за співчуття до їхньої жертви.

— Ну, а тепер усі спати! — гукнув Джон Кенті. — Мені набридла ця комедія.

Свічку погасили, і всі полягали спати. Коли голова родини та його мати голосним хропінням сповістили, що вони вже бачать сни, Нен і Бет нечутно прокралися в куток, де лежав принц, і ніжно вкрили його від холоду соломою й лахміттям. Пробралася до нього й місіс Кенті. Вона тихенько гладила волосся хлопчика й гірко плакала, шепочучи йому на вухо втішні, приголубливі слова. Вона приберегла для нього й шматочок хліба, але хлопець так змучився за цілий день, що не міг їсти, принаймні черству несмачну скоринку. Він був зворушений самовідданістю своєї мужньої заступниці й з рицарською благородністю висловив їй подяку, побажавши їй душевного спокою і ясного сну. Він додав, що король, його батько, не обмине її своєю ласкою за її доброту. Тут вона з новою силою відчула своє лихо і міцно пригорнула до серця «божевільного» хлопчика. Нарешті вона з ним попрощалася і, заливаючись слізьми, лягла на своє ліжко.

Вражена горем, вона довго лежала, не змикаючи очей, і поступово в душу їй закралося чудне підозріння. Адже ж у цьому хлопчику було щось таке, чого бракувало Томові, — однаково здоровому чи божевільному. Вона не могла б пояснити цього, не могла б сказати, в чому була різниця, але тонким материнським інстинктом відчувала її й розуміла. А що, як цей хлопчик справді не її син? Яка дурниця! Хоч як їй було тяжко в ту хвилину, та все-таки вона мимоволі усміхнулася крізь сльози. І все ж ця думка не виходила у неї з голови. Вона ні на хвилину не покидала її, бентежила, мучила, і не було від неї порятунку. Нарешті бідній жінці стало ясно, що вона не матиме спокою, аж поки не переконається, що це справді її син, і не розвіє докучливих і болісних сумнівів. Так, безперечно, це був єдиний вихід, і вона почала добирати способу, як це перевірити. Але це було не так-то легко. На думку їй спадав то один план, то другий, проте всі вони були непевні, ненадійні. Даремно сушила вона собі голову — тут нічого не можна було вдіяти. І коли в неї промайнула ця сумна гадка, до слуху її досягло рівне дихання хлопчика, і вона зрозуміла, що він спить. Раптом він тихенько скрикнув, наче злякався чогось у сні. І тут їй враз набіг на думку новий блискучий план. Нечутно, з гарячковим поспіхом вона засвітила свічку, бурмочучи про себе: «Коли б я тільки бачила його в ту мить, я б уже знала, мій це хлопчик, чи чужий». Томові, коли він був маленьким, якось обпалило порохом обличчя, і з тої пори, злякавшись чогось спросоння, він неодмінно затуляв рукою очі, тільки не вниз долонею, а наверх. «Він завжди так робить. Я бачила це тисячу разів, — шепотіла місіс Кенті. — Так, так, я зараз про це дізнаюсь».

Прикриваючи рукою свічку, вона тихенько підкралася до хлопчика й обережно нахилилася до нього, ледве дихаючи від хвилювання. Потім враз піднесла огонь йому до обличчя й постукала об підлогу. Хлопець широко розплющив очі і сполохано озирнувся навколо, але рукою навіть і не ворухнув.

Бідна жінка розгубилася від подиву й горя, але, вгамувавши свій відчай, заспокоїла хлопця, і він знов заснув. Потім вона відійшла від нього, вражена сумним наслідком своєї спроби. Вона намагалася себе запевнити, що Том, збожеволівши, забув свою звичку, але сама собі не вірила. «Ні, — казала вона, — хай він слабий душею, але руки ж у нього здорові. Як могли вони так швидко розучитися робити те, до чого звикли здавна? Ох, який важкий у мене сьогодні день!»

Але тепер надія стала такою ж невідступною, як раніше сумнів. Нещасна мати не могла примиритися з своїм страшним відкриттям. Вона мусила спробувати ще раз, — може, то вийшло якось випадково. Вона вдруге і втретє будила хлопця, але він ні разу не зробив знайомого їй руху. Вона доплелась до свого ліжка і забулась у тривожній дрімоті, бурмочучи: «Ні, ні, я не віддам його. Він мусить бути моїм сином».

Коли бідна жінка перестала турбувати принца і всі його болі втратили над ним свою владу, страшна втома зімкнула йому очі глибоким, мирним сном. Час минав, а він усе спав, як убитий. Так минуло п'ять годин. Нарешті він потроху став виходити з свого заціпеніння і пробурмотів спросоння: